Публіцистика

Катарсис. Перестрибнути крізь купальське багаття

Катарсис. Перестрибнути крізь купальське багаття

Україна – земля на перетині західного та східного світоглядів, минулого й майбуття, язичництва і християнства. Ця наскрізна дуальність буття на марґінесі дає нам багато переваг, про котрі й не замислюємося, а сприймаємо як даність, ба навіть – як важку й непотрібну ношу…

Свято Івана Купала – день, позначений двома “сімками” (07.07), перша декада липня та розпал літа, коли сонце часом припікає, як вогонь, а усе живе поринає у якусь споглядальну медитативність. Вже й “улюблені” “народні обранці” з ВР, мов розжарені на сонці комахи, відпочивають (від чого, – питання інше, але й народ наразі радий просто відпочити від їх наврипливого інфодзижчання), а ми таки часом (та й часто) забуваємо про свято.

Ментальність народу найперше відображається у його мовленні. От і слово свято багато про що каже нам. Це не просто вихідний, а день, коли святе, світле приходить у думки та душу людини. Та чи не забуваємо ми часом (та й часто!) про цю потребу свята, що дає нам і відпочинок, і світло, що так необхідні для повноцінного творення свого життя?..

Політика, економіка, соціальні негаразди і навіть природні катаклізми стають незліченними приводами для обговорень і вихлюпування свого невдоволення. І поступово твориться дискурс, просто-таки вщерть затоплений негативом, він усе росте й шириться, а кожен додає щось своє: нарікання на безгрошів’я, владу, сусідів, погоду, співрозмовників… І поступово усе тьмяніє та блякне ота гуманітарна аура, про яку так намагалася нам нагадати колись Ліна Костенко та, схоже, марно…

…Катарсис, очищення вогнем… Люди здавна обожнювали вогонь та його силу. І недаремно на Івана Купала є звичай перестрибнути через багаття, пройти крізь вогонь, щоб очиститися від того намулу темряви й прикрощів, що переслідували людину упродовж року з дня у день. Кажуть, той, хто зрісся з темрявою, впустив її всередину, не перестрибне те багаття, а інша людина Феніксом пройде крізь святкове вогнище, і лишить негатив, що не торкнувся її душі, попелом, який паде додолу…

Свято, маківка літа сьогодні. З Іваном Купайлом нас!

https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=JZKb0nHvRVA 

07.07.2013

Валерія Дмитрук



Читать полностью: http://h.ua/story/379250/#ixzz34wKV7uW9

Електорат. Полювання за душами чи відстріл?

Електорат. Полювання за душами чи відстріл?

У країні, що живе від виборів до виборів, які нічого не змінюють окрім суто номінальних перестановок у владі-опозиції (ці спарінг-партнери дедалі менше різняться між собою), вже давно цінуються не громадяни, а електорат. Й от саме за нього, ні, вже не точаться війни, а йде холодне і цинічне полювання. Електорат заганяють до інформаційної облоги, де є і приманки, і уміло порозвішувані “прапорці”. А далі – справа напрацьованих роками реакцій. Схоже, багато у чому праві представники психологічної школи біхевіористів: вони дивляться на людину як на механізм, що на певний стимул дає й відповідну передбачувану реакцію.

Полювання за душами та поголів’ям електорату відбувається усіма доступними і найбільш масовізованими засобами. І насамперед це ЗМІ. Якщо з друкованою пресою та ТБ усе більш-менш звично й зрозуміло, то віртуальні виверти мисливців та загонщиків у мережі Інтернет лише набирають обертів і фантазії. Тут і “добрий старий” тролінг, який, насправді, дає найменший ефект, адже мало хто зі сторонніх читає ті дискусії, а троль троля все одно ні в чому не переконає (“Синку, це фантастика!”(с) ). Тут і тенденційна подача інформації та немало інших відпрацьованих способів маніпуляції масовою свідомістю.

А іще – надання можливості невдоволеному електоратові безболісно й обережно “випустити пару” на різних форумах, сайтах і блогах. Можливо, це демократія… А можливо – елементарне зондування настроїв. І друге явно ближче, бо ж може давати цілком відчутний зиск.

Хтось тішить себе думкою щодо можливості використання віртуальної мережі для абсолютно невіртуальної революції, але зовсім не бачить того, як люди обирають комфорт… Навіть задля висловлення свого невдоволення. І бачимо такі собі “комфортно обставлені” протести, коли розшароване за партійним, мовним, ідеологічним, національним, економічним чи іншими принципами суспільство елементарно ділиться на окремі, закриті для діалогу, сегменти. І відбувається це як у бутті реальному, так і у віртуальному його віддзеркаленні.

Отже, електорат розігнано по окремих закутках, де його легше відловити й переділити. А маніпуляції з окремими сектами, звісно, набагато передбачуваніші за маніпуляції групами більшими.

Отже, експеримент добігає кінця, й усі вже на фінішній прямій?.. Передбачуваність губить навіть надії на розвиток, але ж старі граблі так і просяться стати одним з національних символів нашого народу.

03.07.2013

Валерія Дмитрук



Читать полностью: http://h.ua/story/379044/#ixzz34wJQlKML

Чому в українському медіапросторі неприйнятний конструктив?

Чому в українському медіапросторі неприйнятний конструктив?

Рік тому зареєструвалася на українському порталі громадянської журналістики Хайвей. Ресурс із досить цікавим інтерфейсом, набором функцій та можливістю для самореалізації авторів із різними інтересами й поглядами.

Після досвіду спілкування на більш заполітизованих ресурсах Хайвей видався такою собі творчою віддушиною, де, начебто, можна було спілкуватися на творчі теми, давати й вислуховувати конструктивну критику та ділитися досвідом з “колегами по перу” і  просто цікавими людьми.

Але усе це, як виявилося, лише на перший погляд. Не думаю, що людям непричетним була б дуже цікавою й зрозумілою епопея того, кого й за що там банили, а яких політичних провокаторів ледь не під руки підтримують на ресурсі Хайвей. Як кажуть, — не суди людину, поки не походиш у її мокасинах ;))

Отож, після річного ходіння у хайвеївських “мокасинах”, буду лаконічною й наведу лише один вірш, що так і не пройшов модерацію, бо його автора було забанено і видалено його акаунт

І подумаємо — якщо на українському медіаресурсі Хайвей “вказують на двері” авторам, що намагаються внести конструктив у наш інфопростір, а залишають тих, хто не творить власних матеріалів (нагадую, на порталі громадянської журналістики!), і лише передруковує провокативні агітки, — до чого підштовхують і готують українське суспільство?

 

Вірш автора Shinha, що так і не пройшов премодерацію на Хайвеї:

 

Вінничанам
         1
Чудові міста є на світі
Сказати не вистачить слів
Про  Київ в каштановім цвіті,
А також укоханий Львів
Та серце лишилось з тобою
Де кращі минали літа,
У місті над Бугом-рікою,
На тихих його берегах
refrain
Там зорі у небі смарагдами сяють
Над сріблом нічної ріки
І де б я не жив, я завжди пам”ятаю
Це місто, мої земляки
        2
У парків зелених аллеях
Здається спиняється час…
Варшава, Париж та Корея
Я знову пригадую вас
Малі Хутори і Казарми
Сабарів , Каліча, Садки
Можайка, Мури, П”ятничани
І  Старого Міста стежки
refrain
Там  зорі у небі смарагдами сяють
Над сріблом нічної ріки
І де б я не був, а про вас пам”ятаю
Мої дорогі земляки
         3
Куди б не закинула доля
До самих далеких країв
Душею я лину додому
До рідних мені берегів
Це місто фонтанами грає,
Хай щастя прийде в кожен дім
Хай землю цю Буг зберігає
Усім вінничанам моїм
refrain
Там  зорі у небі смарагдами сяють
Над сріблом нічної ріки
І хто б я не був, всім вам щастя бажаю
Мої дорогі земляки
Coda

http://blog.i.ua/user/6422685/1433503/

Свобода і людяність

Свобода і людяність

Свобода задля чи свобода проти? Одне з питань, що переслідує людство.

Зараз у нас багато кажуть про свободу. Гарні слова, натхненні й начебто патріотичні. Начебто. Бо патріотизм — це не свобода ненависті, а любов. Любов до своєї землі, до своїх близьких… навіть якщо їх думки й дії нам не завжди до вподоби.

Терпимість до іншої позиції не дає світу стати мертво-пласким.

…Прочитала у Птицелова Фрагорійського ось ці думки:

Вспомнилась надпись на воротах Освенцима, одного из немецких концлагерей: «Arbeit macht frei» — «Труд сделает вас свободными».

Они не придумали новой технологии одурачивания и уничтожения. Они говорят, как и почти семьдесят лет назад: это не концлагерь, а фильтрация — ничего страшного. Это просто разумно и целесообразно. И “гуманитарный коридор” как-то странно теперь увязан с фильтрационными “мероприятиями”. Как говорится, движение теперь разрешено только по заранее обозначенному ИМИ маршруту. От Майдана до Майданека…” http://writercenter.ru/library/kritika/sbornik-miniatjur/pticelov-iz-zapisnoj-knizhki/139693.html

…То за що півроку тому люди вийшли на Майдан? За те, щоб отримати ремейк Майдану-2004, але із додаванням “металу”?..

І не лише у обертонах, а й металу, що знищує людські життя.

І нівелює нашу совість. Совість тих, хто разом з іншими галасує і звинувачує в усьому бік протилежний…

І совість тих, хто втомився доводити будь-що зібранню глухих…

…Ми усі вже стали іншими.

 

“Лише на життя запізнилась свобода…”

“Лише на життя запізнилась свобода…”

Лише на життя запізнилась свобода,

Як жаль, що сповна на моє” (І.Губерман)

Свобода… у цьому слові міститься так багато для кожної людини… Це — сподівання на щось нове і краще, віра у свої сили та у власний шлях. А іще — величезна відповідальність. За кожен крок та за кожен наш вибір у цьому житті.

Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Наскільки давно це було сказано, і наскільки ж нічого не змінилося. І досі непросто буває побачити ту межу, що розділяє наші права, бажання та можливості із простором іншої людини, іншої особистості та її світу.

Мікрокосмос чи частинка Вищого Розуму — у кожному з нас. А звідти — прагнення до творення, перетворень та пошуків. Прагнення до мандрів та нових зустрічей. До пошуку себе та того/тих, що часом настільки далеко, а насправді — дивовижно близько… Бо десь і колись ці світи вже зустрічалися у безмежному просторі нашого Всесвіту, у космосі між зірок чи у світі тонких сфер. Людина може називати як завгодно те, що відбувається уїї  житті, та вимірювати й визначати це за різними шкалами й критеріями. Але закони цього руху — однакові: у фізиці,  релігії, психології чи історії… І атеїст, і релігійний фанатик, проходять свій шлях за одними законами, бодай і під різними назвами… Але ж справа — не у назві, а у змісті і закономірностях.

“Життя іде, і все без коректур. І час летить – не стишує галопу”, — писала Ліна Костенко… Усі ми — діти і закланці часу, великого і свавільного божества Хаосу, і кожен черпає з неминучо-вічної Лети дні свого життя… А свобода — для чого вона людині? Для добра і зла, для радощів та суму, для війни та примирення… для творчості та здобуття. І — для втрат також…

…Бо усе обертається і змінюється навколо. І ми змінюємося. А свобода — вона має бути у самій людині. Як відповідальність, як думка, як биття серця…

Не можна запізнитися на своє власне життя.

08.06.2013

Агата Аргентум

Читать полностью: http://h.ua/story/377860/#ixzz34Eddm0fi

Чи є між “осанна!” та “розіпни!” місце для визнання: “mea culpa”?

Чи є між “осанна!” та “розіпни!” місце для визнання: “mea culpa”?

Готовність нести відповідальність за власний вибір та вчинки – важлива характеристика дорослішання як окремого індивіда, так і усього соціуму.

Готовність нести відповідальність за власний вибір та вчинки - важлива характеристика дорослішання як окремого індивіда, так і усього соціуму. То на якій стадії перебуває зараз українське суспільство? Чи багато людей зробили зі своїх дій та вибору висновки, що сягали б далі за таврування “зрадників” та створення нових ідолів? Адже це замкнене коло, де пасивний спостерігач завжди лишатиметься “обдуреним” та “зневаженим” на карнавалі власноруч обраних “месій-іуд”.

Звісно, видовища та гра завжди мали притягальну силу для людства. Та готовність задовольнятися лишень цим засвідчує застрягання на найнижчій за З.Фройдом стадії розвитку – оральній, споживацькій. Ну, про споживацьку культуру та ринкове суспільство сказано досі немало, але… “Васька кушает, да ест”… Поки дають їсти. А не дадуть – вкотре перетворяться з “месій” на “іуд”. Ото й усі зміни, що відбуваються у свідомості споживача.

І лишаємося у континуумі “Легенди про Великого Інквізитора” Достоєвського. Відповідальність як важка ноша й антитеза до безтурботного стадного щастя. Ну чи хоч “напівщастя”… Невже влаштовує?..

19.07.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3332756-chy-ye-mizh-osanna-ta-rozipny-mistse-dlia-vyznannia-mea-culpa

Доба ненависті

Доба ненависті

“…ненависть сповнена страждань того, хто її відчуває” Шарль Монтеск’є

“Ненависть – почуття, що природньо виникає по відношенню

до того, хто вас у чомусь переважає” – Амброз Бірс.

Чи не забагато ненависті навколо нас?

Чи не грішимо ненавистю ми самі?

Якось так склалося, що у підсумку цього тижня пригадався мій перший блог на Кореспондент.net… Чи то межа жовтня-листопаду – настільки прикрий злам осені, чи усе повторюється… Але – сліпці добровільні лишаються такими, а ксенофобія починає переважати у нашому надто сучасному світі арахнофобію та іще величезний список перверсій…

Несприйняття іншого, несприйняття “не свого”, а тим паче – протилежного. Якщо говорити про суспільство у політичному розрізі (а наше суспільство досить сильно заполітизоване), то годі чекати на порозуміння сліпих з глухими. А іще прикріш – від тих, хто ненавистю живе… Невже немає у житті чогось кращого у людей?

Ерос і Танатос – два маяки, залишені нам паном Зигмундом… Прагнення до творчості та потяг до руйнації постійно борються і змагаються у душі людини. І у кожного перемагає своє. У когось – на час, а у когось – і надовше… Бо з руїни виборсатися важко. Тим більш – без свого власного бажання і прагнення.

   Кілька мотивів ненависті, що їх вирізняють психологи:

- бажання долучитися до успішності та енергії іншого;

- несвідоме прагнення вивищитися за рахунок приниження когось;

- позбавлення від комплексів шляхом приписування іншому своїх вад.

А отже, скрізь фігурує наше невдоволене самим собою “я” та отой, як повітря необхідний, “інший”…

То чого варта ненависть без міфологізованого Іншого? І наскільки вона згубна (рятівна?) для зболеного “я”?

10.11.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3333791-doba-nenavysti

Мовчання між рядків та мов

Мовчання між рядків та мов

“Таким чином, між двома мовами ваша стихія – мовчання” (Ю. Крістева)

Спочатку було Слово… Людина живе поміж слів, мислить та пізнає завдяки поняттям, словам. Слово є інструментом мислення та нероздільно пов’язане із нашою свідомістю. Слово і мова.
Стверджують, що рідною може бути тільки одна мова. І кожен знаходить свої докази “за” чи “проти” цього твердження. Непоодинокі приклади письменників, що творили не однією мовою, але частіше люди не можуть висловити найгостріші емоції та почуття нерідною мовою…
Кажуть, що сни ми бачимо лише рідною мовою…
Не одразу розумієш красу поезії чужою мовою…
Мову, слово потрібно відчути немов на дотик і на смак.
…Але це питання творчості. А є питання психологічні. Зокрема, Юлія Крістева пов’язує білінгвізм і поліглотію із маргінальністю чужинця – людини, що покинула (втратила) своє і намагається надолужити це у осягненні чужого. Намагання досягти ідеалу у царині чужого – своєрідна гіперкомпенсація за колишні втрати й розчарування, що спіткали людину у царині свого, рідного.
І чого тут більше – здобутків чи втрат? Хтозна… Якщо казати знову про творчість, то уся вона – здобуття, побудоване на якихось особистих втратах.
Але якщо подумати про німоту чужинця, що відбився берега і перебуває у вічних мандрах, у постійному пошуку, котрий допомагає забутися лише до часу. Дон Жуан стомився бавитися у пошуки, а перекотиполе лишається серед пісків порожньої пустелі.
І мовчання як вибір переростає у мовчання без вибору. У мовчання між рядків.
“Ми – знак без жодного смислу,
Нечутливі до будь-яких страждань, ми майже
втратили здатність говорити в країні чужій.” (Гельдерлін)

14.12.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3334107-movchannia-mizh-riadkiv-ta-mov