Інформація

Автор: :

Сказка о ненужной жертве

Сказка о ненужной жертве

Жити для когось чи для себе? Здаватися чи таки бути? Чи потрібні комусь жертви, що  збіднюють, знецінюють життя?..

Сподобалася ця психологічна казка-притча із дуже непростим змістом.

 

Сказка о ненужной жертве

— Здесь занимают очередь на жертвоприношение?
— Здесь, здесь! За мной будете. Я 852, вы – 853.
— А что, так много народу?
— А вы думали??? Одна вы, что ли, такая умная? Вон, все, кто впереди – туда же.
— Ой, мамочки… Это когда же очередь дойдет?
— Не беспокойтесь, тут быстро. Вы во имя чего жертву приносите?
— Я – во имя любви. А вы?
— А я – во имя детей. Дети – это мое все!
— А вы что в качестве жертвы принесли?
— Свою личную жизнь. Лишь бы дети были здоровы и счастливы. Все, все отдаю им. Замуж звал хороший человек – не пошла. Как я им отчима в дом приведу? Работу любимую бросила, потому что ездить далеко. Устроилась нянечкой в детский сад, чтобы на виду, под присмотром, ухоженные, накормленные. Все, все детям! Себе – ничего.
— Ой, я вас так понимаю. А я хочу пожертвовать отношениями… Понимаете, у меня с мужем давно уже ничего не осталось… У него уже другая женщина. У меня вроде тоже мужчина появился, но… Вот если бы муж первый ушел! Но он к ней не уходит! Плачет… Говорит, что привык ко мне… А мне его жалко! Плачет же! Так и живем…
— А вы?
— Я тоже плачу… Мучаюсь вот, давно уже… С ума сойду скоро!
— Да, жизнь такая жестокая штука… Всегда приходится чем-то поступаться. Приносить что-то в жертву…
Распахивается дверь, раздается голос: «Кто под №852? Заходите!».
— Ой, я пошла. Я так волнуюсь!!! А вдруг жертву не примут? Не забудьте, вы – следующая.
№ 853 сжимается в комочек и ждет вызова. Время тянется медленно, но вот из кабинета выходит №852. Она в растерянности.
— Что? Ну что? Что вам сказали? Приняли жертву?
— Нет… Тут, оказывается, испытательный срок. Отправили еще подумать.
— А как? А почему? Почему не сразу?
— Ох, милочка, они мне такое показали! Я им – ррраз! – на стол жертву. Свою личную жизнь. Они спрашивают: «А вы хорошо подумали? Это же навсегда!». А я им: «Ничего! Дети повзрослеют, оценят, чем мама для них пожертвовала». А они мне: «Присядьте и смотрите на экран». А там такое кино странное! Про меня. Как будто дети уже выросли. Дочка замуж вышла за тридевять земель, а сын звонит раз в месяц, как из-под палки, невестка сквозь зубы разговаривает… Я ему: «Ты что ж, сынок, так со мной, за что?». А он мне: «Не лезь, мама, в нашу жизнь, ради бога. Тебе что, заняться нечем?». А чем мне заняться, я ж, кроме детей, ничем и не занималась??? Это что ж, не оценили детки мою жертву? Напрасно, что ли, я старалась?

Из двери кабинета доносится: «Следующий! №853!».
— Ой, теперь я… Господи, вы меня совсем из колеи выбили… Это что ж??? Ай, ладно!
— Проходите, присаживайтесь. Что принесли в жертву?
— Отношения…
— Понятно… Ну, показывайте.
— Вот… Смотрите, они, в общем, небольшие, но очень симпатичные. И свеженькие, неразношенные, мы всего полгода назад познакомились.
— Ради чего вы ими жертвуете?
— Ради сохранения семьи…
— Чьей, вашей? А что, есть необходимость сохранять?
— Ну да! У мужа любовница, давно уже, он к ней бегает, врет все время, прямо сил никаких нет.
— А вы что?
— Ну что я? Меня-то кто спрашивает? Появился в моей жизни другой человек, вроде как отношения у нас.
— Так вы эти новые отношения – в жертву?
— Да… Чтобы семью сохранить.
— Чью? Вы ж сами говорите, у мужа – другая женщина. У вас – другой мужчина. Где ж тут семья?
— Ну и что? По паспорту-то мы – все еще женаты! Значит, семья.
— То есть вас все устраивает?
— Нет! Нет! Ну как это может устраивать? Я все время плачу, переживаю!
— Но променять на новые отношения ни за что не согласитесь, да?
— Ну, не такие уж они глубокие, так, времяпровождение… В общем, мне не жалко!
— Ну, если вам не жалко, тогда нам – тем более. Давайте вашу жертву.
— А мне говорили, у вас туту кино показывают. Про будущее! Почему мне не показываете?
— Кино тут разное бывает. Кому про будущее, кому про прошлое… Мы вам про настоящее покажем, хотите?
— Конечно, хочу! А то как-то быстро это все. Я и подготовиться морально не успела!
— Включаем, смотрите.
— Ой, ой! Это же я! Боже мой, я что, вот так выгляжу??? Да вранье! Я за собой ухаживаю.
— Ну, у нас тут не соцреализм. Это ваша душа таким образом на внешнем виде отражается.
— Что, вот так отражается? Плечи вниз, губы в линию, глаза тусклые, волосы повисшие…
— Так всегда выглядят люди, если душа плачет…
— А это что за мальчик? Почему мне его так жалко? Славненький какой… Смотрите, смотрите, как он к моему животу прижимается!
— Не узнали, да? Это ваш муж. В проекции души.
— Муж? Что за ерунда! Он взрослый человек!
— А в душе – ребенок. И прижимается, как к мамочке…
— Да он и в жизни так! Всегда ко мне прислушивается. Прислоняется. Тянется!
— Значит, не вы к нему, а он к вам?
— Ну, я с детства усвоила – женщина должна быть сильнее, мудрее, решительнее. Она должна и семьей руководить, и мужа направлять!
— Ну так оно и есть. Сильная, мудрая решительная мамочка руководит своим мальчиком-мужем. И поругает, и пожалеет, и приголубит, и простит. А что вы хотели?
— Очень интересно! Но ведь я ему не мамочка, я ему жена! А там, на экране… Он такой виноватый, и к лахудре своей вот-вот опять побежит, а я его все равно люблю!
— Конечно, разумеется, так оно и случается: мальчик поиграет в песочнице, и вернется домой. К родной мамуле. Поплачет в фартук, повинится… Ладно, конец фильма. Давайте завершать нашу встречу. Будете любовь в жертву приносить? Не передумали?
— А будущее? Почему вы мне будущее не показали?
— А его у вас нет. При таком настоящем – сбежит ваш выросший «малыш», не к другой женщине, так в болезнь. Или вовсе – в никуда. В общем, найдет способ вырваться из-под маминой юбки. Ему ж тоже расти охота…
— Но что же мне делать? Ради чего я тогда себя буду в жертву приносить???
— А вам виднее. Может, вам быть мамочкой безумно нравится! Больше, чем женой.
— Нет! Мне нравится быть любимой женщиной!
— Ну, мамочки тоже бывают любимыми женщинами, даже часто. Так что? Готовы принести себя в жертву? Ради сохранения того, что имеете, и чтобы муж так и оставался мальчиком?
— Нет… Не готова. Мне надо подумать.
— Конечно, конечно. Мы всегда даем время на раздумья.
— А советы вы даете?
— Охотно и с удовольствием.
— Скажите, а что нужно сделать, чтобы мой муж… ну, вырос, что ли?
— Наверное, перестать быть мамочкой. Повернуться лицом к себе и научиться быть Женщиной. Обольстительной, волнующей, загадочной, желанной. Такой цветы дарить хочется и серенады петь, а не плакать у нее на теплой мягкой груди.
— Да? Вы думаете, поможет?
— Обычно помогает. Ну, это в том случае, если вы все-таки выберете быть Женщиной. Но если что – вы приходите! Отношения у вас замечательные просто, мы их с удовольствием возьмем. Знаете, сколько людей в мире о таких отношениях мечтают? Так что, если надумаете пожертвовать в пользу нуждающихся – милости просим!
— Я подумаю…
№853 растерянно выходит из кабинета, судорожно прижимая к груди отношения. №854, обмирая от волнения, заходит в кабинет.
— Готова пожертвовать своими интересами ради того, чтобы только мамочка не огорчалась.
Дверь закрывается, дальше ничего не слышно. По коридору прохаживаются люди, прижимая к груди желания, способности, карьеры, таланты, возможности, любовь – все то, что они готовы самоотверженно принести в жертву…

Интересная тема, правда?

Умение подчинить себя и свои стремления высшей цели отличает нас от животных. Жертвовать ради других, чтобы оказаться для них ценным, важным человеком – тупиковый путь. Жертвы вообще редко принимаются с благодарностью.
Думаю, творить добро надо так: “отдать и забыть”. Фактически, мы отдаем что-то свое – свои силы, время, средства, вещи, навыки – чтобы это “что-то” жило помимо нас, дальше – без нашего участия. С другой стороны, если сделать и пойти дальше, а не сидеть и дожидаться “отдачи”, “благодарности” – то какой смысл жертвовать?
Жертвенность, умение дать, не спрашивая в ответ не имеет ничего общего с теми играми в “несчастную жертву”, которую часто ведут люди. “Ах я несчастный!” – это такой повод добиться своего, по-хитрому получить то, чего хочется. И тогда позиция жертвы (от жертвы обстоятельств до жертвующего ради других людей) становится выгодной.
Ведь если просто так попросить – то результат не гарантирован, “то ли да, то ли нет”.
А если из позиции жертвы – то отказавшему можно еще и ярлык прилепить: “Бесчувственный ты человек! Я ради тебя стараюсь, а ты не ценишь!”

И попробуйте только не принять жертву…
И можно ли отдавать то, чего у тебя нет? Например, сочувствия, сопереживания, денег, времени, сил.
Жертвовать стоит только тем, чем по-настоящему хочется поделиться с другим человеком.

 

Jannet D https://plus.google.com/u/0/109655257729845342015 

Дні буття від Ліліт

Дні буття від Ліліт

Із затамованим подихом щораз торкаюся сторінок віртуального щоденника буття цієї авторки. Сюрреалістично-постмодерна мозаїка кольорів, запахів і ліній, перетини світла й тіні утворюють якийсь впорядкований і особливий світ. Світ, у який цікаво зануритися, щоб віднайти свої власні знаки, залишені там персонально для тебе… Світ, створений щирою й творчою душею Ліліт.

Сподіваюся, автор не заперечить цій добірці, де інтуїтивно об’єднано у своєрідний цикл кілька знакових на мій погляд творів )) Чимось це нагадало фільми Кім Кі Дука…

 

Зима (із щоденника)

З часом ти все більше починаєш любити зиму за її низькі стелі, тісні двері, вкриті інеєм вікна, що немовби захищають від Великого Світу, який і справді ловить тебе кожного дня новими спокусами  та бентежить різними звістками. У зимовому холодному повітрі цим спокусам вціліти важче, хіба що найневинніші  з них деякий час тримаються в голові, та крутяться навколо цигаркову диму, який так гарно в’ється  із вузького розчиненого вікна у світло-блакитний день, на волю. З роками тобі стає все затишніше у цьому лютеранському холоді зими, серед білого її єства, яким вона причащає кожного, хто не встиг до її приходу поїхати з міста, з країни, врешті. Залишився – тримай її розумний холод, що вчить потрохи небуттю, вийди на її простір, подивись, який він  нестерпно веселий, як він провокує на втечу. А чого вартий сивий теплий дим, що несеться вгору із саморобного димаря будівельного вагончика, а  собаки – усі ці руді та чорні красені, які натхненно гавкають посеред білого дня, розповідаючи якусь свою собачу правду, про те, що холодно в лапи, сумно, врешті-решт нудно плентатися без діла по безлюдній автостоянці, хоча б сторож вийшов зі свого цегляного будинку абощо. Гарно зимою, у її затишному грудні, що стоїть під горою нового року та покірливо чекає на щезнення у довжелезній череді тих груднів, що зникають у якомусь “locus misticus” вже не одне століття, і тягнуть за собою багато іншого.

24.12.2013  

 

 

День пахне святим димом буття (із щоденника).

   День пахне святим димом самого буття та таємничої буденності. Він пахне димом Одіссеєвого подвір`я, по якому у день відплиття ходила, можливо, сивіла із своїми невтішними пророкуваннями.  День пахне  корабельною смолою, а ще чимось таким, чому не можу придумати відповідної назви. Він пахне дивним, густим димом, що обволікає собою вулицю, людей, дерева, які тихо гудуть біля озера про своє. Що це за дим! Це дим зухвалої  свободи, її товариш вірний. Як я люблю цей дим. Він з`являється ранньою весною, коли усе живе лише тільки радиться та рядиться у новий одяг, лише збирає хор, лише готується зажити.

10.03.2014   

 

 

Біла звістка (із щоденника).

…з того вікна завжди якась біла звістка приходить. Так відбувається вже багато років.  Повернеш голову, а там жінка у голосній білій хустці неспішно розчісує білого кота, та відпускає легке пасемце летіти по двору ніким непоміченою, цілковито невимогливою річчю. Мене заспокоюють рухи  жінки, та її охайно зав’язана  на голові біла хустка, якою вона нагадує котрусь із тих гогенівських бретонок, що, стоячи за деревом,  дивляться на Якова, який бореться із Ангелом. А вчора ця бретонка витріпувала простирадла такої білості, яка майже перевершила саму себе, і так гостро полоснула сіре мишаче повітря четверга,  що воно, здається,  навіть трохи повеселішало.

11.04.2013     

 

 

А третє слово забула… (із щоденника)

  Сьогодні у ванній, тримаючи руки під струменем гарячої води, та дивлячись на облуплений білий куток,  згадала чомусь про ті три речі, що їх  В. декламував, як найважливіші для нього. Дві з них я згадала без зусиль. Раніше вони хвилювали мене так сильно, що їх, без перебільшення, можна було б назвати такими, що конституювали моє щоденне життя, робили його більш чи менш сфокусованим, кристалізованим, не давали мені остаточно перетворитися на ніщо, зійти нанівець, розпастися, і так далі. Був час, коли я кожен день розмірковувала про них – намагалася розмірковувати про них – думала про те, що означає розмірковувати про них, і чи взагалі можливо таке, і чи не смішно ставити собі за мету розмірковувати про будь-що, а тим паче про ці дві речі. Не вимикаючи воду, я із гарно знайомою мені радістю підступаюся думкою до називання, проговорювання цих речей, до їх впізнавання, до надавання їм якогось особливого, відмінного від інших, статусу. Я згадую слово Бог, слідом за цим я згадую слово Час – який ніщо без нас – дешева рима, але не можу втриматися.  А третє?  Яке третє слово? Я розумію, що воно нагло і несподівано вилетіло з моєї голови. Як же я могла забути його, це третє слово, без якого чогось не вистачає, комбінація не складається.  Пригадування цього слова стало ідеєю фікс мого дня, вона ніяк не полишала мене. Деякий час я навіть стояла біля вікна, це один із перевірених  мною засобів боротьби із внутрішнім хаосом, із безплідною метушливістю думки. За вікном завжди стоїть відверта дійсність, найчастіше спокійна, навіть байдужа, цілковито самодостатня, повна собою по вінця і так далі… Взагалі будь-яке дійство, яке розгортається за моїм вікном, схоже на первісне кіно, яке виникло задовго до братів Люмьєр. Це коли ти просто дивишся на світ і шаленієш (або не шаленієш) від того, що ти дивишся, і від того, що у цьому світі існує Інший, існує Рух,  існують різні дивні речі, дивитися на які елементарно радісно. Просто дивитися на те, як тінь наздоганяє світло, або гілки дерев гойдаються від вітру. І, однак, що ж там було третім, у тій  поетовій правді. Ніяк не виходить згадати. Це щось дуже тверде, щось, що стосується кожного. Як же я могла забути це? Це те, що не може не цікавити. Це щось страшенно безапеляційне, щось справжнє. Дуже справжнє. Найсправжніше. Це щось темне-велике- значне. Це те, що стосується мене. Це те, що невипадкове. Може Поезія? Сором який. Хіба міг В. поставити поезію  у цьому лаконічному сутнісному ряді? Міг. А чому б і ні. Але в такому разі не вистачало б завершеності. Крапки. Поезія – занадто життя. Поезія – потенція, змога, дурна надія, людське спасіння, радість існування, спроба уникнути …смерті. Ось воно, це третє слово. Смерть. Життя приховало її від моєї свідомості за височенними колонами осінньої щоденності, сірими, вологими, позбавленими дорійської й коринфської оздоби, але від того не менш цінними. Воно приховало від мене це слово за своїм найдорожчим обличчям,  це саме воно не давало мені думати про неї. Якщо, звичайно, про неї можливо думати адекватно. Якщо про неї взагалі варто вміти думати адекватно.  

06.05.2014  

   

 

Оригінали публікацій Ліліт за адресами:

http://h.ua/story/395228/#ixzz35YqRqhcB

http://h.ua/story/400269/#ixzz35YrFcix0

http://h.ua/story/402114/#ixzz35YrTuN9N

http://h.ua/story/403225/#ixzz35YsMGTX9

Невипадкові зустрічі

Невипадкові зустрічі

Про зустрічі людські…

«Ну що таке сьогодні людське спілкування? Суцільне убозтво. Як поглянеш, що тепер називають прекрасним словом «зустріч», опускаються руки. Зустріти когось – це вже подія. Людина має переживати потрясіння, як відлюдник, що побачив іншого відлюдника на обрії пустелі через сорок днів самотності… Усі живуть так, наче ніхто вже більш не вірить у людські зустрічі, у цю божествену можливість пізнати ближнього» (Амелі Нотомб)

Людина знаходить і пізнає себе у очах ближнього. Ми – живемо в соціумі та у діалозі й полілозі. «Спочатку було Слово» – це можна сказати не тільки про народження світу, а й про народження людини соціальної та її свідомості.

От і шукаємо співрозмовників, опонентів та просто нових зустрічей. Поспіх чи заклопотаність часто зводять цінність зустрічі нанівець. І втрачається цінний шанс побачити світ і себе трохи інакше.

Перехожий, супутнику чи звичайний зустрічний, ти можеш бути не звичайною випадковістю, а уроком чи подарунком долі… Тільки треба вчасно це зрозуміти і бути відкритим для нового й часом дещо незвичного.

Ставлення до іншого може бути визначеним з першої миті, а може змінитися залежно від того, наскільки пізнаєш людину і її світ. Кажуть, що велике досягнення – зрозуміти ворога та навіть порозумітися із ним. І немала втрата – позбутися друга… Хоча – чи й була та людина другом? А ми – їй?.. Пізнавати інших – це пізнавати й себе… поступово – крок за кроком, слово за словом, сторінка за сторінкою… До якихось сторінок повертаєшся з радістю, до інших – зі щемом і жалем. Або – із відчуттям гіркоти й розчарування… у іншому чи – у собі?

Хто ми у цім житті – перехожі?..

Кажуть, що Марсель Пруст і Джеймс Джойс мали єдину зустріч у житті – коли їхали разом у таксі. І за увесь час спілкувалися тільки про те, скільки коштуватиме проїзд… Це був шанс чи зустріч-втрата?..

Не кожну сторінку хочеться перегортати, щоб ніколи не повернутися. Найважливіші слова лишаються із нами назавжди.

Сірий світ. Дощ. Музика

Сірий світ. Дощ. Музика

«Послухай сіру тишу вона тече у жилах, вона в тобі пульсує, холодна і жива. Послухай сіру тишу,склади тихенько крила і може ти почуєш, як пророста трава…» (з пісні Ірини Грей)

І таке прозвучало: світ не добрий і не злий, він байдужий до нас і лиш повертає те, що ми сюди привносимо…

Що ти даруєш цьому буттю? Проблеми, клопоти, поспіх відбирають натхнення і час до творчості. І лишається банальність. Банальність і сірість. Табула раса і хаос як простір для нового со-творення. Якщо зважитися відринути сталість.

Тобі звично ховати думки у тумані і тікати туди від себе. І сірий колір туману поглинає усі барви й почуття. Поглинає і нівелює. Аж до того часу, поки готовий будеш вихопити їх з сірого марева і матеріалізувати… Та упізнати – для себе своє. Як у дзеркалі сутінків, коли згасання денного світла породжує зовсім інші кольори – приглушені та глибокі як безодню…

Або – як у тому назавжди втраченому (чи ні?) червневому дощовому присмерку… Коли спека й галас дня розчинилися, омиті зливою почуттів. І чиїсь голоси, дитячий сміх, відлуння кроків на мокрій бруківці, та запашний присмерк ясмину… І вже не заховаєшся від барв і звуків, що виринають з сірих і таких небуденних сутінків… Сутінків, після яких – найкраще світання…

Крок до себе з сірого туману — це так мало і багато водночас… Крок до тебе… Крок до буття…

Джерело фото: http://photocentra.ru/work/104954 

06.03.2013

Суспільство без еліти – як вершник без голови

“Небуздане хамство і цей раз розвалило Українську Державу” (В. Липинський). Чи можна будувати державність без еліти? Розвивається чи деградує суспільство, де усе опанувала маса?

Світ сьогодення яскравий і швидкий. Картинка на моніторах, екранах і сторінках преси яскрава й зваблива. Вона закликає нас поспішати купувати, встигнути, наздогнати, не пропустити черговий розпродаж чи висловитись на чергових виборах, але зовсім не лишає місця й часу подумати над власними діями. Та ж не у спонуканні до аналізу завдання сучасних “продавців снів”, а у творенні “маси споживачів”, що проковтне будь-що. І це стосується не лише сфери матеріальної, а й нашого духовного буття та самоідентифікації.

Чи може бути здоровим суспільство без еліти? Українські вчені, що задавалися питанням розбудови нашої державності, розробили власні теорії. За словами Дмитра Донцова: “За моральним упадком еліти слідує, як його тінь, заслужена кара нації”. Можна багато говорити про те, як знищували нашу еліту упродовж чи не усієї історії народу. Та, гадаю, важливіш усвідомити тенденції сучасні, бо ніхто не в силі змінити минуле, але мусить сам займатися своїм сьогоденням.

То де зараз наша еліта і чим займаються ті, кого ми звикли називати “аристократами духу”? Схоже, поняття “духовних авторитетів” у сьогоднішніх умовах виродилося. З різних більш чи менш авторитетних трибун людям втовкмачують про недолугість народу, низький культурний і духовний рівень соціуму і т.д. Причому, промови ці присмачено насправді аж геть не “елітарною” лексикою. Так, наче оті промовці раптово втратили відчуття слова і ясність думки. Для чого це робиться? Чи не для того, щоб і справді поступово звикали “заковтувати” будь-що, бо начебто “вже все одно”? Можливо, це і є оте, згадане Донцовим покарання, і у світі перевернутих цінностей та орієнтирів треба заново шукати себе?

В. Липинський у своїх роботах приділяв увагу загальноєвропейській плебейськи-прагматичній тенденції, і представив її у міфічних образах синів Ноєвих – Хама і Яфета. Першому з котрих притаманний “абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, до свого “я””, а другий уособлює творчу енергію, спрямовану на розвиток тієї громади. У світлі цих образів цікаво подивитися на деякі гучні заяви й заклики до народу, – хто їх промовляє – самовпевнений Хам чи творчо-суперечливий Яфет? Чи не помінялися непомітно для нас маски й дійові особи на сцені?..

12.03.2012

Безбатченки у пошуку власного коріння

Спроба перекладу положень психоісторії української літератури Н.Зборовської у психоісторію нашого соціополітичного буття.

Відомий літературознавець Ніла Зборовська у монографії “Код української літератури” представила психоаналітичний зріз історії української літератури як проекцію підсвідомого нації. Такий погляд дозволяє спробувати розв’язати запитання, що досить часто лишаються без відповіді.

Отже, концепція дослідниці базується на аналізі материнсько-батьківського коду української нації. Традиційно патріархальний етнос під час поневолення імперією частково розгубив своє коріння, і тепер мусить його віднайти, щоб відновити психоструктуру власної ментальності.

Автор пише: “…імперський суб’єкт спрямований на порушення табу, яке відкриває йому шлях до символічної злочинності (на рівні слова)  та до соціальної злочинності (на рівні історичних перверсій, за аналогією до більшовизму); національний – має стійку психологічну перешкоду щодо порушення табу, оскільки в його психології активізується агент символічного закону через архетип праотця. Лише національна несвідомість дає змогу імперському суб’єкту плутати національний характер і спонукати його до перверсій

А тепер погляньмо навколо – чи не несвідомим і досі керується досить велика частина соціуму? І до чого це призводить? Гонитва за мріями й казками та повне розчарування через їх примарність і нездійсненність. Бо зруйновано батьківський архетип свідомості, й маргінали-безбатченки не мають стійкого самоопертя на власні сили й бачення речей, а тому дуже легко надаються до керування через інстинкти й бажання силами сторонніми. Це засвідчує інфальтильний характер “вічно недорослих” синів нації, що можуть лиш нарікати на обставини, а не відповідати особисто за власну долю й вибір.

То як відродити код національної свідомості? У книзі сказано про “аристократичний закон свідомої любові” на противагу деструктивно-депресивному дискурсу ненависті, що інспірований у свідомість багатьох. Але питання лишається відкритим для кожного окремо.

22.04.2012

Про “червоних мисливців”, “вищих істот” та гендерну і взагалі рівновагу

Про “червоних мисливців”, “вищих істот” та гендерну і взагалі рівновагу

Роздуми на тлі Посту та напередодні “восьмоберезня” і т.п.

Фільм Пітера Грінуея “М’ясник, крадій, його дружина, її коханець” відкривається реплікою автора: “Ця картина присвячується тим, кого я ненавиджу”.

Британський режисер невблаганно викриває у своїх картинах людські гріхи, страхи й бажання. А вже нам вирішувати – дивитися те чи ні, бачити суть чи відмовитися…

Отже, шумовиння-мозаїка з останніх подій: висловлювань, що їх “недочули” та фотографій, котрі кудись зникли… Виокремлю дві – надто яскраві своєю провокативністю на тлі начебто й незначущості самих подій. Маю на увазі варіації навколо нещодавніх висловлювань Володимира Литвина щодо ролі жінки у суспільстві та появу-зникнення фотографій з полювання Євгена Червоненка на його сторінці у Фейсбуці.

Як-то кажуть, публічні особи мусять відповідати за свою публічність… (згадувані нижче персонажі – лишень макет можливої передісторії подій)

План психологічно-інтроспективний

За кожним титаном може ховатися звичайна людина – зі своїми почуттями та вчинками, що мають виток саме у корінні, розвитку особистості. І поки один хлопчак постійно отримував підручником по голові за те, що смикав однокласниць за косички, інший – поціляв з улюбленої рогатки по шибках. Зрештою, обидвоє хлюпали носами перед директором та несли додому червоні від послань до батьків щоденники.

Але усе те поступово миналося. Способи самоствердження змінювались, та векторна спрямованість лишалася: на “вищу істоту” чи на “маскулінного мачо”, – що такими мусить визнати загал колишніх хлопчаків. І все має тому служити – гіперкомпенсації колишніх психотравм. На жаль, за такої ситуації жодні інші досягнення не здатні принести людині відповідної радості та самоповаги. Потрібна саме сатисфакція у важливих для індивіда сферах. У описуваній історії – це ствердження “на полі бою” чи “гендерна вищість”.

Звісно ж, очевидне доводити не треба. Але наші герої не такі… Тому мусять щось доводити. І не відають, що насправді намагаються довести насамперед самим собі – власну дорослість, мужність, силу… На жаль.

План політико-міфотворчий

Звісно ж, ці “події” як такі начебто мають невелику вагу. Важливіша тут симптоматичність. До чого призвичаюють соціум? До культу сили та сильного, до войовничої патріархальності, що за визначенням “вирішує усе”. До того, що усе має бути “як завжди”, “як усталено”, що “дорослі (?) дяді” самі усе вирішать, бо “так їм призначено”… Вам вже сумно? Чи навпаки – смішно з того, що “у титана глиняні ноги”, а усі його дії дуже легко пояснюються абсолютно не переживаннями “за долю нації”…

Спробуймо поєднати?

А можливо, не варто отако прискіпуватися до суто людських вчинків політиків, хоча вони начебто й “вершителі доль”? Адже кожен має право і на “скупу чоловічу сльозу”, і на щиру радість від перемоги (навіть над беззбройним?). То усе – “людське, занадто людське”, як казав колись Ніцше. Усе може бути. Але зважімо на контекст – поява відповідних фото саме під час Посту. Збіг? І нетолерантні висловлювання напередодні жіночого свята. Теж просто збіг? …

Насправді, річ не у тім. Залишмо політтехнології політтехнологам. Варто поглянути на ситуацію просто по-людськи. І подумати – чому “нагорі” мусять бути отакі “хлопчаки”…

03.03.2012

Казочка про Збайдужіле Сонце

Казочка про Збайдужіле Сонце

То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі…

Одного ранку Сонце завагалося – а сходити, як звично, на небо, а чи ні. Позирнуши тоскним оком на землю й на поснулих мурашино-дрібних людей, вирішило, що ніц поганого за один день не станеться. Зрештою, електрику вони собі мають, та й взагалі… Не будеш кожного дня добрим, ще й для усіх. Та й  цінуватимуть більше, як почекають.

Із такими думками Сонце перевернулося на другий бік, та й захропло.

А люде прокидалися. У темній мряці снувался їхні заблукані думки, скуті перелякомта нерозумінням. Хтось намагавсь дошукатися відповіді, хтось складав плани виживання у облозі та запасавсь сірниками, а хтось починав проповідувати нову мораль. Наразі незрозуміла й самому мовцеві, вона таки знаходила поціновувачів. Коли людям лячно – вони ладні вхопитися за будь-що.

Та наступного дня відпочиле Сонце знову зійшло, і всі забулися про той прикрийінцидент. Лиш острах тонесеньким, ледь помітним павутинням вчепився їхніх очей.

Дні минали за днями у земних клопотах, роботі й відпочинку, аж якось збайдужіле Сонце знову вирішило влаштувати собі маленький відпочинок. Цього разу на земліто сприйняли набагато спокійніш – адже втямили, що то не назавжди, а таке собітимчасове зло, що із ним краще не завдавати собі зайвого клопоту, а просто – перечекати.

Довго те діялося, а поступово стали люди не пізнавати себе. Їх очі, остаточно заткані павутинням збайдужіння й кволості, відучилися розрізняти барви і світло. Хтось за тим сумував, а хтось призвичаївсь і навіть вважав за певну полегкість – орієнтуватися у цьому – оновленому – світі, не зазираючи іншому в очі, аби не наштовнутися на так само мертвий, як і в себе, погляд.

В темряві не видко, хто кинув камінь, а хто простягнув руку допомоги. І люде перестали сподіватися на чиюсь підтримку. Вони стали сильними, байдужими ізлими. Ні, вони не стали самотніми, як не здатна ними стати зграя сліпців. То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі.

Коли Сонце позирнуло на землю після чергового спочинку, то побачило, що вже нікому там не потрібне. Можливо, колись потім настане його час. А зараз можна відпочити, поки зомбовані мерці із затканими павутинням очима й серцями попровалюють си черепи камінням, щедро наготованим для самозахисту у світі, де нема, на кого сподіватись.

30.10.2011

Чому ти не граєш їй музики?

Чому ти не граєш їй музики?

А чому

ти більше не граєш їй своєї музики?..

Буденність

кутається у минуле –

що так-і-не-відбулося…

промайнуло-втрачене-навіки…

Чи – ні?

Той сумнів – найболючіший.

Ятрить рану й відлунює кригою…

болем, спалахом,

пристрастю

недозволеною, бо ж –

ні, не тобі…

Пролетіли, зникли у просторі

станції, зупинки, дні.

А попереду – туннель чи ні?

Хтозна…

І тобі ж вже байдуже, – так?

Тиша…

Чому

ти

не граєш їй музики?..

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=dQKy2I8Zh5k 

18.10.2013

Осінній настрій. Лакрімоза

Осінній настрій. Лакрімоза

Чорна земля, наче мурашинням, обліплена сірими людьми. Сіре снування простяглося у часі й метушиться, благає, зловтішається і женеться за примарами щастя, що кольористо зблискують і зникають у всезагальноохопній сірості.

Сіре вороння на сірому небі. Сірим снігом осипаються постарілі важкі хмари. І брудні зморшкуваті руки дерев навпіл розтинають сірий розпач мовчання.

Бо мовчить душа. Мовчить і більше не плаче.

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=c5NcaVp2-5M