Прощання

Осінь блукала у сивих сутінках вечірнього саду, шукаючи надійного притулку. Їй було сумно, не хотілося прощатися. 
Пустун-Вітер безжально обшарпував пожовкле листя з дерев, порушуючи молитовну тишу засинаючої природи. Крізь чорне гілля виднілись пухкі хмари-мандрівниці, а поряд сипалися яскраві маленькі зірочки. Вони тремтіли, наче злякалися холодного безкінечного життя. Небо почало різко темніти лоскотливо розмазуючи чорнильні кучері живого полотна. Раптом з-під ковдри викотився заспаний золотавий серп. Він почав гратися блискучими фабрами, розливаючи на небосхилі іскристе сяйво. Місяць немовби говорив: “Твій час скінчився!” 
На багряний килим під стару грушу кружляючи злетів останній листок.
Рудоволоса дівчина-осінь задумливо посміхнулась, і пішла не озираючись, розтанувши в безкрайньому просторі, що манив та дурманив п’янким подихом, залишаючи навкруги сріблясте павутиння на хрустких кісточках дерев, мов сльозу, під загадковий шелест опалого листя. 

 

31.10.15

 

Автор – Лия

 

Прощання

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki