Лип 5 2014
Завіса. І розсипаний бурштин.
Сумний куток. Змертвіла плащаниця.
Ти був як всі, був боязкий і ниций,
Ховавсь від вух, німий, за сірість спин.
І не спинив приниження з причин,
Що не тобі одному лиш відомі:
У натовпі, там кожен був знайомий,
А ти — боявся осуду цих спин.
Чужий собі самому Арлекін…
Лип 5 2014
Вона йшла вулицями міста, роздивляючись почужілі будинки, людей, дерева, небо. Екзистенція гнітила яскравістю й галасом буття. Особливо – – неподалік від школи, де саме була перерва й бігали, галасували та на повні груди раділи життю іще не залякані дорослістю діти.
…І до чого оця весна посеред зими, коли усе вже наготувалося до упокореного вмирання? До чого цей галас, ці геть весняні пахощі від ще вчора напівмертвих гілок дерев? До чого цей черговий спалах надії?.. І отой спогад, болючіший над життя — про навіки втрачене червневе надвечір’я… коли трохи втомлений і прибитий пилом за день ясмин прокидається, коли сонце іще не зайшло, а наче трохи подобрішало до створінь земних; коли так само, як і зараз, зі шкільного подвір’я лунають галас і крики, і хтось вже вертає додому на старенькому велосипеді, а з динаміка на стовпі лунає якась мелодія…
Так, тоді не було яскравих вітрин і нав’язливих реклам, тоді музика була не у комфортних емпе-три, що вже так звично й зручно ізолюють нас від світу, а у неоковирних радіолах і транзисторах… Чи отак — у динаміках на стовпах…
Так, і там було нещастя, і був біль… Як і завжди у людей. От тільки… менше було можливості із цим заховатися й потрапити в ізоляцію…
…Ізоляцію власного мовчання.
08.01.2014
Лип 5 2014
У нашого народу є гарне прислів’я, одне з тих, що так і лишилися для нас самих спостереженням-констатацією, але й понині не стали досвідом і наукою:
Поки пани б’ються, у холопів чуби тріщать.
Схоже, як повелося, так і триває. Подивімося на історію політичних періпетій з часу набуття Украіною незалежності. Дедалі частіше невдоволення діями чи бездіяльністю наших політиків переходить у невдоволення звичайних виборців одне одним, загостреною нетерпимістю до іншоі думки і повним небажанням компромісу. Компромісу й порозуміння із такими ж звичайними громадянами та виборцями краіни, що мають, по суті, однакові проблеми та прагнення іх розв’язати. А натомість — покірне улягання будь-яким маніпуляціям з боку політиків,– варто ім лиш сказати те, що котроюсь з груп людей ближче (емоційніше) сприймається. А де керує емоціо, там, як відомо, не лишається місця для раціо.
Отже, політика у нашому суспільстві для одних стала способом заробляння грошей (і при тому серйозних), а для інших розвагою, яка дає азарт, адреналін і взагалі — відчуття немарності усього, що відбувається, — бодай скільки б при цьому не кружляли по колу та не тупювали по граблях. Визначальною стає — емоція відчуття діі. І це повністю відволікає від того, що маніпулятори у цей час спокійно вирішують своі інтереси, і саме за рахунок “холопських чубів”.
То у чому проблема нашого суспільства? У кордоцентризмі, у наївності, у безпам’ятстві чи у лінощах?
Адже потрібно начебто не настільки й багато, щоб перебудувати свідомість:
— давати собі звіт у власних діях і виборі, а не постійно дивитися й кивати на когось; відповідальність — одна з визначальних ознак дорослішання людської особистості;
— пам’ятати про свої дії, власні помилки, і робити висновки з цього досвіду;
— чітко усвідомлювати, що свобода однієї людини завершується там, де починається свобода іншого; а отже — розуміти, що кожен з нас має право на свою думку й позицію, і у одному суспільстві ми все одно живемо поряд, тому не розбіжності мають ставати визначальними, а спільне — точки дотикання інтересів і прагнень різних людей та груп населення.
Ніщо не виникає нізвідки, а тому й нове суспільство варто починати будувати з себе, — істина не нова, але… як і попередня, зацитована у статті, — схоже, іще нерозчута багатьма з нас.
Власне, одним зі спонукань написати статтю були дискусії, де знову згадали про те, що непримиренність загострюється й наростає, як і у 2004 році під час першого українського Майдану, коли доходило до того, що руйнувалися сім’ї через те, що хтось симпатизував одним політсилам, а хтось — іншим.
З відстані у 10 років ми вже можемо більш об’єктивно аналізувати тодішні події і їх наслідки. Так, люди висловили свої прагнення жити інакше, свій потяг до свободи й демократії, до зміни старих стереотипів і цінностей. Саме із цим люди зібралися тоді. Принаймні, багато хто.
І що отримали натомість від політиків? Чому хтось з “месії” перетворився на “юду”, і, як завжди, одні “зрадили” інших? Невже народ так і не помітив, що спритні торгаші сумлінням примудрилися вкотре ошукати усіх і отримати з того зиск? І чому зараз не бачимо, як відбувається усе те ж саме: люди мають (і намагаються відстоювати) свої інтереси й прагнення, але умілі маніпулятори потихеньку зміщують акценти, накручують емоції, і вже замість спільного поступу усієї України до демократичної Європи дедалі частіше лунають заклики до розколу країни. І усе це неабияк влучно ілюструється наростанням нетерпимості серед народу. Так, ситуація вже майже класично-революційна, коли “низи не можуть”, а тому саме час показати людям якогось “ворога”. І на його роль підходить будь-хто з нас, хто “не такий” — не вписується у шаблон, яких зараз посилено пропагують лише два: ті, хто на Майдані, і хто поза ним. Усе.
Варто визнати, що це дуже яскравий і емоційно насичений стереотип, із граничним загостренням чорного й білого, де не важить, хто яким себе вважатиме, а головне — посилення антагонізму до межі.
Якщо звернутися до порівняно молодого, але дуже активно розроблюваного відгалуження психології — нейро-лінгвістичного програмування, то ми зможемо зазирнути у суть того, що відбувається. Американський психолог Герберт Шиллер казав: “Там, де мaніпуляція є основним зaсобом соціaльного контролю… розробка і вдосконaлення методів маніпулювaння цінуються набагато більше, ніж решта видів інтелектуальної діяльності”. Думаю, ніхто не буде заперечувати, що реклама оточує нас вже скрізь — з вітрин, біллбордів, преси, упаковок товарів, з радіо, ТБ й інтернету до людей линуть заклики, спонукання й натяки. Вони діють на свідомість, та більшим і визначальним є вплив непрямої реклами на підсвідомість.
А тому, коли нам нав’язують черговий стереотип, найперш слід подумати: а кому й для чого це потрібно?
Складовими будь-якої реклами є суб’єкт (замовник), об’єкт (споживач), предмет (товар, організація, послуги, імідж-образ персони і т.д.) та мета замовника.
І коли ми бачимо черговий спокусливий на вигляд і “ну дуже корисний” батончик, то розуміємо, що черговий диво-кондитер має мету продати нам свою продукцію і обійти конкурентів. Як можна помітити, реклама, розрахована на молодші вікові групи, завжди більш емоційно насичена, і майже не містить конкретної інформації.
Якщо повернутися до реклами політичної, то її складові аналогічні, а метою замовника є прихід до влади. І далеко не усі оті емоційні й виразні речі, про які ми чуємо у рекламі. І це є реалії ринку… ринку політичних послуг. І якщо хтось з політзамовників вкотре замість ділових пропозицій та докладної інформації намагається грати на наших почуттях, це варто лише вчасно помітити і визначитися, — чи не хочуть нас вкотре надурити недобросовісні борці політринку (так, вже далеко не рингу!).
Так от, раціональна реклама завжди предметна, по суті, і містить якісь факти й реальну інформацію. А реклама емоційна побудована на залученні асоціативного сприйняття. Скажімо, коли людям замість програми дій кандидата та висвітлення того, що вже зробила ця людина (чи політсила) пропонують мальовничі картинки “покращення” чи “вічносвітлого майбутнього” (хтось відсилає і до минулого — ця реклама орієнтована на старші вікові групи), то можна зробити висновок про нечесну гру цього суб’єкта.
А загалом, усе сьогоднішнє політжиття у нашому суспільстві стало величезним ринком, де дискусія переходить у “базар”, де спритні торгаші вже на одне обличчя, і не важить чи “всівониоднакові”(с) чи начебто різні. Головне, що ринок цей дедалі більш нагадує східний, де немає правил, а торгуватися можна до нескінченності.
То, можливо, слід звернути увагу на правила для “торговців” й залишити у спокої чуприну ближнього свого?
10.01.2014
Лип 3 2014
“…Вы лучше Родину любите”(с) — ось такою совковою фразою відповідають на українському ресурсі на зауваження про те, що варто й замислитися над тим, що діємо. Показово, що і фраза совкова, і мова, якою її висловлено, російська. Тож яку “родіну” треба так любити, що у ній і думати апріорі вважається шкідливим?
Схоже, відповідь довго шукати не доведеться, бо багато хто іще пам’ятає ті часи, часи колишньої радянської імперії, де саме так і було, — “за вас думають вожді, а ваша справа, — крокувати “в ногу”, і без самодіяльності”.
От і не думають, а крокують, по граблях скачуть, і сперечатися з ними елементарно неможливо. Адже принцип зомбомаси — “нам своє робить”(с). Та тільки робиться це і за рахунок співгромадян, і за рахунок усієї країни. Хтось звично-пафосно називає її “родіною” і руйнує (свідомо-зумисно чи саме через бездумність, то вже не так важливо, важливий факт), а хтось… вже починає усвідомлювати, що конфронтація досягла межі, і частина суспільства потім просто перейде у розряд недоторканних.
…Ні, не тому, що стануть депутатами… а тому, що нелюдам руки не подають. Тому, що переможна недумаюча маса — це не народ і не нація. Це — знаряддя. І зараз воно — у руках тих, кому абсолютно байдуже до нашої країни й нас. Але це знаряддя таки потужне непробивною переконаністю у власній “правоті” та, власне, ментальною неприв’язаністю до того, що вони називають “родіною”.
Адже справжній патріотизм — це любов до свого і саме уміння й бажання саме думати, як це зберегти.
Тут немає місця амбіціям і якимось хвилинним особистим перемогам.
І саме тому зараз стало настільки очевидним, хто й чого вартий.
І хто — патріот країни, а хто, — намагається заткнути іншим рота закликом “родіну любити”.
Лип 1 2014
Нова притча про життя, його складність, неоднозначність і простоту. Ми ніколи не можемо бути остаточно впевнені, який вибір вірніший і кращий, бо наше життя постійно змінюється, і залежить від того, ЩО саме, і ЯК ми робимо зараз.
Притча від Cristi Neo.
Морской Прибрежный Ветерок носился над берегом. Солнце припекало и становилось все жарче и все скучнее. Сонные мухи прятались по пакетикам из-под еды, оставленным пляжниками. Громыхать пустыми банками из-под пива изрядно поднадоело. Становилось все более скучно и безнадежно.
И вдруг в небе закружилось что-то золотистое и непривычное на этом вдоль и поперек изученном берегу. Ветерок дунул раз, два и перехватил зернышко на парашютике. Оно было с какого-то не местного дерева, наверное, занесли другие, более дальние и сильные ветры.
Прибрежный Ветерок с интересом рассматривал добычу.
– Кто ты, откуда, и куда летишь? – Спросил он у Зернышка.
– Я из дремучего леса, и лечу в другой лес, где буду расти в родной стихии.- Отвечала золотистая диковинка.
– Не улетай, мне тут так одиноко! Какая разница, где расти, я вот не привязан к месту. Этот берег совсем не плох. И что тебе в тех лесах? Ну оставайся! Вдвоем нам будет веселее. – Уговаривал Ветерок.
Сказать по правде, Зернышко и само боялось дальнего пути в чужой лес, боялось высоты и расстояний, и не знало, что его ждет впереди. А тут: готовый бережок с теплым песком, и такой приветливый озорной знакомый.
– Смотри, как весело я умею громыхать пустыми жестянками! – Сказал Ветерок и исполнил соло на ударных.
Тут действительно было неплохо. Правда, Зернышко понимало, что на сухом песке берега оно вряд ли сможет стать ровным и высоким деревом. Но, в конце-концов, в его роду всякое случалось: в какое-то из деревьев попала молния и оно превратилось в обугленный пенек. Другое дерево так перекрутило ураганом, что оно так и осталось потом скрюченным, и больше не росло. А тут по крайней мере есть друг, солнце и музыка.
– Я остаюсь, друг! – Улыбнулось Зернышко.
Так они и жили.
Зернышко понемногу укоренилось и начало расти. Медленно, как-то странно, но цеплялось за жизнь на этом берегу. Ветерок носился вокруг, но недавно облюбовал берег соседней косы, где ловил более крупные ветра, обменивался с ними новостями, развлекался, иногда подшучивал над чайками, швыряя в них горсть песка. В конце-концов, на то он и ветер, чтобы не привязываться к берегу даже с самыми музыкальными жестянками и привязавшимся к берегу и к нему другом.
– Ты же знало, что тут не самая лучшая для тебя почва, а я: всего лишь ни к кому и ни к чему непривязанный ветер! – Втолковывал Прибрежный Ветерок Зернышку-Деревцу. – И я тебе ничего не обещал кроме музыки по выходным. Что поделать, если у меня все меньше свободных выходных, а на косе гораздо веселее, да и полезнее для меня.
Зернышко-Деревце не возражало. В конце-концов, это оно побоялось и поленилось лететь дальше. Его ветви опускались все ниже под палящим солнцем, но оно с надеждой и радостью ожидало, когда же снова на берег залетит бродяга Ветерок.
Cristi Neo
Читать полностью: http://h.ua/story/405411/#ixzz36D0sUOZy
Чер 26 2014
П’єро тихо пройде
по лінії світла і тіні,
де клавіші ловлять
відбиток мелодії-мрії.
І між декорацій
зупиниться тінь у задумі.
Відлуння овацій
спливає і тане… Як сумно!
І, білий, мов крейда,
заглянеш у темряву ночі.
Як грим в тіло в’ївся…
Живі на цій масці лиш очі.
…Десь крила зламала
мадам Баттерфляй в павутинні…
Ми в цім лабіринті
знайти свою долю не вміли.
Чер 26 2014
Чер 25 2014
Я скажу тобі тишу
Крізь мокрий асфальт,
Крізь бетон і залізо,
І… квіт горобини.
Наче вулиці міста
Струсили той ґвалт
І у світлім мовчанні
Тебе обступили.
Я скажу тобі мудрість.
Навчись доброти.
Не втечеш на землі
Від своєї ти тіні.
А невірний загубить
До неба стежки, –
В лабіринті молитиме
краплю спасіння.
Я скажу тобі вічність.
Де тиша була,
Там з’явилося слово
Вогнем променистим.
Із вогню народившись,
Згоріли слова,
І сумує дзвіниця
У тихому місті.
Чер 25 2014
У “колишніх” – усе з надміром, з перебором. Як кажуть у народі, люблять “передати куті меду”. Це ті, що за СРСР кидалися пафосно на барикади (попередньо перевіривши, чи немає загроз для себе, коханих). Вони завжди трималися “на вістрі” й водночас нічим не ризикували…
Флюгери. Доводилося спостерігати це явище, й не раз. Це постсовковий спадок, який проявляється і досі у нашому суспільстві. І, що найбільш прикро, саме отакі флюгери вже й тепер, так само як раніше. пнуться на барикади, вимахують плакатами, судять когось і натягають маску святенників. І їм вірять… Тут вже справа вродженої мімікрії й пристосуванства подібних людей. Не кожен вміє так швидко не просто побачити, що є зараз актуальним. що ціниться, що сподобається масі. Ні! Не кожен отак моментально зречеться старих ідеалів і з радісними обіймами кинеться до “нового-незнаного, але актуального”.
І не кожен при цьому так легко зречеться старого. Того, за що сам перший пафосно тільника на собі шматував (щоправда, заздалегідь приготованого задля вистави).
У чому ж феномен успішності подібної мімікрії у суспільстві? Чому люди готові підтримати фарисея, який щоразу опиняється на верхівці хвилі, — то одної, то іншої? Можливо, це страх? Бо від хамелеона не знаєш, чого й чекати… У когось, можливо, огида й небажання зв’язуватися з моральними потворами… А у когось – сподівання й собі легко й безболісно прилаштуватися поблизу отого вічномажорного фарисея…
І виходить так, що у суспільстві раз за разом, мов намул, спливають ті ж самі пустушки… Яким ніхто не суперечить… бо: бояться, гидують, сподіваються прилаштуватися (потрібне підкреслити)). І зрештою, суспільство тупцює на місці. Під проводом чергових фарисеїв-флюгерів-пристосуванців. А це – ціла система. Це – влада наскрізь з колишніх комсомольських функціонерів. що першими відчули, що пора “рвати” і, принагідно, встигли собі немало “урвати”. Це й корупція по усіх чиновницьких кабінетах. Це – медицина за не просто хабарі, а величезні гроші, без яких часом людей на “швидких”(!) розвозять по домах… вмирати. Бо немає держкоштів на ліки чи навіть ліжко у палаті… Це – дипломи, що кимось купуються як додаток-постфактум до першого запису у трудовій про посаду міністра чи губернатора області, а хтось – без хабаря не влаштується за чесно здобутим фахом…
А нагорі – ті ж самі. І, повірте, вони зовсім не потерпають. Ані матеріально, ані морально. Бо кожна нова зрада-мімікрія лише додає суспільному хамелеонові бонусів…
Так, кожен з нас часом змінює думку й погляди. Але це переоцінка цінностей, майже перебудова світогляду людини. І часто при цьому багато що втрачаємо. Головне – сумління не втратити… Та для флюгерів-хамелеонів це не питання. Й не перешкода. Такі поняття як зрада, дружба, сумління для них – лише черговий набор яскравих фішок, якими так зручно маніпулювати у своєму пустопорожньому моралізаторстві… А ми слухаймо далі, бо ж:
“Нехай, – каже.
– Може, так і треба!
– Так і треба?
Бо немає Господа на небі!” (Т.Шевченко)
14.11.2013
Чер 25 2014
У одній з інтернет-дискусій почула фразу: “Сейчас не время исследовать конформизм. Сейчас все, что содействует становлению гражданского общества, должно привествоваться. Даже если это не искреннее что-то”.
Спочатку подумалося: без коментарів… Але ж — якщо мовчати, то негідники так і заправлятимуть усім. А народ бігатиме за черговими перелицьованими “на потребу дня” флюгерами. За тими, хто колись глашатайствував про провідну роль КПРС із тим самим завзяттям, що й зараз про зовсім протилежне, бо ж у них, розумієте, “амбіції зашкалюють”.
Навчимся нарешті бачити абсолютно безвідповідальних мапуляторів чи ні, Шановні Громадяни України?
Будем послідовно відстоювати саме свої інтереси, а не чергових псевдолідерів-прилипал?
Згадаємо про вже вписану в історію роль попередніх лідерів країни, їх обіцянки, конкретну діяльність і повну відсутність політичної та юридичної відповідальності з боку тих людей?
Чи просто вкотре приведемо до влади — не важливо кого персонально, але — знову безвідповідальних перед народом та країною?
…Втім, зараз пропоную замислитися не лише над цим. А над системою “піраміди МММ”, у яку добровільно “впрягаются” люди. І хоча вже викладала думки з аналогічної проблематики у статті “Пафосність колишніх”, та, вочевидь, багато хто не готовий побачити очевидне, а радо користується чужими штампами й закликами.
Отже: виправдовує мета засоби? Чи можна у тандемі, а ще гірше — під проводом непорядних, нещирих людей сподіватися на позитивні зміни для суспільства? Невже настільки складно зрозуміти, що людина непорядна просто вдовольняє свої інтереси коштом тих, хто їй вірить і слухає?..
Кому вигідні заклики до громадянської війни чи намагання нацькувати одну частину суспільства на іншу?
Хто витягає з запиленої шухляди вже не раз застосований ними совковий принцип “хто не з нами, той проти нас”?
Чи не заважає ажіотаж та заклики “не час вагатися й думати!” відстояти саме інтереси народу, заради чого, власне, спочатку люди й збиралися? Чи не підмінять людям вкотре їх бажання інтересами чергових псевдолідерів?..
Наївно думати, що “ворог мого ворога — мій друг”. Але ще більша наївність — вбачати “ворогів” серед груп за фінансовими інтересами, на які перетворилися сучасні українські політпартії. Там немає “ворогів” і навіть опонентів. А є — конкуренція. Це ринок, шановні. І яку роль відведено народу? Та навіть не споживача, що “завжди правий”! Ми не маємо змоги повернути неякісний продукт. Ми не можемо ані отримати витрачені на нього кошти (у суспільно-політичній площині — відтинок розвитку країни й нашого з вами буття), ані вжити санкції до продавців, що вкотре надурили нас із цим товаром.
То можливо, справа не у тому чи іншому політтоварі, і навіть не у продавцях? Можливо, таки замало пересунути прилавки й поміняти лавочників?
Безкарність і відсутність перспективи відповідальності розбещує будь-кого. Що вже казати про наших сучасних політиків, які давно розучилися бачити перед собою суспільство, народ, виборців, громадян. Політиків, що привчилися спочатку купувати голоси “за гречку”, а далі — елементарно полегшили собі життя злочинними змінами до Конституції.
Кажуть, що історія вчить, якщо її вивчаєш. Історія незалежної України не настільки давня, і більшість з нас добре її пам’ятає. Чому ж не робимо висновків? Чому завжди дозволяємо вигравати комусь іншому? За наш з вами рахунок. Чому постійно втрачає народ і, вкотре одурений, продовжує скакати по тих самих граблях?..
…Отже — про конформізм у розрізі наукового експерименту. Дослідник С.Еш проводив соціально-психологічне дослідження, коли групі людей задавали питання, а окремі підставні особи першими давали хибну відповідь. В результаті інші люди корелювали свою відповідь згідно з почутим. Коли група підставних осіб давала різні варіанти невірної відповіді, кількість правильних, особисто сформульованих відповідей серед досліджуваної групи збільшувалася в рази. Таким чином, бачимо, що й кардинально поділене за “чорно-білим” принципом суспільство втрачає свої орієнтири, а починає конформно підганятися під задані кимось рамки.
Давайте позбавлятися конформізму, адже, вочевидь, досі він грав на руку зовсім не нам самим.
18.12.2013
Останні коментарі