Художня проза

Ізоляція-2014

Ізоляція-2014

Вона йшла вулицями міста, роздивляючись почужілі будинки, людей, дерева, небо. Екзистенція гнітила яскравістю й галасом буття. Особливо – – неподалік від школи, де саме була перерва й бігали, галасували та на повні груди раділи життю іще не залякані дорослістю діти.

…І до чого оця весна посеред зими, коли усе вже наготувалося до упокореного вмирання? До чого цей галас, ці геть весняні пахощі від ще вчора напівмертвих гілок дерев? До чого цей черговий спалах надії?.. І отой спогад, болючіший над життя — про навіки втрачене червневе надвечір’я… коли трохи втомлений і прибитий пилом за день ясмин прокидається, коли сонце іще не зайшло, а наче трохи подобрішало до створінь земних; коли так само, як і зараз, зі шкільного подвір’я лунають галас і крики, і хтось вже вертає додому на старенькому велосипеді, а з динаміка на стовпі лунає якась мелодія…

Так, тоді не було яскравих вітрин і нав’язливих реклам, тоді музика була не у комфортних емпе-три, що вже так звично й зручно ізолюють нас від світу, а у неоковирних радіолах і транзисторах… Чи отак — у динаміках на стовпах…

Так, і там було нещастя, і був біль… Як і завжди у людей. От тільки… менше було можливості із цим заховатися й потрапити в ізоляцію…

…Ізоляцію власного мовчання.

 

08.01.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/396562/#ixzz36bGTnu1S

Сірий світ. Дощ. Музика

Сірий світ. Дощ. Музика

«Послухай сіру тишу вона тече у жилах, вона в тобі пульсує, холодна і жива. Послухай сіру тишу,склади тихенько крила і може ти почуєш, як пророста трава…» (з пісні Ірини Грей)

І таке прозвучало: світ не добрий і не злий, він байдужий до нас і лиш повертає те, що ми сюди привносимо…

Що ти даруєш цьому буттю? Проблеми, клопоти, поспіх відбирають натхнення і час до творчості. І лишається банальність. Банальність і сірість. Табула раса і хаос як простір для нового со-творення. Якщо зважитися відринути сталість.

Тобі звично ховати думки у тумані і тікати туди від себе. І сірий колір туману поглинає усі барви й почуття. Поглинає і нівелює. Аж до того часу, поки готовий будеш вихопити їх з сірого марева і матеріалізувати… Та упізнати – для себе своє. Як у дзеркалі сутінків, коли згасання денного світла породжує зовсім інші кольори – приглушені та глибокі як безодню…

Або – як у тому назавжди втраченому (чи ні?) червневому дощовому присмерку… Коли спека й галас дня розчинилися, омиті зливою почуттів. І чиїсь голоси, дитячий сміх, відлуння кроків на мокрій бруківці, та запашний присмерк ясмину… І вже не заховаєшся від барв і звуків, що виринають з сірих і таких небуденних сутінків… Сутінків, після яких – найкраще світання…

Крок до себе з сірого туману — це так мало і багато водночас… Крок до тебе… Крок до буття…

Джерело фото: http://photocentra.ru/work/104954 

06.03.2013

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3225376-siryi-svit-dosch-muzyka

Осінній настрій. Лакрімоза

Осінній настрій. Лакрімоза

Чорна земля, наче мурашинням, обліплена сірими людьми. Сіре снування простяглося у часі й метушиться, благає, зловтішається і женеться за примарами щастя, що кольористо зблискують і зникають у всезагальноохопній сірості.

Сіре вороння на сірому небі. Сірим снігом осипаються постарілі важкі хмари. І брудні зморшкуваті руки дерев навпіл розтинають сірий розпач мовчання.

Бо мовчить душа. Мовчить і більше не плаче.

 

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=c5NcaVp2-5M 

 

Валерія Дмитрук

 

 



Один спогад. Сторінки буття

Один спогад. Сторінки буття

Хрусткими пальцями доторкаєшся неба і безнадійно мовчиш. Усе вже пройдено — жалощі, біль, розчарування, благання і злість. Десь загублено та розвіяно вагання й сумніви.

Та до чого усе це тепер? Коли очі розчиняються у недосяжному просторі, а небо кришиться й розколюється від отого, що має вихід лише у пучках пальців.

— Життя — жорстка річ. І кожного б’є по-своєму.

Промовив і відвернувся. А я розгубила увагу, бо де там було до неба, коли дати б раду на землі…

…Так, життя б’є…

Навідліг, з розмаху, підступно й несподівано… А світ регочеться і йде собі далі. Байдуже.
Знизують плечима дощі й сіро набухають у душі мрякою…

То усе сонце. Відвертається на мить, а немов забуває про тебе назавжди…
І тоді душа у дощі…
І стінка — шорстка, тверда і надійна. Добре, що хоч щось лишилося собою у цім світі, раптово поглинутім дощами. У світі потопу, де потопельники марно намацують свої спогади, плани й уламки надій… усе вислизає з рук, мов сполохані промоклі птахи, обдає тебе бризками сліз і тікає.

…Ти тільки тримайся. Стихія — вона теж не назавжди.
Світліше буде…
…потім.

 

10.01.2014

Валерія Дмитрук

На мить зупинитися

На мить зупинитися

«Життя весь час відволікає нашу увагу; і ми навіть не встигаємо побачити, від чого саме» (Ф.Кафка)

 

А можливо, усе навпаки, й ми відволікаємося від життя постійними клопотами, невідкладними справами та проблемами?

Неперервний галас зовнішнього заступає власні думки, а амбіції заважають почуттям. Часом хтось звертається до священиків, психологів, лікарів чи навіть астрологів. Часом – просто випадає зі щоденного кола гонитви, бо сили зрадили й порожнеча перемогла… Тоді судомно намагаєшся пригадати щось таке важливе, близьке, але безнадійно забуте.

Але… «людина – істота, що до всього звикає», – як казав Федір Михайлович, і от ми вже знову у лавах тих, хто біжить, поспішає, прагне та бореться…

І що ж лишається у наслідку? «Не час минає, а минаєм ми…» (Л.Костенко) Минаємо через власну короткозорість, неуважність, поспіх… Минаємо… назавжди?..

 

* * *

Десь олень біг. Вмираючи, кричав.

Десь ворон на сосні сновиддям чорним

Пророкував, що вічність нас огорне…

А день мовчав, і цілий світ мовчав.

Десь хибне коло смерті замикав

Такий кривавий неминучий обрій;

Ми в руки віддалися долі добрій,

Але не знати, хто добра надбав.

Десь ти від дня минулого тікав,

Що не згорів у вечора пожежі…

І тягнеться вервечки днів безмежжя…

Десь ти втікав, а день наздоганяв.

 

30.06.2013

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/378904/#ixzz34qfKFPtm

Ціна помилки

Ціна помилки

Етюд про двох метеликів

Ці два метелики, що прибилися до мого вікна… такі однакові й різні. Дві кропивниці мерехтливо-барвистого сяйва, два промінчики життя, два Знаки…

Першого знайшла надвечір. Зачепився на занавісці і щільно стулив свої крильця. Сірим був, не яскравим. Від обережного доторку ледь-ледь стріпнув затаєними яскравими барвами, наче востаннє… і принишк.

Вже зранку мертвий був.

…Через день, коли були гості, у когось під ногами просто на підлозі побачила веселкові барви нового метелика. Він наче хизувався своєю красою та довершеністю. То був виклик і небезпеці, і усьому звичному. Краса під ногами, крихка і безстрашна… Або – краса напоказ?..

Піднявся, пролетів кілька кіл і вилетів у вікно. Промайнув у очах, аж самій захотілося знову до свіжого повітря та сонця.

…Надворі було світло і вільно. Сонячно… Та думки усе вертали й вертали до отого сірого, несміливого, що ховав свою красу, не бив нею у вічі… Що так щиро був собою. Не напоказ, і не для гри. Не для усіх…

…Необережність і неуважність можуть вбивати без доторку. Та найперше – вбивають тебе самого зсередини. А тоді –  сонце втрачає свої барви і обертається на мертву машкару… Бо це твої руки, твої очі у гонитві за яскравим вбили справжнє…

…Але кажуть, душа метелика оживає… Коли відчує твою справжність…

19.06.2013

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3336489-tsina-pomylky