Лют 4 2015
“Дотліває нескошене жито…”
Поночі
коли сутінки примарні,
і все мовчить,
дотліває нескошене жито;
стиха заколисує
хвилями стулених очей
і похилених голів,
що чекають на гострі леза,
бо ж – призначено так.
Від сівби й до ужинку –
усі твої кроки –
вкарбовано
у чорну книгу землі;
звідки вийшли,
й куди хилиться колос,
де облишено
старі розсохлі двері.
Пам’ять деревини
іще тримає наше тепло
і чиїсь кроки,
сповнені колисанкою спогадів;
коли чуття були живі,
й лише заповідалось на ранок,
а колос зелений
гордовито пнувсь до сонця,
і не гадалося
про отого женця,
що з серпом у долонях
стинає похилі думки.
Валерія Дмитрук
Лют 04, 2015 @ 19:59:43
Філософський текст, багатошаровий. Дуже цікаво, Агато! І образи сильні.
Лют 25, 2015 @ 00:46:47
Щодо образів і значень, то мені вже казали, що хотілося б продовження, іще й у вигляді роману )))
Можливо, колись і так буде.. хтозна )
Дякую, Ліліт, що читаєте )))
Лют 05, 2015 @ 23:54:52
Лют 25, 2015 @ 00:47:35
Рада, що припало до душі, і що твір знайшов читачів )))
Спасибі за відгук, Олександре ))))