Сер 17 2014

МАНДРІВКА У ЗОНУ ПОЗАСВІДОМОГО ЯК ШЛЯХ ДО НАБУТТЯ САМОІДЕНТИЧНОСТІ (за новелою Олександра Олеся “Вони”)

У період модернізму увагу суспільної свідомості нарешті було привернуто до проблем окремого людського індивіда. Суперечливість епохи позначилась і на творчості українських митців, зокрема письменників, що сприйняли порубіжжя як ситуацію випробування, адже “коли руйнується старий світ, в індивідуальній і національній психології відбуваються радикальні зміни” [1: 178]. У творах письменників-модерністів з’являється все більше елементів інтроспекції та психоаналізу, що набув надзвичайного поширення у ті часи. За спостереженнями дослідників, образність епохи findesicle “тяжіє до межових станів людини й світу – марґіналізації та виродження” [2: 42].

Поняття маргінальності (від лат. margo – край, кордон, межа) вчені трактують як явище межовості, перехідності, що позначає формування нових якостей особистості чи соціальної структури: “Маргінальна ситуація диктує необхідність “виходу” з проблеми, її конструктивного розв’язання” [3]. Трактування маргінальної ситуації в соціології перегукується з поняттям межової ситуації у екзистенціалістів. Межові ситуації неначе ведуть людину від особистісного (реального) буття до екзистенційного існування (ідеалу буття) [3].

У вивченні маргінальної ситуації науковцями розроблено два підходи: макропідхід – “маргінальна ситуація як збіг об’єктивних обставин, як наслідок переміщення, руху соціальних макроструктур”; та мікропідхід – “маргінальна ситуація в уявленні людини, в одиничному випадку, як наслідок мікроподій людського життя” [3]. І саме при мікропідході особливо важливими є самооцінка, рефлексія та активність суб’єкта.

Варто зауважити, що не всі однаково реагують на маргінальну ситуацію. А отже, маргіналом є тільки той, хто певним чином реагує на життєву ситуацію [3]. Маргінал постає як психологічно розколотий тип, амбівалентна особа. Для нього характерні суперечності між свідомим і несвідомим, потребнісно-мотиваційними та інтелектуально-операційними засадами. Така особистість має нестійку емоційну сферу, не може підкорити пристрасті волі та розуму.

У новелі Олександра Олеся “Вони” психоґенез маргінальної особистості презентовано порівнево: інтенції “суперего” – спроби контакту на рівні “его” – мандрівка у зону несвідомого.

Схематично динаміку розвитку подій у новелі можна представити так:

–     вимушені зустрічі оповідача з “ними” та намагання обдурити “їх” (або ж – самого себе);

–     конфлікт антагоністів і спроби контакту з обох сторін;

–     стеження героя за “ними”;

–     усвідомлення героєм необхідності офіри та примирення з собою.

Власне, упродовж всього твору відбувається постійне віддзеркалення і взаємодія різних рівнів свідомості індивіда, що й зумовило застосування саме психоаналітичної теорії для глибшого розуміння особливостей психогенезу новели Олександра Олеся “Вони”.

Отже, у першій умовній частині новели оповідач виступає з позицій “суперего” із його презирством, зверхністю та осудом на адресу “їх” – продавців поховальних вінків, з якими він щодня мусить зустрічатися. На даному етапі спостерігаємо повне небажання героєм контакту: “І я щодня мушу проходити мимо їх і стріватися з ними” [4: 339]. Негативні інтенції “суперего” проявляються навіть на рівні фізіології: “коли рівняюсь з ними, міцно стискую свої губи, стараюсь не дихати і гордо несу голову” [4: 339].

Рецепцію образу продавців вінків у свідомості оповідача визначає несвідоме передчуття якогось лиха, небезпеки, загрози. Можна помітити, що на портретному рівні вони наче міфізуються. Акцент робиться на їх очах: “Я не виношу їх проклятих очей, їх поглядів, кривавих і голодних. І коли я мину їх, ще довго їх гострі очі дивляться на мене і наскрізь проймають мій мозок” та руках: “[…] їх сухі руки знімаються з колін і наче тягнуться до вінків” [4: 339]. Водночас, “вони” – “глухі і дурні” та “злі, голодні, як собаки” [4: 339]. Ця характеристика, у котрій домінують майже потойбічні риси, перегукується з описом злиднів у “Лісовій пісні” Лесі Українки.

То чим же ці загадкові “вони” так зачіпають оповідача? Насамперед, тим, що порушують усталеність і позірну гармонійність його психологічного простору. Чоловік розпочинає дивну гру із “ними”: “Тепер я одурюю їх […] вигадав кашляти в себе” [4: 339].

Інше питання – чи справді герой “мусить” щодня проходити саме там, де торгують поховальними вінками? Можливо, це його підсвідомість намагається подати своєрідний сигнал “mementomori“? Невипадковою у даному контексті є згадка оповідача про засуджених на смерть: “[…] осінь стоїть суха і засуджені на смерть живуть довго і дихають” [4: 339]. Зрозуміло, що до таких підсвідомо він зараховує і себе. Та за що ж його засуджено?

Неадекватні реакції оповідача на прояви зовнішнього світу зраджують невротичність та дають підстави до пошуку глибинної травми у його психоґенезі. Продавці вінків тут виступають уособленням його власного песимізму та безнадії, а також сигналізують про нерозв’язану проблему, що загальмовує подальший розвиток героя. Але “суперего” усіляко намагається блокувати доступ цього сигналу до свідомості. Чоловік усім виглядом переконує “їх”, що почувається краще (хоча й  “кашляє в себе”!), – одягає нове пальто і уявляє, як “вони скаженіють”. Отже, це “суперего” героя наполегливо і турботливо запевняє його самого в тому, що хвороба минула: “Я навіть почуваю себе краще, ніж влітку: у мене впала температура, я порожевів і став більше їсти” [4: 339].

Якщо згадати, що “вони” живуть з продажу поховальних вінків (як зазначає оповідач – “існують”), то на рівні символічному можна побудувати таку онтологічну паралель: смерть героя – “їх” життя його кращий вигляд – руйнація “їх” надій. У цій схемі спостерігаємо стійке протиставлення світу героя “їх” інтенціям.

У центральній частині новели відбувається зближення антагоністів та пошуки контакту оповідача з “ними”. Парадигма поведінкових реакцій героя кардинально змінюється: від дратівливого удавання байдужості – до щирого зацікавлення: “[…] колись одна з них навіть плюнула мені в спину. Нехай казяться! Але чого вони так низько кланялись сьогодні?!. […] Може, того, що я був у новому пальті і вони вважають мене за багатого?!.” [4: 339].

Отже, “їх” ставлення до оповідача хитається від плювка у спину (як раціоналізує “суперего” – через те, що він краще виглядає, а отже – не скоро помре) до глибоких поклонів, що зачіпають його набагато більше.

Відправною точкою до розв’язання дисоціативного конфлікту героя стає бажання повідомити, що він не той, ким його, імовірно, уявляють. Тепер він сам починає шукати контакту і повідомляє продавцям вінків, що у нього відсутня рідня. Якщо досі ставлення героя до зустрічей із “ними” на лексичному рівні виявлялось у словах “мушу”, “не виношу”, то тепер – “хотілося сказати”, “боявся їх образити”: “Мені, власне, хотілося сказати, що коли я умру, то ніхто не купе на мою могилу у їх вінка, але я боявся їх образити” [4: 339].

Іще одним лексичним маркером переломного моменту є зникнення з наративу заперечної частки “але”, якою досі герой неначе намагався відгородитися, відмежуватись від “них”. Ці емоційні сплески у оповіді засвідчують сильний спротив свідомості персонажа сигналам позасвідомого.

Несприйняття і страх головного персонажа перед цими “вартовими смерті”, її “вістунами” насамперед було зумовлене відмовою “суперего” зрозуміти “їх”. Але тепер прокидається “его” героя з його цікавістю до всього незрозумілого, що так зачіпає: “А проте я не боюсь їх і добре знаю, хто вони. Колись я рішив простежити їх…” [4: 339], – повідомляє оповідач.

Нарешті  герой зважується на мандрівку у темний світ несвідомого після символічного “опльовування” і “вшановування”. Він отримує “доступ у світ людських страждань з його перетворюючим потенціалом” [5: 234]. Характерно, що відбувається це саме тоді, коли надходить надвечір’я: “[…] коли смеркло, непомітно став за деревом” [4: 339], а сутінки, як відомо, “є тією перехідною зоною, де відбувається взаємодія двох світів, – нічного світу, що презентує несвідоме, і денного світу, що презентує его та свідомість […]. Між двома світами відкривається прохід, і енергія отримує можливість циркулювати туди і назад” [5: 244].

Проте долання межі між свідомістю й несвідомим (денним та нічним світом) дається героєві не надто легко. Його внутрішній спротив передано у важкому шляхові, що його персонаж мусив подолати (вулиці, переулки, яри, перелази), скрадаючись за старою бабою, однією з продавщиць вінків.  Побачивши старезну хатину (вмістилище його страхів), він намагається дистанціюватись (ховається за тином). Подолати цю останню межу його змушує несподіваний дитячий галас із хатини та злісна відповідь баби: “Мовчки постукала, і в ту ж хвилину розчинились з рипом двері, і вибухнув галас з дитячих грудей:

«Баба, баба! Бабуся! Прийшли, принесли?»

«Геть, – злісно просичала баба і одіпхнула дитину. – Нічого… Ніхто не вмер… Будь воно проклято…»” [4: 340].

Цей діалог нагадує нам роман Семюела Беккета “Уот”, де на запитання героя “what?” (“що?”) існує тільки одна можлива відповідь хазяїна “not!” (“ні!”), яка є повною неґацією та запереченням будь-яких пошуків контакту та розуміння. А героя новели Олександра Олеся це змушує впритул подивитись на власні страхи: “Зачинились двері. Тихо та темно. Я поліз і припав до вікна” [4: 340]. Він не бажає більше лишатися у темряві незнання та тиші позірного спокою, яким його досі оточувало “суперего”.

Герой опиняється віч-на-віч із потребами голодної, скривдженої, хворої (і він теж хворів) дитини-сироти (він також зовсім самотній), яку стара баба (тут – уособлення каральної інстанції “суперего”) замкнула у закинутій хатині (обмежений простір) й ізолювала від контактів, лишаючи наодинці з дитячими страхами та фантазіями.

Варто згадати, що дитина на рівні символів “презентує собою можливість реалізації в житті особистісного духу” [5: 243]. А захоплена у пастку чаклунства, “дитяча частина існує у підвішеному стані, вона не може вмерти, але не в змозі і жити”, перебуває у своєрідному “невмиранні” [5: 249].

Усамітнення дитини корелюється із самотністю та шизоїдною відстороненістю головного персонажа, а це і є ключем до розв’язання його внутрішньої проблеми. У нього заблоковане відчуття болю – як чужого, так і власного. А за спостереженнями психологів, спроби психіки застосувати дисоціацію для захисту себе від гострої травми “призводять, як і у всіх невротичних циклах, до послаблення і хронічного травмування особистості” [5: 252].

Метафорою внутрішніх умов героя – умов розщеплення та відмежованості від світу – у творі є хатина. Це кокон, у якому зростає дитина, облишена на стару бабу, що ховає її від світу і “годує чужою смертю”, забороняючи просити милостиню – вступати у безпосередній контакт з іншими людьми. Власне, ці образи “можуть бути потрактовані як персоніфікації здатності психіки анестезувати саму себе, дисоціювати, заморожувати чи гіпнотизувати его зсередини” [5: 252].

Образ старої баби у новелі також відіграє важливу символічну роль. Стосовно дитини вона уособлює “суперего”, а щодо героя виступає істотою-посередником (Трікстером), що презентує трансперсональні сили і є його провідником зі світу денного у нічний. А на міфологічному рівні продавщицю вінків можна порівняти з чаклункою, охоронна роль якої полягає у тому, що вона не допускає шкоди, яку може заподіяти дитині травматична взаємодія з зовнішнім світом і людьми. Вона щоразу має атакувати будь-яку надію чи бажання, щойно вони виникнуть. У цьому вона абсолютно негативна.

Крім того, чаклунка персоніфікує змінений стан свідомості героя. У психоаналітичному трактуванні “чаклунки асоціюються з психічним заціпенінням – неспроможністю відчувати біль” [5: 252]. Власне, такі образи, як чаклунка, “можуть бути потрактовані як персоніфікації здатності психіки анестезувати саму себе, дисоціювати, заморожувати чи гіпнотизувати его зсередини” [5: 252].

В міфології ця ситуація представлена сюжетом, у якому одна частина “я” заманюється в підземний світ, як у міфі про Пересфону. І тоді у верхньому світі виникає проблема: все замерзає і нічого не росте (так мститься Деметра, поки не отримує Персефону назад) [6: 212–213].

Дисонанс між зовнішнім втіленням страхів героя (продавці поховальних вінків, стара хатина) і його вмістом (дитина) стає тим катарсичним моментом, що перевертає свідомість. Катарсичне проживання горя “зцілює розрив між уявою і реальністю” [5: 238].

Новела завершується мотивом усвідомленої необхідності офіри задля порятунку самотньої (як і сам герой) дитини: “І в той день, коли я умру, вони куплять дітям хліба і керосину. Нагодують їх і запалять світло” [4: 340].  Зважившись офірувати своїм життям заради дитини, герой новели розриває кокон байдужості й відстороненості та набуває онтологічної цілісності. Так було віднайдено зв’язок, що може гарантувати єдність і взаємодію цих двох світів, та відновлено внутрішню цілісність індивіда. Адже саме через занурення “его” у несвідомість воно “змінює характер, що складає  його сутність, і відроджується іншим” [7: 176].

Отже, у новелі Олександра Олеся “Вони” можна простежити динаміку психоґенезу маргінального персонажа від дисоційованої до цілісної особистості, втілену художніми засобами як мандрівка у зону позасвідомого. Якщо на початку твору ми спостерігали проекцію особистих неґацій головного персонажа новели на оточення, то згодом, через інтроекцію страждань дитини, він переживає катарсичне прозріння, що цілковито змінює його світоглядну позицію та внутрішні інтенції. 

ЛІТЕРАТУРА

1.     Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури / Зборовська Ніла Вікторівна. – Академвидав, 2006. – 504 с.

2.     Поліщук Я. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму // Слово і час. – 2001. – № 2. – С. 35 – 45.

3.     Маргинальность в современной России: Коллективная монография [Електронний ресурс] // Рец.: В. В. Радаев, Л. А. Беляева и др. – М. : Московский общественно-научный фонд, 2000. – 93 с. – Режим доступу: http: // www.gumer.info/bibliotec_Buks/Sociolog/Margin/_Index.php

4.     Олесь О. Вони // Олесь О. Твори: В 2 т. / Упоряд., авт. приміт. Р. П. Радишевський. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади. – С. 339 – 340.

5.     Калшед Д. Внутренний мир травмы: архетипические защиты личностного духа / Пер. с англ. В. Агаркова, С. Кравец. – М.: Академический проект, 2007. – 368 с. – (Психологические технологии).

6.     Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006. – С. 212 – 213.

7.     Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания / Пер. с англ. А. П. Хомик. – М.: “Рефл-бук”; К.: “Ваклер”, 1998. – 464 с. – (Серия “Созвездия мудрости”). – Билбиогр.: с. 449 – 462. 

Автор: Агата Аргентум • Критика • 4 • Мітки: Література, психоаналіз, психологія