Чер 20 2014

Бути напівлюдиною?

Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?” (М.Коцюбинський)

Мабуть, чи не кожен чув такий вислів: “Скільки людина знає мов, стільки разів вона й людина”. Щонайменше одну знають усі. У країнах, де є кілька державних мов, люди володіють цими мовами. Національні меншини знають свою рідну мову та державну. Зазвичай саме так відбувається у полілінгвістичному світі.

В Україні давно й наполегливо нав’язується не просто білінгвізм, а панування російської мови. Мовляв, “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян”, – як писав П.Валуєв у своєму сумнозвісному циркулярі від 1863 року.

Як бачимо, і досі пристрасті не вщухли, а “великороси” з України продовжують обстоювати своє небажання знати і визнавати мову тієї держави, де живуть. Так, певно, чи не кожен україномовний громадянин України розуміє російську чи й навіть краще за деяких місцевих “великоросів” нею володіє. І це не є проблемою. Так само, як особисто для мене як білінгва не проблема перейти на спілкування мовою, що ближча співбесідникові, з поваги чи… співчуття до нього. Скажімо, я не стала б катувати Миколу Яновича вимогою розмовляти суто українською, якби дійсно бажала почути його думку з фахових питань ;)

Але натомість логічно очікувати на аналогічну повагу, яка чомусь відсутня. Войовничі “великороси” з України не просто не бажають (не здатні) вивчити українську бодай для вживання у тих випадках, де необхідно послуговуватися саме державною, а й відверто зневажають українську та продовжують торочити казочки про “нарєчіє”. То варто лишень заглянути в історію розвитку слов’янських мов і побачити, що разючі відмінності відбулися вже на рівні палаталізацій та інших етапів окремого розвитку двох різних мов: української та російської.

Та чи скаже це щось тим, хто не хоче чути і знати? Зараз, з одного боку, поменшало російської у школах. І часом це призводить до викривлень, бо діти з російськомовної сім’ї не здатні розрізнити, де російська (позаяк не вивчають її), і часом розмовляють жахливим суржиком. Хоча це можна сприйняти, як етап, що його треба подолати, а далі усе врегулюється.

Можливо… але пригадую слова нашого професора, викладача слов’янської філології, яка казала: “Людина, яка знає лише одну мову, не знає жодної”.

Ось на цьому й хотілося б наголосити нашим войовничим “малоросійським великоросам”. Чи знаєте ви так добре ту ж російську, як “любите” її? З моїх власних спостережень – ні. Набагато грамотнішими майже завжди виявляються білінгви, що однаково добре володіють обома мовами.

Тому – не “малоросійським великоросам”, що не поважають країну, де живуть, казати про те, як вони зберігають тут російську. Неповага до чужого походить від глибинної неповаги до свого власного.

30.07.2013

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 8 • Мітки: Vel Dem, мова