Дощесніг

 

Сьогодні увесь вечір щось стукало-шаруділо по вікнам. Мрячний тьмавий день закляклими гілками вростав-перетікав у вечір, наливаючись нічним мороком і потойбічними звуками.

У темряві поступово зникають тіні, й не відрізнити чорне від білого, а добро від зла. …Виходить, що тіні — породження світла, цієї чи то легкої й безтурботної, чи то пронизливо-нещадної стихії…

Втім, увечері нічого цього немає. Лишаються хіба що думки… Про одне, інше, про дощесніг за вікном, про дерева, що їм так холодно й боляче щоразу перетворюватись на крижані завмерлі скульптури, стовпи зими… 

А десь там — гальма авто. І світло від фар, що підвело рису цього дня. Немовби якийсь підсумок. З тугою про те, що не сталося, і те, що прийде натомість. Порожнечу завжди чимось заповнюють… 

Дощесніг шарудить і стукає, пише якийсь свій літопис Буття. Буття без контрастів і гострих кутів. Буття– без порожнечі. 

…Він так нагадує зливи часів Потопу…

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki