художня проза

На обочине. Осенняя история с продолжением

На обочине

На обочине

Печальная осень зябко куталась в шарф и пыталась отогреть дыханием замерзшие в модных митенках пальцы. Стоять на обочине посреди каких-то непонятных полей, на пронизывающем ветру, было некомфортно.

- Эх, сейчас бы да на работу! Там горячий кофе, кучи корреспонденции, компьютер, кондиционеры и полный комфорт!

Но все это в ближайшее время явно не угрожало разорвать холод загородного ветра и монотоную безнадежность отчужденно мчащегося вдаль шоссе.

Попыталась сократить расстояние пешком, однако каблук моментально провалился в чернозем, отчего чуть не пропахала носом свою борозду. Пахарем-любителем, еще и такой ценой, становиться не улыбалось, потому продолжила, притопывая от сгущающегося холода, пытаться поймать попутку. Вот уже и короткий ноябрьский день на исходе. Ну надо же, чтобы так угораздило: сойти именно тут, как всегда, надеясь, что попутку поймать элементарно.

Темнело. Фары все пролетали мимо. А где-то вдалеке заманчивым и привычным светом, теплом, жизнью подмигивал город. И так безнадежно далеко это все было, что постепенно начинало казаться сказкой. Сказкой приключившейся давным-давно, и с кем-то совершенно другим.

А с чего же все сегодня началось?

 

На обочине

ОДИН из многих

Один из многих, этот день осени поначалу не предвещал ничего особенного. 

Привычный гул просыпающейся оргтехники, аромат кофе, новые сообщения в майле. Все как всегда. Заказы и правки от клиентов, тематические рассылки, и молчание там, где так холодно и голодно без известий. 

- А ведь это ноябрь, – промелькнула мысль, когда открывала очередное сообщение. 

Привычки, они ведь постепенно начинают притормаживать и врастать в прошлое. Не замечаешь, как в неоновом свете дни за окном становятся все короче. Кондиционеры не дают ощутить перемены в погоде. Один день мало чем отличается от других. Ступеньки, лифт, метро, фонари, неон, чайник со свистком, ужин в микроволновке. Все удобно, все упаковано, все почти безукоризненно. 

Но за окном “показывают” что-то другое. Неведомое, взьерошенное, неожиданное. И начинаешь ожидать этого чего-то, искать перемен и новизны на свою голову, обрушивать устоявшийся мирок. Потому что: грядёт!

Вот это предчувствие неожиданного и подтолкнуло сесть не в ту маршрутку в надежде на авось, а потом вдруг, проморгав остановку, выскочить вот на этой развилке, чтобы ожидать тут чего-то или кого-то. Главное: нового и неведомого.

Наконец очередные, пролетавшие мимо фары, замедлили свой полет, и послышался визг тормозов.

ОДИН из многих

ОДИН из многих

 

Ноябрьская гонка

- Это я, Ноябрь. – распахнувшаяся дверь авто манила теплотой и светом салона. Эх, была-не-была! Выбора, хоть и на развилке, все равно не наблюдается, а к цивилизации тянет все больше. Осень запрыгнула в салон и встретилась глазами с водителем. Определенно, в нем было что-то загадочное, и определенно: они раньше не были знакомы.

- Куда движемся? – спросил он, трогая машину с места.

- К теплу, свету и жизни! – ответила она, перестав щуриться от яркого и обволакивающего света.

- К Summerу что ли? – сиронизировал попутчик, до предела нажимая на газ. – И, знаешь что, давай без банальщины. Мы знаем, чего хотим на самом деле, – взгляды заговорщиков пересеклись в зеркале. – Мы едем убивать Лето. Чтобы тут стало теплее.

Авто неслось, за стеклом мелькали фонари, знаки, редкие фары встречных машин,тишина саружи и свет внутри убаюкивали, и девушка задремала. В сумасшедшей гонке безумного путешествия в голову лезла всякая цветная невидаль: одичавший Шляпник, спрятавшийся в колодце далекого японского селения, маленький волшебник в очках, устроившийся в полицию Лос-Анжелеса с целью спасти Билла, и любимый в детстве Винни-Пух, заваривающий какую-то дикую, невообразимую кашу малиново-салатной расцветки на шоколадной фабрике графа Дракулы.

- Обойдемся без сравнений с детскими книжками, – разбудил ее голос попутчика, курившего на газоне за дверью авто.

Наступило утро.


Ноябрьская гонка 

Ноябрьская гонка

Sunny

Выпрыгнув из авто, Осень потянулась, стяхивая с себя сон. Местность была незнакомой, но отовсюду веяло покоем и уютом.

- Где мы? – спросила она у попутчика.

- Сложно не узнать, невозможно забыть, – ответил он с улыбкой.

Даже Ноябрь сегодня был каким-то посветленным и немножко другим. Сумасшедшие миражи гонки, зябкая обочина, и даже привычные огни города остались где-то далеко позади, ненужные и лишние тут, где было тепло, уютно, и хотелось жить, никуда не спеша, без гонок и опозданий.

- Ты не опоздаешь туда, где тебя действительно ждут. Ни за что не опоздаешь, – отвлек ее от мыслей Ноябрь, вручая какую-то странную головоломку, похожую на кубик рубика, но с множеством сегментов, которые странно мерцали и переливались.

Оставив девушку в небольшом придорожном кафе, Ноябрь растворился в свежем и зыбком воздухе, пронизанном лучами восходящего солнца.

- Sunny, какой же ты? Говорят, что у всех разный, но у каждого обязательно будет. – размышляла девушка, рассматривая игрушку. – Говорят, что ты идешь издалека, но находишь любого. Даже если мы хорошо прячемся. Почему так получается. Что кто-то с рождения Зима или Осень, и сразу из короткого детства попадает в заснеженное поле или на промокшую от дождя обочину? Или вот Ноябрь: вечно в своем авто, в погоне за чем-то, саркастичный и колючий. А сегодня и тут: неожиданно показался совсем другим. И так, наверное, с каждым?

Неожиданно что-то клацнуло и кубик сложился. Его грани как будто наконец нашли свою гармонию и засветились мягким теплым светом. У Осени было такое впечатление, что она держит в руках маленькое солнышко, которое через кончики пальцев проникает внутрь и согревает ее мысли и ее саму. Чувствовалось, как разглаживаются шрамы ранних заморозков и травм, как возвращается давнее, еще весеннее доверие к жизни и к себе.

- Sunny, спасибо тебе, что пришел! – девушка поднялась и направилась к выходу в лучах взошедшего солнца, обнимавшего все вокруг.

Sunny 

Sunny

 

 

Cristi Neo

28.10-07.11.2014

Читать полностью: http://h.ua/story/410461/#ixzz3NxZ8S98I  –  http://h.ua/story/410884/#ixzz3NxbLC4yk

 

Перейти б…

Голос відлунив, бринів і вів за собою… Кудись усе далі й далі, де земля під ногами ставала непевною, а гілки дерев усе тоншими й хисткішими.
– Ти мусиш бути там… Знову, як і тоді. Але пройти треба далі, без напівмір, крізь страхи, крізь зрадливість болотяного опертя, — крізь усе те пройти — цього разу — мусиш. Бо — вирятуєшся чи загинеш. 
І все. Крапка.
Без часу на роздуми й зволікання.
Без зайвих та (звісно ж!) завжди марних благань у бозна-кого про допомогу… Та й… не просила б вже.
Погорда одинаків, — карбована коштовність чи то тягар, що мусиш нести, бо як зречешся, то й не стане тебе… 
…Тільки б оте болото перейти…  
Цього разу було складніш. Але… раптом не стало страху, отого тавра смертних, що гнітить і тягне в болото, змушуючи скніти без світла й повітря… без бодай мрії про польоти… без погляду на чисте небо життя…
Іще один крок… іще…



http://h.ua/story/412259/#3198414#ixzz3LLeHPtw3

ЗАЧИСТКА

ЗАЧИСТКА

– Сестро.. сестричко! Все?..
 
Свою війну він ніс із собою, у собі. Пальці іще судомно тягнулися за планшетом, який знову забрала медсестра, а в голові вже спалахували нові вибухи, пронизливо дзижчали кулі, і громадилися трупи ворогів… Смерть, навколо була лише смерть. Бо вона була всередині. Боліла, пекла, виламувала болем, коли вже не розрізнити землі й неба, а лишається тільки одне: нищити їх, нищити себе у безсилім намаганні вбити той біль та смерть… вбити… вбити…
 
Пальці затихали, вчепившись у лікарняне простирадло, крапельниця байдужо лічила краплі буття, а під закритими повіками, під запаленими скронями тривав бій… Бій не на життя, а на смерть… Зачистка.



 http://h.ua/story/412754/#ixzz3MLE8r5rF

Дощесніг

Дощесніг

 

Сьогодні увесь вечір щось стукало-шаруділо по вікнам. Мрячний тьмавий день закляклими гілками вростав-перетікав у вечір, наливаючись нічним мороком і потойбічними звуками.

У темряві поступово зникають тіні, й не відрізнити чорне від білого, а добро від зла. …Виходить, що тіні — породження світла, цієї чи то легкої й безтурботної, чи то пронизливо-нещадної стихії…

Втім, увечері нічого цього немає. Лишаються хіба що думки… Про одне, інше, про дощесніг за вікном, про дерева, що їм так холодно й боляче щоразу перетворюватись на крижані завмерлі скульптури, стовпи зими… 

А десь там — гальма авто. І світло від фар, що підвело рису цього дня. Немовби якийсь підсумок. З тугою про те, що не сталося, і те, що прийде натомість. Порожнечу завжди чимось заповнюють… 

Дощесніг шарудить і стукає, пише якийсь свій літопис Буття. Буття без контрастів і гострих кутів. Буття– без порожнечі. 

…Він так нагадує зливи часів Потопу…

За-ли-ши-ся…

За-ли-ши-ся…

Тобі є що згадати, та ж чи хотілося б?.. Дивно й недоречно зринають колишні сни. Сни твоїх днів і ночей. Заплутаність емоцій і жага почуттів…

За-ли-ши-ся… Тут і зараз. У примарнім світлі літепла. Зостанься із сьогоднішньою впевненістю твоїх рук… Затули від розпачу, бо ж до снаги… Бо ж інакше – впаде цей світ… Світ сьогоднішнього… Так хистко збудований на отій колишній рані.

…Бо ж виявилося – час не лікує, ні. Лише потроху пригортає золотаво-тьмяним листям буття…

Сьогодні. Будь тут. Не треба вертати у ті дні. Цей шлях вже пройдено, і вороття просто не має бути. Це я кажу. Тобі. Лишись у цій миті.

Робота фотореаліста Імана Малекі.

Робота фотореаліста Імана Малекі.

 http://h.ua/story/410968/#ixzz3IcAJQsDE

Зустріч на даху

Зустріч на даху

Серпень! Як він упевнено звучить, зовсім не так легковажно, як, наприклад, травень. Вкінці весни ми сподівалися на пробудження природи, на її кокетливе сонячне тепло. І воно несподівано нагрянуло, різко запульсувавши насиченою зеленню, запашними бутонами квіточок, переплітаючись із невгамовним щебетанням птахів.

Ми так поспішали радіти, що не встигли насолодитися усією цією звабою. Куди ми летимо і навіщо? – думав хлопець, сидячи на розпеченому даху і спостерігаючи за товстощоким безтурботно усміхненим сонечком, що конфузно притягнуло білу ватну ковдру прямісінько собі на ніс.

Подув легкий вітерець, і круглощока купчиха, палаючи жаром, опинилася без пишної ковдри.

Примружившись, молодий чоловік перевів здивований погляд на яскравого папугу, який, прогулюючись краєчком даху, поважно міркував вголос:

- Хазяїне, у мене новина, і, оскільки ти не з боязкого десятка, повідомляю: по бляшаному борту до тебе повзе жук.

- І що? – меланхолійно запитав юнак.

- А те, що у всякої палиці є два кінці. Чи ти її .. чи вона тебе, – пробелькотів Гоша.

- Ніколи не потрібно квапитися, велика частина прикрих помилок походить від поспіху. Що за жук там?

- Хазяїн, сонечко повзе, воно дуже кусається завжди.

Хлопчина розсміявся: – нічого не бійся, Гоша. Страх така штука, яка може зашкодити передусім тобі. І ти просто не встигнеш зробити щось важливе у житті. Я ось, приміром, не збираюся виявляти малодушність і горювати над невдачами. Запам’ятай, пташко, той, хто швидко встане з колін, струсить невдачу, той і дихатиме й радітиме життю на повну силу.

 

З останніми словами, дах так трясонуло, що парубок, жук і папуга підскочили й завмерли на долі секунди у невагомості…. це був грім… Ті самі долі секунди, поки невагомість тримала бідолах у підвішеному стані, були осліплені блискавицею, що вдарила геть поряд…

Лишився порох… дощ не змив його і вітер не роздмухав… лишЕ кіт рудий, що повернувся з світу тьми, після останнього свого втрачання семи життів підійшов й понюхав… позіхнув і чхнув, так мов людина. Він пам’ятав цей запах, що нагадав йому про балакучого папугу Гошу і про хазяїна, що так любив курити…

Порох впав рудому на вухо, від чого той різко вигнув спину, сполохано зашипів та вистобурчив шерсть від тім’я до кінчика задертого хвоста…

- Що руда пика? Знову приперся? Я думав, ти вже десь нагодував собою хробаків.

- Він, певно, прийшов попрощатися, хазяїне… Сонечко вже у тебе на голові… о ні !

- Чого ти Гошка? Раз котяра витримав падіння попелу на вухо, то і я переживу, що жук залізе у чуприну. Хлопчина посміхнувся, взяв кота під живіт та підійняв на рівень очей…

 

- Як же я за тобою скучив, пухнастику мій! Юнак притиснув до грудей рудого улюбленця, і той вдоволено замуркотів наче трактор.

- У житті багато різного, що не хочеться робити, навіть нам, котам. Не завжди є потреба ризикувати своїми лапками і хвостиком. Але іноді, бажання настільки сильне, що ти прагнеш бігти тільки вперед, бо шкодувати про незроблене набагато гірше, аніж вчинити дурість. Тим паче, якщо рішення з усіх боків вірне, ще й подобається, як то не скористатися?

І ось я знову з вами! Життя триває…

Мур-мур!

Зустріч на даху

 

 

ЛюсіЯ, Славік

 

http://h.ua/story/407460/

Червнева спека. Втеча

Червнева спека. Втеча

 

***

Складалося враження, що безум огортає усе навколишнє. Свічки каштанів перетікали у спеку й суцільним пінним шумовинням заповнювали свідомість. Хотілося втекти бозна-куди, подалі у запінену й запашну безвість; туди, де зникає поспіх, турботи і щоденна, щохвилинна гризота думок. Вони обступали щільним колом, мов з ножем до горла, і чекали-чекали чогось… Ба ні, то начеб годинник волік час, що витікав з рани буття непомітною досі цівкою. А от зараз — схаменулися. Несподівані після білого холоду спекотні аромати виштовхнули свідомість з насидженого кубельця: “Біжи, хапай, лови!”… І побігла…

***

Вони зустрілися на заході сонця в Ель-Аюні. На спустілій базарній площі. Чужоземці носилися довкола на тонких засмаглих ногах та посміхалися їм. Кружляли пильні заметілі. Газети прибивало вітром до дерев’яних прилавків, і блукали у пошуках їжі руді, вимотані спекою собаки. Опинитися тут було несподіваним для нього, однак він здогадався, чиєю витівкою це могло бути та відчув легку досаду. Повернувшись,  побачив її, — схудлу, засмаглу, що стояла, кокетливо схрестивши ноги, і тримала сигарету, як Одрі Хепберн на тому чорно-білому знімку, що валявся на їхній кухні мільйон років тому.

