Перейти б…

Голос відлунив, бринів і вів за собою… Кудись усе далі й далі, де земля під ногами ставала непевною, а гілки дерев усе тоншими й хисткішими.
– Ти мусиш бути там… Знову, як і тоді. Але пройти треба далі, без напівмір, крізь страхи, крізь зрадливість болотяного опертя, — крізь усе те пройти — цього разу — мусиш. Бо — вирятуєшся чи загинеш. 
І все. Крапка.
Без часу на роздуми й зволікання.
Без зайвих та (звісно ж!) завжди марних благань у бозна-кого про допомогу… Та й… не просила б вже.
Погорда одинаків, — карбована коштовність чи то тягар, що мусиш нести, бо як зречешся, то й не стане тебе… 
…Тільки б оте болото перейти…  
Цього разу було складніш. Але… раптом не стало страху, отого тавра смертних, що гнітить і тягне в болото, змушуючи скніти без світла й повітря… без бодай мрії про польоти… без погляду на чисте небо життя…
Іще один крок… іще…



http://h.ua/story/412259/#3198414#ixzz3LLeHPtw3

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki