Портрет чоловіка – плаксія )))

Продовжую публікувати перепости цікавих творів, написаних досить неординарними й самобутніми авторами. Етюд авторства Славіка, створений в рамках конкурсу, здивував своєю глибиною та ліричною філософією буття.

 

Він плакав так, як плачуть чоловіки: тихо і безнадійно, огорнувший у невидимий чоловічий відчай свою невидиму віру у кращі часи. Він сміявся так, як сміються божевільні: щиро і радісно даруючи емоції усім навколо, і долаючи ними будь-які стійкі моральні норми. Він жив так, як йому диктувало серце: у тому ритмі, що воно вистукувало в слабеньких грудях. Він хотів лише одного, стояти під стріхою і ловити у жмені краплини дощу, що не мочить зараз голівоньки його улюблених друзів та рідних. Любив він калюжі на асфальті, теплому і трохи колючому. Тримав за пазухою кролика або вужа і дарував їх кожному зустрічному. Він не мав що продати аби купити голоси чи посмішки, але мав що подарувати, того ж кролика або вужика.

Зі стріх капотів дощ, котрий щойно скінчився, по калюжах стрибав кролик, і він за ним услід. Минав день, лишаючи в кінці довжелезної вулиці, що йде спуском у поля, за котрими ліс, червону смугу і дві стрибаючі по асфальту тіні: одну вухату, іншу радісно – дурнувату. Він не мав спокуси йти за ліс і шукати там життя, що ще не бачив, він же бачив, як життя навколо нього йде саме з-за лісу хмарками.

Він плакав, як сопілка у його капелюсі, і так же тихо та безнадійно огортав у невидимий чоловічий відчай свою невидиму віру у кращі часи…

 

27.05.2014

Славік

Читать полностью: http://h.ua/story/404085/#ixzz354v8SM6h

 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki