Інформація

Автор: :

Червнева спека. Втеча

Червнева спека. Втеча

 

***

Складалося враження, що безум огортає усе навколишнє. Свічки каштанів перетікали у спеку й суцільним пінним шумовинням заповнювали свідомість. Хотілося втекти бозна-куди, подалі у запінену й запашну безвість; туди, де зникає поспіх, турботи і щоденна, щохвилинна гризота думок. Вони обступали щільним колом, мов з ножем до горла, і чекали-чекали чогось… Ба ні, то начеб годинник волік час, що витікав з рани буття непомітною досі цівкою. А от зараз — схаменулися. Несподівані після білого холоду спекотні аромати виштовхнули свідомість з насидженого кубельця: “Біжи, хапай, лови!”… І побігла…

***

Вони зустрілися на заході сонця в Ель-Аюні. На спустілій базарній площі. Чужоземці носилися довкола на тонких засмаглих ногах та посміхалися їм. Кружляли пильні заметілі. Газети прибивало вітром до дерев’яних прилавків, і блукали у пошуках їжі руді, вимотані спекою собаки. Опинитися тут було несподіваним для нього, однак він здогадався, чиєю витівкою це могло бути та відчув легку досаду. Повернувшись,  побачив її, — схудлу, засмаглу, що стояла, кокетливо схрестивши ноги, і тримала сигарету, як Одрі Хепберн на тому чорно-білому знімку, що валявся на їхній кухні мільйон років тому.

***

– Знову ти? Звідки?.. – навіть трохи розгубився, немов то налетіло якесь дежавю чи марево… Незграбно наблизився, плутаючись у думках і словах до тієї, майже минулої, але, чулося, не поглинутої мороком забуття назовсім. – Скажи… Давно хотіла у тебе спитати, – елегантним чітким рухом струсила попіл з сигарети й подивилася просто у вічі. – ЩО тоді було з нами? Той безум, що розкидав нас по різні боки землі, те шаленство… це лише мені здалося чи?…

Раптом зойкнула якась птаха, немов чайка, і хижа тінь затулила сонце…

***

Повітря вмить набралося тривожною важкістю. Він оперся на пустий дерев’яний прилавок, та, заклавши руки в кишені чорних потертих джинсів, поглянув у бік міста, що скрадалося раптовим  затемненням, вельми неохоче являючи себе чужому погляду, та демонструючи перед ним лише нехитрі будівлі, в яких тяглося невимовно інше життя, нездатне усвідомити саме себе. В його янтарних очах стояв вбивчий спокій та глибоко захована власна думка чи не про все у світі.
***

— Саме тому. Бо — спека. Передчуття й перші торкання пекла. коли губиш себе, життя… когось… Коли… — вона продовжувала неблимно дивитися просто у вічі. Як тоді… Птахи злітали й озиралися на місто здаля. Білі пелюстки невідомих, прохолодно-морозних квітів застилали усе якоюсь хмаринкою-маревом. …Та й усе, що сьогодні діялося там, за завісою пелюсткового безуму, було маренням, дивним, колишнім, несподіваним… — Навіщо — знову?.. — билася у скроню думка, а ти намагалася й не могла прокинутися. — Що мені вже там?.. Навіщо?.. — і провалювалася знову у дивний, спекотний, анабіотичний сон.
***

Вони сиділи під середньовічними ворітьми Марракешу та дивилися як червоне сонце наближається до горизонту. Дихати стало трохи легше. Раптом він посміхнувся, показуючи свого надщербленого зуба, і сказав:” Все не знайдемо місця. Краще  вже під тією дикою грушею на високому плато, ну там де трава вітром гнеться, пам’ятаєш? Чи як там в тебе було?, – він розмахував рукою, намагаючись згадати один з її щоденникових записів. – Ну, де ти сидиш на невисокому схилі, обхопивши коліна руками, а я… наближаюся з такої далечини, що ти мене бачиш ледь помітною рухливою точкою. І чекаєш, нікуди не поспішаючи…”.

“То зовсім інша зустріч, до неї я не готова. Я ще не стала тією, яка має сидіти на тому схилі,– Вона раптом повернула до нього обличчя. – Скажи, навіщо ти залишив мене саму?”. Замість відповіді він дістав з кишені пласку криву монету, завів за спину руки і, злегка закушуючи нижню губу, запитав з лукавим посміхом:”В якій?”. Вона кивнула в правий бік і вгадала. “Тримай, – монета пролетіла коротку параболу та впала біля неї”. “Це що, Юлій Цезарь?”. “А хто ж іще, – він посміхався, – можеш не сумніватися”.

Їй хотілось запитати, де він дістав цю монету, і чому вона така нерівна та пласка, але набридливий ритмічний дзвінок не давав  зосередитися, і вона прокинулася. Це була сестра, їй треба було у когось залишити кота на тиждень. Бо так і не зателефонувала б. “Все на краще, – думала вона, блукаючи по квартирі, – розмова все одно не вдалася. Може, іншим разом, – вона підійшла до вікна, щоб краще розгледіти монету, яка контрабандним шляхом потрапила до неї з іншого краю землі, з іншого виміру, від того, хто залишив її одного дня назавжди.

 

Оповідання написано двома авторами —  Агата Аргентум, Ліліт

http://h.ua/story/407546/

МАНДРІВКА У ЗОНУ ПОЗАСВІДОМОГО ЯК ШЛЯХ ДО НАБУТТЯ САМОІДЕНТИЧНОСТІ (за новелою Олександра Олеся “Вони”)

МАНДРІВКА У ЗОНУ ПОЗАСВІДОМОГО ЯК ШЛЯХ ДО НАБУТТЯ САМОІДЕНТИЧНОСТІ (за новелою Олександра Олеся “Вони”)

У період модернізму увагу суспільної свідомості нарешті було привернуто до проблем окремого людського індивіда. Суперечливість епохи позначилась і на творчості українських митців, зокрема письменників, що сприйняли порубіжжя як ситуацію випробування, адже “коли руйнується старий світ, в індивідуальній і національній психології відбуваються радикальні зміни” [1: 178]. У творах письменників-модерністів з’являється все більше елементів інтроспекції та психоаналізу, що набув надзвичайного поширення у ті часи. За спостереженнями дослідників, образність епохи findesicle “тяжіє до межових станів людини й світу – марґіналізації та виродження” [2: 42].

Поняття маргінальності (від лат. margo – край, кордон, межа) вчені трактують як явище межовості, перехідності, що позначає формування нових якостей особистості чи соціальної структури: “Маргінальна ситуація диктує необхідність “виходу” з проблеми, її конструктивного розв’язання” [3]. Трактування маргінальної ситуації в соціології перегукується з поняттям межової ситуації у екзистенціалістів. Межові ситуації неначе ведуть людину від особистісного (реального) буття до екзистенційного існування (ідеалу буття) [3].

У вивченні маргінальної ситуації науковцями розроблено два підходи: макропідхід – “маргінальна ситуація як збіг об’єктивних обставин, як наслідок переміщення, руху соціальних макроструктур”; та мікропідхід – “маргінальна ситуація в уявленні людини, в одиничному випадку, як наслідок мікроподій людського життя” [3]. І саме при мікропідході особливо важливими є самооцінка, рефлексія та активність суб’єкта.

Варто зауважити, що не всі однаково реагують на маргінальну ситуацію. А отже, маргіналом є тільки той, хто певним чином реагує на життєву ситуацію [3]. Маргінал постає як психологічно розколотий тип, амбівалентна особа. Для нього характерні суперечності між свідомим і несвідомим, потребнісно-мотиваційними та інтелектуально-операційними засадами. Така особистість має нестійку емоційну сферу, не може підкорити пристрасті волі та розуму.

У новелі Олександра Олеся “Вони” психоґенез маргінальної особистості презентовано порівнево: інтенції “суперего” – спроби контакту на рівні “его” – мандрівка у зону несвідомого.

Схематично динаміку розвитку подій у новелі можна представити так:

–     вимушені зустрічі оповідача з “ними” та намагання обдурити “їх” (або ж – самого себе);

–     конфлікт антагоністів і спроби контакту з обох сторін;

–     стеження героя за “ними”;

–     усвідомлення героєм необхідності офіри та примирення з собою.

Власне, упродовж всього твору відбувається постійне віддзеркалення і взаємодія різних рівнів свідомості індивіда, що й зумовило застосування саме психоаналітичної теорії для глибшого розуміння особливостей психогенезу новели Олександра Олеся “Вони”.

Отже, у першій умовній частині новели оповідач виступає з позицій “суперего” із його презирством, зверхністю та осудом на адресу “їх” – продавців поховальних вінків, з якими він щодня мусить зустрічатися. На даному етапі спостерігаємо повне небажання героєм контакту: “І я щодня мушу проходити мимо їх і стріватися з ними” [4: 339]. Негативні інтенції “суперего” проявляються навіть на рівні фізіології: “коли рівняюсь з ними, міцно стискую свої губи, стараюсь не дихати і гордо несу голову” [4: 339].

Рецепцію образу продавців вінків у свідомості оповідача визначає несвідоме передчуття якогось лиха, небезпеки, загрози. Можна помітити, що на портретному рівні вони наче міфізуються. Акцент робиться на їх очах: “Я не виношу їх проклятих очей, їх поглядів, кривавих і голодних. І коли я мину їх, ще довго їх гострі очі дивляться на мене і наскрізь проймають мій мозок” та руках: “[…] їх сухі руки знімаються з колін і наче тягнуться до вінків” [4: 339]. Водночас, “вони” – “глухі і дурні” та “злі, голодні, як собаки” [4: 339]. Ця характеристика, у котрій домінують майже потойбічні риси, перегукується з описом злиднів у “Лісовій пісні” Лесі Українки.

То чим же ці загадкові “вони” так зачіпають оповідача? Насамперед, тим, що порушують усталеність і позірну гармонійність його психологічного простору. Чоловік розпочинає дивну гру із “ними”: “Тепер я одурюю їх […] вигадав кашляти в себе” [4: 339].

Інше питання – чи справді герой “мусить” щодня проходити саме там, де торгують поховальними вінками? Можливо, це його підсвідомість намагається подати своєрідний сигнал mementomori? Невипадковою у даному контексті є згадка оповідача про засуджених на смерть: “[…] осінь стоїть суха і засуджені на смерть живуть довго і дихають” [4: 339]. Зрозуміло, що до таких підсвідомо він зараховує і себе. Та за що ж його засуджено?

Неадекватні реакції оповідача на прояви зовнішнього світу зраджують невротичність та дають підстави до пошуку глибинної травми у його психоґенезі. Продавці вінків тут виступають уособленням його власного песимізму та безнадії, а також сигналізують про нерозв’язану проблему, що загальмовує подальший розвиток героя. Але “суперего” усіляко намагається блокувати доступ цього сигналу до свідомості. Чоловік усім виглядом переконує “їх”, що почувається краще (хоча й  “кашляє в себе”!), – одягає нове пальто і уявляє, як “вони скаженіють”. Отже, це “суперего” героя наполегливо і турботливо запевняє його самого в тому, що хвороба минула: “Я навіть почуваю себе краще, ніж влітку: у мене впала температура, я порожевів і став більше їсти” [4: 339].

Якщо згадати, що “вони” живуть з продажу поховальних вінків (як зазначає оповідач – “існують”), то на рівні символічному можна побудувати таку онтологічну паралель: смерть героя – “їх” життя його кращий вигляд – руйнація “їх” надій. У цій схемі спостерігаємо стійке протиставлення світу героя “їх” інтенціям.

У центральній частині новели відбувається зближення антагоністів та пошуки контакту оповідача з “ними”. Парадигма поведінкових реакцій героя кардинально змінюється: від дратівливого удавання байдужості – до щирого зацікавлення: “[…] колись одна з них навіть плюнула мені в спину. Нехай казяться! Але чого вони так низько кланялись сьогодні?!. […] Може, того, що я був у новому пальті і вони вважають мене за багатого?!.” [4: 339].

Отже, “їх” ставлення до оповідача хитається від плювка у спину (як раціоналізує “суперего” – через те, що він краще виглядає, а отже – не скоро помре) до глибоких поклонів, що зачіпають його набагато більше.

Відправною точкою до розв’язання дисоціативного конфлікту героя стає бажання повідомити, що він не той, ким його, імовірно, уявляють. Тепер він сам починає шукати контакту і повідомляє продавцям вінків, що у нього відсутня рідня. Якщо досі ставлення героя до зустрічей із “ними” на лексичному рівні виявлялось у словах “мушу”, “не виношу”, то тепер – “хотілося сказати”, “боявся їх образити”: “Мені, власне, хотілося сказати, що коли я умру, то ніхто не купе на мою могилу у їх вінка, але я боявся їх образити” [4: 339].

Іще одним лексичним маркером переломного моменту є зникнення з наративу заперечної частки “але”, якою досі герой неначе намагався відгородитися, відмежуватись від “них”. Ці емоційні сплески у оповіді засвідчують сильний спротив свідомості персонажа сигналам позасвідомого.

Несприйняття і страх головного персонажа перед цими “вартовими смерті”, її “вістунами” насамперед було зумовлене відмовою “суперего” зрозуміти “їх”. Але тепер прокидається “его” героя з його цікавістю до всього незрозумілого, що так зачіпає: “А проте я не боюсь їх і добре знаю, хто вони. Колись я рішив простежити їх…” [4: 339], – повідомляє оповідач.

Нарешті  герой зважується на мандрівку у темний світ несвідомого після символічного “опльовування” і “вшановування”. Він отримує “доступ у світ людських страждань з його перетворюючим потенціалом” [5: 234]. Характерно, що відбувається це саме тоді, коли надходить надвечір’я: “[…] коли смеркло, непомітно став за деревом” [4: 339], а сутінки, як відомо, “є тією перехідною зоною, де відбувається взаємодія двох світів, – нічного світу, що презентує несвідоме, і денного світу, що презентує его та свідомість […]. Між двома світами відкривається прохід, і енергія отримує можливість циркулювати туди і назад” [5: 244].

Проте долання межі між свідомістю й несвідомим (денним та нічним світом) дається героєві не надто легко. Його внутрішній спротив передано у важкому шляхові, що його персонаж мусив подолати (вулиці, переулки, яри, перелази), скрадаючись за старою бабою, однією з продавщиць вінків.  Побачивши старезну хатину (вмістилище його страхів), він намагається дистанціюватись (ховається за тином). Подолати цю останню межу його змушує несподіваний дитячий галас із хатини та злісна відповідь баби: “Мовчки постукала, і в ту ж хвилину розчинились з рипом двері, і вибухнув галас з дитячих грудей:

«Баба, баба! Бабуся! Прийшли, принесли?»

«Геть, – злісно просичала баба і одіпхнула дитину. – Нічого… Ніхто не вмер… Будь воно проклято…»” [4: 340].

Цей діалог нагадує нам роман Семюела Беккета “Уот”, де на запитання героя “what?” (“що?”) існує тільки одна можлива відповідь хазяїна “not!” (“ні!”), яка є повною неґацією та запереченням будь-яких пошуків контакту та розуміння. А героя новели Олександра Олеся це змушує впритул подивитись на власні страхи: “Зачинились двері. Тихо та темно. Я поліз і припав до вікна” [4: 340]. Він не бажає більше лишатися у темряві незнання та тиші позірного спокою, яким його досі оточувало “суперего”.

Герой опиняється віч-на-віч із потребами голодної, скривдженої, хворої (і він теж хворів) дитини-сироти (він також зовсім самотній), яку стара баба (тут – уособлення каральної інстанції “суперего”) замкнула у закинутій хатині (обмежений простір) й ізолювала від контактів, лишаючи наодинці з дитячими страхами та фантазіями.

Варто згадати, що дитина на рівні символів “презентує собою можливість реалізації в житті особистісного духу” [5: 243]. А захоплена у пастку чаклунства, “дитяча частина існує у підвішеному стані, вона не може вмерти, але не в змозі і жити”, перебуває у своєрідному “невмиранні” [5: 249].

Усамітнення дитини корелюється із самотністю та шизоїдною відстороненістю головного персонажа, а це і є ключем до розв’язання його внутрішньої проблеми. У нього заблоковане відчуття болю – як чужого, так і власного. А за спостереженнями психологів, спроби психіки застосувати дисоціацію для захисту себе від гострої травми “призводять, як і у всіх невротичних циклах, до послаблення і хронічного травмування особистості” [5: 252].

Метафорою внутрішніх умов героя – умов розщеплення та відмежованості від світу – у творі є хатина. Це кокон, у якому зростає дитина, облишена на стару бабу, що ховає її від світу і “годує чужою смертю”, забороняючи просити милостиню – вступати у безпосередній контакт з іншими людьми. Власне, ці образи “можуть бути потрактовані як персоніфікації здатності психіки анестезувати саму себе, дисоціювати, заморожувати чи гіпнотизувати его зсередини” [5: 252].

Образ старої баби у новелі також відіграє важливу символічну роль. Стосовно дитини вона уособлює “суперего”, а щодо героя виступає істотою-посередником (Трікстером), що презентує трансперсональні сили і є його провідником зі світу денного у нічний. А на міфологічному рівні продавщицю вінків можна порівняти з чаклункою, охоронна роль якої полягає у тому, що вона не допускає шкоди, яку може заподіяти дитині травматична взаємодія з зовнішнім світом і людьми. Вона щоразу має атакувати будь-яку надію чи бажання, щойно вони виникнуть. У цьому вона абсолютно негативна.

Крім того, чаклунка персоніфікує змінений стан свідомості героя. У психоаналітичному трактуванні “чаклунки асоціюються з психічним заціпенінням – неспроможністю відчувати біль” [5: 252]. Власне, такі образи, як чаклунка, “можуть бути потрактовані як персоніфікації здатності психіки анестезувати саму себе, дисоціювати, заморожувати чи гіпнотизувати его зсередини” [5: 252].

В міфології ця ситуація представлена сюжетом, у якому одна частина “я” заманюється в підземний світ, як у міфі про Пересфону. І тоді у верхньому світі виникає проблема: все замерзає і нічого не росте (так мститься Деметра, поки не отримує Персефону назад) [6: 212–213].

Дисонанс між зовнішнім втіленням страхів героя (продавці поховальних вінків, стара хатина) і його вмістом (дитина) стає тим катарсичним моментом, що перевертає свідомість. Катарсичне проживання горя “зцілює розрив між уявою і реальністю” [5: 238].

Новела завершується мотивом усвідомленої необхідності офіри задля порятунку самотньої (як і сам герой) дитини: “І в той день, коли я умру, вони куплять дітям хліба і керосину. Нагодують їх і запалять світло” [4: 340].  Зважившись офірувати своїм життям заради дитини, герой новели розриває кокон байдужості й відстороненості та набуває онтологічної цілісності. Так було віднайдено зв’язок, що може гарантувати єдність і взаємодію цих двох світів, та відновлено внутрішню цілісність індивіда. Адже саме через занурення “его” у несвідомість воно “змінює характер, що складає  його сутність, і відроджується іншим” [7: 176].

Отже, у новелі Олександра Олеся “Вони” можна простежити динаміку психоґенезу маргінального персонажа від дисоційованої до цілісної особистості, втілену художніми засобами як мандрівка у зону позасвідомого. Якщо на початку твору ми спостерігали проекцію особистих неґацій головного персонажа новели на оточення, то згодом, через інтроекцію страждань дитини, він переживає катарсичне прозріння, що цілковито змінює його світоглядну позицію та внутрішні інтенції. 

ЛІТЕРАТУРА

1.     Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури / Зборовська Ніла Вікторівна. – Академвидав, 2006. – 504 с.

2.     Поліщук Я. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму // Слово і час. – 2001. – № 2. – С. 35 – 45.

3.     Маргинальность в современной России: Коллективная монография [Електронний ресурс] // Рец.: В. В. Радаев, Л. А. Беляева и др. – М. : Московский общественно-научный фонд, 2000. – 93 с. – Режим доступу: http: // www.gumer.info/bibliotec_Buks/Sociolog/Margin/_Index.php

4.     Олесь О. Вони // Олесь О. Твори: В 2 т. / Упоряд., авт. приміт. Р. П. Радишевський. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади. – С. 339 – 340.

5.     Калшед Д. Внутренний мир травмы: архетипические защиты личностного духа / Пер. с англ. В. Агаркова, С. Кравец. – М.: Академический проект, 2007. – 368 с. – (Психологические технологии).

6.     Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006. – С. 212 – 213.

7.     Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания / Пер. с англ. А. П. Хомик. – М.: “Рефл-бук”; К.: “Ваклер”, 1998. – 464 с. – (Серия “Созвездия мудрости”). – Билбиогр.: с. 449 – 462. 

Листопадове

Листопадове

 

Зріза ножем останні краплі зойку

Листопадів скрипучий баритон;

Вже шерхіт листя у повітрі носить,

Й зникає силует поміж колон.

 

Ось капелюх обтрушує свій змоклий.

І гострить ніж, старий мисливський ніж.

На хворий сад суворий ронить погляд.

Відходить сад, і він піде туди ж.

 

Ще промайне в старих дощаних дверях,

Подивиться, зіпершися на пліт,

Як червоніє калиновий кетяг

На сірім тлі відосенілих днів.

 

Валерія Дмитрук

Канатоходець. На линві над буттям

Канатоходець. На линві над буттям

Це був сон. Просто страшний сон – не більш того… Ці три роки життя. Чи – точніше (й чесніше!) – існування, коли дотліваєш із дня у день, коли тепла вже не вистачає й на себе самого… Він нервово гортав сторінки потертого записника, нарешті вирвав з нього кілька сторінок, і, зім’явши, пожбурив у куток…

…Скільки іще таких снів-марень треба вихворіти зі своєї свідомості, аби випірнути й знову почати жити?.. Робити хисткі іще кроки, – немов по линві, що, мов струна, натягнута над прірвою… І ти – намацуєш рештки себе між буттям і небуттям. Аби мати, на що спертися. Аби виборсатися з вологих обіймів летаргії. Аби – злетіти.

Бодай на тонесеньку мить.

Бо ж для того прийшов у цей світ…

…він підвівся, важкими, якимись загальмованими кроками підійшов до купи папірців у кутку й ворушив, розкидав те за роки назбиране звалище, аж поки не знайшов нарешті малюнок… чи не дитячою, невпевненою рукою нашкрябана фігурка людини. Чоловіка, що балансує над прірвою.

Поміж небом і землею.

Між буттям і небуттям.

У пошуках себе.

Це був сон. Просто страшний сон – не більш того… Як завжди, прокинувся за півхвилини до сигналу будильника й адаптувався до нового дня. Майже силоміць, з болем видирав, видряпував себе з обіймів летаргії, де так просто і так байдуже до геть усього. Де пристрасті, якісь принципи й ідеали – абсолютно зайві й непотрібні вже навіть тобі самому.

Бо іншим до цього байдуже щодня.

Щосонячного, щовеселого, щозвичайного дня.

А тобі – немов і немає там місця…

Сон.

Колись ти припиниш опиратися назовсім. Назавжди.

 

29.05.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/404211/#ixzz39HOA6Agx

Разбор "полётов" творческого конкурса:))

 

Асфальтові лабіринти

Асфальтові лабіринти

 

Сніг падав і червонів, змішуючись із плямами на асфальті.

Мальви не виживають у місті. Вони замерзають в байдужості й порожнечі.

Нещирість блискучих вітрин штовхає до темних провулків, де губиш себе у пошуках Мінотавра.

…Знаєш, а Фрейд був у тім лабіринті й ласкаво називав сина Європи – Ід. Це він, самотній Ід, темний і непричесаний, блукає, лякаючись електрики й неону.

Він сахається блиску і боїться побачити –  с е б е

…Наче мальвами вкритий асфальт… Сніг падає і розповзається червоними плямами.

 

(етюд-інтроспекція)

Валерія Дмитрук

Опівнічний піаніст

Опівнічний піаніст

 

Він награвав на піаніно

віртуозно-недбалий джаз

пролітали картини

чорно-білого життя

кадри зі спогадів

проступали 

на старій кінострічці…

він грав…

Кадри мЕлькали

Наче пальці клавіш

Нерозбірливий шрифт листів

Фальш в словах ” ТЫ меня не оставишь”

Нот нерівний стрій летів

Він грав…

І коливалася душа

між forte i piano,

коли найстрімкіший рух

обривався пекучим болем…

І на piano — 

тихесенька сповідь

ронилася з твоїх рук…

Ловив її серця стук

Й розливав по тілу

Ніби гаряч й гІркоту текіли

Ноти тихше все мерехтіли

Заганяючи зорі в ніч

Вже доба йшла на нове коло

Він грав

і на хвилі forte

ранок

розітнув 

простирадло

ночі.


07.05.2014

написано у тандемі зі Славіком

 

Уїтмен. Музика. Візуалізація

Уїтмен. Музика. Візуалізація

 
Слова, образи, звуки, — із цього твориться наш світ.
 
Світ, де ми перетинаємося, заглядаємо одне одному в очі, відвертаємо погляд чи розчиняємося-творимося у чиїхось очах…
 
Світ, де хтось надихає нас, а ми — когось іще ))
 
Уолт Уїтмен, Олекса Слісаренко, музика Papercut – My Melody, моя візуалізація і спроба скласти черговий вітраж цього буття.

 

Всі ми розіп’яті на хрестах,
Всі ми покриті ранами.
Заповідано нам жорстокий шлях
Злими коранами.

(О.Слісаренко   «Пам’яті Г. Михайличенка»)

 

 

 

 

Самотня земля

Самотня земля

На самотній землі

Ти вдивляєшся в небо,

І вогнем проплива

Знову сонце на дні.

На замшілому дні

Постарілого неба,

Що, за літо втомившись,

Чекає зими.

І проміння спада,

Не розбившись на скалки.

Лиш розвіється в хвилях

І тихо мигтить.

Обгоріла стерня

Твої кроки опалить.

Ти підеш, і самотність

Землі заболить. 

 

Вмирають прозорі птахи

Вмирають прозорі птахи

Птахи вмирають у польоті

паперові сторінки твоїх снів

згубили початок і кінець

неозначеність дня

зупинила мене на дорозі

щось тихо

спускалося з неба

я зловила перо

звук пострілу

розсипалось повітря

дрібними скалками сміху

і полинув сніг

між землею і небом

тільки я

у білій імлі

наростає мовчання

Вмирають прозорі птахи

 

“Світське життя”

“Світське життя”

Неизменные декорации,
Но мельчает, мельчает народ…
Сублимация деградации, –
К торжеству дебилизма ведёт)))

Shinha

Маски посміхаються маскам. Кого треба, гудять, кого треба — вихваляють. Реверанси й пікірування порожньо-грайливими поглядами. Усе — “як годиться”.

А задля чого, власне?..

Улягання законам “світського салону”, що усіх перетворює на штучних ляльок, геть до того, що тим, кого вважаєш друзями, зрештою втомишся намарне вказувати на те, що віщує інтуїція чи досвід. Адже — не можуть чи й не хочуть повірити… Аж допоки не вдарить грім. Та — запізно, як і завжди.

Звісно, ніхто не дочерпався істини, нічиє знання й передчування не є досконалим… Воно усе так. Але ж чому із цим рахуватися маєш саме ти? Чому притишуєш свій голос аж до мовчазности — лише заради того, щоб не скаламутити чийсь спокій зараз?.. Бо ж знаєш, таки передчуваєш грозу!..

Бо усе те марно… І долю не зрушити, а, відповідно, — жодного сенсу у її віщуванні.

Винним все одно завжди виявляється саме той, хто першим відкрив правду…

Салонні маски мають посміхатися ;)

17.07.2014