“Матінки Кураж” і сьогоднішня Україна

“Вообще, когда в ход идут высокие добродетели — значит, дело дрянь”

(Бертольд Брехт “Матушка Кураж и ее дети”)

Україна на порозі війни. Україна на шляху не до Європи, а до федералізації і втрати немалої частини своєї території. Хтось “з народу” стверджує, що це “свобода”. Хтось радіє, що звільнилися від “влади банди”. Так. Але що отримали натомість, й чи не завелика ціна?

Наслідками революції завжди користуються зовсім не безпосередні їх учасники. Але у сьогоднішньому світі капіталу цілком можливо навіть змінити владу шляхом підтримки (й інформаційної, — власні телеканали, інтернет-сайти й армії інтернет-ботів, друковані ЗМІ; і фінансової) того чи іншого заколоту. А можливо, не лише підтримки, а й активної підготовки… Отже, — це вирішує не народ, а окремі особи, що вдало маніпулюють ним у своїх інтересах?

Щоб не бути голослівною, пропоную розглянути кілька фактичних спостережень за досить відомими “рупорами інформації”: телеканал “1+1″ та інтернет-сайт “Gazeta.ua”. Власник телеканалу усім відомий як І.В.Коломойський. Щодо інтернет-видання відомо лише те, що там наприкінці минулого року змінилися власники й редакторська політика.

З перших днів майдану у 2013 році “1+1″ настільки розгорнуто інформував про події на майдані, що перевершив навіть “п’ятий канал”. Не бачу нічого поганого у демократичних ЗМІ та глибокій і всебічній інформації. Але якщо це без “лапок”, а інформування не перетворюється на нагнітання ситуації.

Пропоную замислитися: телеканал, що належить одному з олігархів, активно висвітлює, ба навіть пропагує революційні події. Інформаційна підтримка очевидна. А отже, певні особи зацікавлені у певному перебігу подій.

Водночас інтернет-видання “Gazeta.ua” закриває своїм користувачам доступ до коментування. Так, у цей період не одне українське інтерне-видання вдалося до такої стратегії. Це пояснювали як владною цензурою, так і можливістю запровадження надзвичайного стану, і прийняттям славнозвісних “січневих законів”. Але з часом більшість сайтів повернулася до звичного режиму роботи, адже й тієї влади вже немає, закони “знешкоджено”, і надзвичайний стан від “тиранічного режиму” не загрожує. То які причини не повернути доступ до коментування на одному з колись досить популярних інформаційних сайтів?.. Натомість можна побачити, як там з’являється все більше інформації позитивного напрямку, пов’язаної  з вищезгаданим олігархом. Ці піар-відблиски вже розповсюджуються скрізь у вигляді “величезної вдячності за спокій у одному окремо взятому регіоні”. Не виключено, що у одному окремо взятому регіоні тепер буде й краще забезпечення роботою та гідною оплатою. І можливо, що навіть для тих, хто працює поза межами “невидимої віртуальної інформаційної війни”…

А як було наведено спокій у тому регіоні? Ось припущення журналіста С.Висоцького: “После того как Игорь Коломойский стал губернатором Днепропетровщины все скажем так спорные вопросы в регионе были улажены за два дня. Марши, вывешивание российских триколоров, титушки – все окончилось как не бывало. Будучи осведомленным о характере Игоря Валерьевича и о широких возможностях Привата на ниве обеспечения соборности Украины могу предположить, что последствия умиротворения Днепра вполне могут быть прикопаны в каких-то лесных массивах. Такова реальность дней наших” ( http://espreso.tv/new/2014/03/14/chomu_akhmetov_ne_prypynyaye_doneckyy_separatyzm )

В усьому цьому пропоную згадати одне з ключових питань, яке дозволить якщо не знайти остаточні відповіді, то почати мислити у логічному напрямку: Кому це вигідно?

Кому на руку керований спокій у одному з регіонів?

Кому вигідна влада, представники якої водночас і земляки, й замішані у фінансових махінаціях?

Кому на руку знешкодити своїх прямих конкурентів та перерозподілити сфери впливу?

Невже на ці запитання хтось зможе чесно відповісти, що у виграші – народ України? Уточнюю – усієї країни, в її цілісності й непорушності, а не якихось окремих регіонів.

Так, олігархи часом навіть витрачаються на потреби армії, про що вже пафосно розписали наші ЗМІ. А власне: “Победа Тилли при Магдебурге стоит мамаше Кураж четырех офицерских сорочек” (Б.Брехт). А країні це коштує спокою, стабільності, і, ймовірно, державних кордонів та людських життів. Ну що ж, сучасні “куражі” в цей час куражаться над країною й міркують: “А война разворачивается на славу. Она, как миленькая, протянется еще лет пять, прежде чем все страны в нее ввяжутся. Немножко дальновидности, немножко осторожности, и дела мои пойдут будь здоров” (Б.Брехт).

А нас, звичайних громадян, у цей час умовно ділять на патріотів і непатріотів. І ознакою непатріотизму вже стає не лише скептичне ставлення до подій на майдані та іх наслідків, і навіть не критика теперішньої влади (а згадаймо славнозвісне рішення Печерського суду про заборону критикувати уряд Тимошенко; нічого не нагадує?), а й спроби критики прямого вторгнення великого бізнесу у політику, і безпосередньо олігархів.

Дивно усе це, панове. Невже про таку “свободу” думали? Невже втрата територій – це дорога до демократичної Європи? Чи це ціна, яку комусь не шкода було заплатити за негайно-термінову  зміну влади?

В принципі… ми вже починаємо звикати до латентного майдану, тимчасово-вічного ВО Президента й невідомо за що увічненої ВР… То, може, й далі піде як по маслу?

Адже, як казав фельдфебель з драми Бертольда Брехта:

“Как все хорошее, войну начинать очень трудно. Зато уж когда разыграется — не остановишь; люди начинают бояться мира, как игроки в кости — конца игры. Ведь когда игра кончена, нужно подсчитывать проигрыш. Но на первых порах война пугает людей. Она им в диковинку”.

17.03.2014

Валерія Дмитрук

http://h.ua/story/400584/

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki