Публіцистика

Чи є між “осанна!” та “розіпни!” місце для визнання: “mea culpa”?

Чи є між “осанна!” та “розіпни!” місце для визнання: “mea culpa”?

Готовність нести відповідальність за власний вибір та вчинки – важлива характеристика дорослішання як окремого індивіда, так і усього соціуму.

Готовність нести відповідальність за власний вибір та вчинки – важлива характеристика дорослішання як окремого індивіда, так і усього соціуму. То на якій стадії перебуває зараз українське суспільство? Чи багато людей зробили зі своїх дій та вибору висновки, що сягали б далі за таврування “зрадників” та створення нових ідолів? Адже це замкнене коло, де пасивний спостерігач завжди лишатиметься “обдуреним” та “зневаженим” на карнавалі власноруч обраних “месій-іуд”.

Звісно, видовища та гра завжди мали притягальну силу для людства. Та готовність задовольнятися лишень цим засвідчує застрягання на найнижчій за З.Фройдом стадії розвитку – оральній, споживацькій. Ну, про споживацьку культуру та ринкове суспільство сказано досі немало, але… “Васька кушает, да ест”… Поки дають їсти. А не дадуть – вкотре перетворяться з “месій” на “іуд”. Ото й усі зміни, що відбуваються у свідомості споживача.

І лишаємося у континуумі “Легенди про Великого Інквізитора” Достоєвського. Відповідальність як важка ноша й антитеза до безтурботного стадного щастя. Ну чи хоч “напівщастя”… Невже влаштовує?..

19.07.2012

Доба ненависті

Доба ненависті

“…ненависть сповнена страждань того, хто її відчуває” Шарль Монтеск’є

“Ненависть – почуття, що природньо виникає по відношенню

до того, хто вас у чомусь переважає” – Амброз Бірс.

Чи не забагато ненависті навколо нас?

Чи не грішимо ненавистю ми самі?

Якось так склалося, що у підсумку цього тижня пригадався мій перший блог на Кореспондент.net… Чи то межа жовтня-листопаду – настільки прикрий злам осені, чи усе повторюється… Але – сліпці добровільні лишаються такими, а ксенофобія починає переважати у нашому надто сучасному світі арахнофобію та іще величезний список перверсій…

Несприйняття іншого, несприйняття “не свого”, а тим паче – протилежного. Якщо говорити про суспільство у політичному розрізі (а наше суспільство досить сильно заполітизоване), то годі чекати на порозуміння сліпих з глухими. А іще прикріш – від тих, хто ненавистю живе… Невже немає у житті чогось кращого у людей?

Ерос і Танатос – два маяки, залишені нам паном Зигмундом… Прагнення до творчості та потяг до руйнації постійно борються і змагаються у душі людини. І у кожного перемагає своє. У когось – на час, а у когось – і надовше… Бо з руїни виборсатися важко. Тим більш – без свого власного бажання і прагнення.

   Кілька мотивів ненависті, що їх вирізняють психологи:

– бажання долучитися до успішності та енергії іншого;

– несвідоме прагнення вивищитися за рахунок приниження когось;

– позбавлення від комплексів шляхом приписування іншому своїх вад.

А отже, скрізь фігурує наше невдоволене самим собою “я” та отой, як повітря необхідний, “інший”…

То чого варта ненависть без міфологізованого Іншого? І наскільки вона згубна (рятівна?) для зболеного “я”?

10.11.2012

Мовчання між рядків та мов

Мовчання між рядків та мов

“Таким чином, між двома мовами ваша стихія – мовчання” (Ю. Крістева)

Спочатку було Слово… Людина живе поміж слів, мислить та пізнає завдяки поняттям, словам. Слово є інструментом мислення та нероздільно пов’язане із нашою свідомістю. Слово і мова.
Стверджують, що рідною може бути тільки одна мова. І кожен знаходить свої докази “за” чи “проти” цього твердження. Непоодинокі приклади письменників, що творили не однією мовою, але частіше люди не можуть висловити найгостріші емоції та почуття нерідною мовою…
Кажуть, що сни ми бачимо лише рідною мовою…
Не одразу розумієш красу поезії чужою мовою…
Мову, слово потрібно відчути немов на дотик і на смак.
…Але це питання творчості. А є питання психологічні. Зокрема, Юлія Крістева пов’язує білінгвізм і поліглотію із маргінальністю чужинця – людини, що покинула (втратила) своє і намагається надолужити це у осягненні чужого. Намагання досягти ідеалу у царині чужого – своєрідна гіперкомпенсація за колишні втрати й розчарування, що спіткали людину у царині свого, рідного.
І чого тут більше – здобутків чи втрат? Хтозна… Якщо казати знову про творчість, то уся вона – здобуття, побудоване на якихось особистих втратах.
Але якщо подумати про німоту чужинця, що відбився берега і перебуває у вічних мандрах, у постійному пошуку, котрий допомагає забутися лише до часу. Дон Жуан стомився бавитися у пошуки, а перекотиполе лишається серед пісків порожньої пустелі.
І мовчання як вибір переростає у мовчання без вибору. У мовчання між рядків.
“Ми – знак без жодного смислу,
Нечутливі до будь-яких страждань, ми майже
втратили здатність говорити в країні чужій.” (Гельдерлін)

14.12.2012