***

- Знову ти? Звідки?.. – навіть трохи розгубився, немов то налетіло якесь дежавю чи марево… Незграбно наблизився, плутаючись у думках і словах до тієї, майже минулої, але, чулося, не поглинутої мороком забуття назовсім. – Скажи… Давно хотіла у тебе спитати, – елегантним чітким рухом струсила попіл з сигарети й подивилася просто у вічі. – ЩО тоді було з нами? Той безум, що розкидав нас по різні боки землі, те шаленство… це лише мені здалося чи?…

Раптом зойкнула якась птаха, немов чайка, і хижа тінь затулила сонце…

***

Повітря вмить набралося тривожною важкістю. Він оперся на пустий дерев’яний прилавок, та, заклавши руки в кишені чорних потертих джинсів, поглянув у бік міста, що скрадалося раптовим  затемненням, вельми неохоче являючи себе чужому погляду, та демонструючи перед ним лише нехитрі будівлі, в яких тяглося невимовно інше життя, нездатне усвідомити саме себе. В його янтарних очах стояв вбивчий спокій та глибоко захована власна думка чи не про все у світі.
***

– Саме тому. Бо — спека. Передчуття й перші торкання пекла. коли губиш себе, життя… когось… Коли… — вона продовжувала неблимно дивитися просто у вічі. Як тоді… Птахи злітали й озиралися на місто здаля. Білі пелюстки невідомих, прохолодно-морозних квітів застилали усе якоюсь хмаринкою-маревом. …Та й усе, що сьогодні діялося там, за завісою пелюсткового безуму, було маренням, дивним, колишнім, несподіваним… — Навіщо — знову?.. — билася у скроню думка, а ти намагалася й не могла прокинутися. — Що мені вже там?.. Навіщо?.. — і провалювалася знову у дивний, спекотний, анабіотичний сон.
***

Вони сиділи під середньовічними ворітьми Марракешу та дивилися як червоне сонце наближається до горизонту. Дихати стало трохи легше. Раптом він посміхнувся, показуючи свого надщербленого зуба, і сказав:” Все не знайдемо місця. Краще  вже під тією дикою грушею на високому плато, ну там де трава вітром гнеться, пам’ятаєш? Чи як там в тебе було?, – він розмахував рукою, намагаючись згадати один з її щоденникових записів. – Ну, де ти сидиш на невисокому схилі, обхопивши коліна руками, а я… наближаюся з такої далечини, що ти мене бачиш ледь помітною рухливою точкою. І чекаєш, нікуди не поспішаючи…”.

“То зовсім інша зустріч, до неї я не готова. Я ще не стала тією, яка має сидіти на тому схилі,– Вона раптом повернула до нього обличчя. – Скажи, навіщо ти залишив мене саму?”. Замість відповіді він дістав з кишені пласку криву монету, завів за спину руки і, злегка закушуючи нижню губу, запитав з лукавим посміхом:”В якій?”. Вона кивнула в правий бік і вгадала. “Тримай, – монета пролетіла коротку параболу та впала біля неї”. “Це що, Юлій Цезарь?”. “А хто ж іще, – він посміхався, – можеш не сумніватися”.

Їй хотілось запитати, де він дістав цю монету, і чому вона така нерівна та пласка, але набридливий ритмічний дзвінок не давав  зосередитися, і вона прокинулася. Це була сестра, їй треба було у когось залишити кота на тиждень. Бо так і не зателефонувала б. “Все на краще, – думала вона, блукаючи по квартирі, – розмова все одно не вдалася. Може, іншим разом, – вона підійшла до вікна, щоб краще розгледіти монету, яка контрабандним шляхом потрапила до неї з іншого краю землі, з іншого виміру, від того, хто залишив її одного дня назавжди.

 

Оповідання написано двома авторами –  Агата Аргентум, Ліліт

http://h.ua/story/407546/

Канатоходець. На линві над буттям

Канатоходець. На линві над буттям

Це був сон. Просто страшний сон – не більш того… Ці три роки життя. Чи – точніше (й чесніше!) – існування, коли дотліваєш із дня у день, коли тепла вже не вистачає й на себе самого… Він нервово гортав сторінки потертого записника, нарешті вирвав з нього кілька сторінок, і, зім’явши, пожбурив у куток…

…Скільки іще таких снів-марень треба вихворіти зі своєї свідомості, аби випірнути й знову почати жити?.. Робити хисткі іще кроки, – немов по линві, що, мов струна, натягнута над прірвою… І ти – намацуєш рештки себе між буттям і небуттям. Аби мати, на що спертися. Аби виборсатися з вологих обіймів летаргії. Аби – злетіти.

Бодай на тонесеньку мить.

Бо ж для того прийшов у цей світ…

…він підвівся, важкими, якимись загальмованими кроками підійшов до купи папірців у кутку й ворушив, розкидав те за роки назбиране звалище, аж поки не знайшов нарешті малюнок… чи не дитячою, невпевненою рукою нашкрябана фігурка людини. Чоловіка, що балансує над прірвою.

Поміж небом і землею.

Між буттям і небуттям.

У пошуках себе.

Це був сон. Просто страшний сон – не більш того… Як завжди, прокинувся за півхвилини до сигналу будильника й адаптувався до нового дня. Майже силоміць, з болем видирав, видряпував себе з обіймів летаргії, де так просто і так байдуже до геть усього. Де пристрасті, якісь принципи й ідеали – абсолютно зайві й непотрібні вже навіть тобі самому.

Бо іншим до цього байдуже щодня.

Щосонячного, щовеселого, щозвичайного дня.

А тобі – немов і немає там місця…

Сон.

Колись ти припиниш опиратися назовсім. Назавжди.

 

29.05.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/404211/#ixzz39HOA6Agx

Разбор "полётов" творческого конкурса:))

 

Асфальтові лабіринти

Асфальтові лабіринти

 

Сніг падав і червонів, змішуючись із плямами на асфальті.

Мальви не виживають у місті. Вони замерзають в байдужості й порожнечі.

Нещирість блискучих вітрин штовхає до темних провулків, де губиш себе у пошуках Мінотавра.

…Знаєш, а Фрейд був у тім лабіринті й ласкаво називав сина Європи – Ід. Це він, самотній Ід, темний і непричесаний, блукає, лякаючись електрики й неону.

Він сахається блиску і боїться побачити –  с е б е

…Наче мальвами вкритий асфальт… Сніг падає і розповзається червоними плямами.

 

(етюд-інтроспекція)

Валерія Дмитрук

Дні буття від Ліліт

Дні буття від Ліліт

Із затамованим подихом щораз торкаюся сторінок віртуального щоденника буття цієї авторки. Сюрреалістично-постмодерна мозаїка кольорів, запахів і ліній, перетини світла й тіні утворюють якийсь впорядкований і особливий світ. Світ, у який цікаво зануритися, щоб віднайти свої власні знаки, залишені там персонально для тебе… Світ, створений щирою й творчою душею Ліліт.

Сподіваюся, автор не заперечить цій добірці, де інтуїтивно об’єднано у своєрідний цикл кілька знакових на мій погляд творів )) Чимось це нагадало фільми Кім Кі Дука…

 

Зима (із щоденника)

З часом ти все більше починаєш любити зиму за її низькі стелі, тісні двері, вкриті інеєм вікна, що немовби захищають від Великого Світу, який і справді ловить тебе кожного дня новими спокусами  та бентежить різними звістками. У зимовому холодному повітрі цим спокусам вціліти важче, хіба що найневинніші  з них деякий час тримаються в голові, та крутяться навколо цигаркову диму, який так гарно в’ється  із вузького розчиненого вікна у світло-блакитний день, на волю. З роками тобі стає все затишніше у цьому лютеранському холоді зими, серед білого її єства, яким вона причащає кожного, хто не встиг до її приходу поїхати з міста, з країни, врешті. Залишився – тримай її розумний холод, що вчить потрохи небуттю, вийди на її простір, подивись, який він  нестерпно веселий, як він провокує на втечу. А чого вартий сивий теплий дим, що несеться вгору із саморобного димаря будівельного вагончика, а  собаки – усі ці руді та чорні красені, які натхненно гавкають посеред білого дня, розповідаючи якусь свою собачу правду, про те, що холодно в лапи, сумно, врешті-решт нудно плентатися без діла по безлюдній автостоянці, хоча б сторож вийшов зі свого цегляного будинку абощо. Гарно зимою, у її затишному грудні, що стоїть під горою нового року та покірливо чекає на щезнення у довжелезній череді тих груднів, що зникають у якомусь “locus misticus” вже не одне століття, і тягнуть за собою багато іншого.

24.12.2013  

 

 

День пахне святим димом буття (із щоденника).

   День пахне святим димом самого буття та таємничої буденності. Він пахне димом Одіссеєвого подвір`я, по якому у день відплиття ходила, можливо, сивіла із своїми невтішними пророкуваннями.  День пахне  корабельною смолою, а ще чимось таким, чому не можу придумати відповідної назви. Він пахне дивним, густим димом, що обволікає собою вулицю, людей, дерева, які тихо гудуть біля озера про своє. Що це за дим! Це дим зухвалої  свободи, її товариш вірний. Як я люблю цей дим. Він з`являється ранньою весною, коли усе живе лише тільки радиться та рядиться у новий одяг, лише збирає хор, лише готується зажити.

10.03.2014   

 

 

Біла звістка (із щоденника).

…з того вікна завжди якась біла звістка приходить. Так відбувається вже багато років.  Повернеш голову, а там жінка у голосній білій хустці неспішно розчісує білого кота, та відпускає легке пасемце летіти по двору ніким непоміченою, цілковито невимогливою річчю. Мене заспокоюють рухи  жінки, та її охайно зав’язана  на голові біла хустка, якою вона нагадує котрусь із тих гогенівських бретонок, що, стоячи за деревом,  дивляться на Якова, який бореться із Ангелом. А вчора ця бретонка витріпувала простирадла такої білості, яка майже перевершила саму себе, і так гостро полоснула сіре мишаче повітря четверга,  що воно, здається,  навіть трохи повеселішало.

11.04.2013     

 

 

А третє слово забула… (із щоденника)

  Сьогодні у ванній, тримаючи руки під струменем гарячої води, та дивлячись на облуплений білий куток,  згадала чомусь про ті три речі, що їх  В. декламував, як найважливіші для нього. Дві з них я згадала без зусиль. Раніше вони хвилювали мене так сильно, що їх, без перебільшення, можна було б назвати такими, що конституювали моє щоденне життя, робили його більш чи менш сфокусованим, кристалізованим, не давали мені остаточно перетворитися на ніщо, зійти нанівець, розпастися, і так далі. Був час, коли я кожен день розмірковувала про них – намагалася розмірковувати про них – думала про те, що означає розмірковувати про них, і чи взагалі можливо таке, і чи не смішно ставити собі за мету розмірковувати про будь-що, а тим паче про ці дві речі. Не вимикаючи воду, я із гарно знайомою мені радістю підступаюся думкою до називання, проговорювання цих речей, до їх впізнавання, до надавання їм якогось особливого, відмінного від інших, статусу. Я згадую слово Бог, слідом за цим я згадую слово Час – який ніщо без нас – дешева рима, але не можу втриматися.  А третє?  Яке третє слово? Я розумію, що воно нагло і несподівано вилетіло з моєї голови. Як же я могла забути його, це третє слово, без якого чогось не вистачає, комбінація не складається.  Пригадування цього слова стало ідеєю фікс мого дня, вона ніяк не полишала мене. Деякий час я навіть стояла біля вікна, це один із перевірених  мною засобів боротьби із внутрішнім хаосом, із безплідною метушливістю думки. За вікном завжди стоїть відверта дійсність, найчастіше спокійна, навіть байдужа, цілковито самодостатня, повна собою по вінця і так далі… Взагалі будь-яке дійство, яке розгортається за моїм вікном, схоже на первісне кіно, яке виникло задовго до братів Люмьєр. Це коли ти просто дивишся на світ і шаленієш (або не шаленієш) від того, що ти дивишся, і від того, що у цьому світі існує Інший, існує Рух,  існують різні дивні речі, дивитися на які елементарно радісно. Просто дивитися на те, як тінь наздоганяє світло, або гілки дерев гойдаються від вітру. І, однак, що ж там було третім, у тій  поетовій правді. Ніяк не виходить згадати. Це щось дуже тверде, щось, що стосується кожного. Як же я могла забути це? Це те, що не може не цікавити. Це щось страшенно безапеляційне, щось справжнє. Дуже справжнє. Найсправжніше. Це щось темне-велике- значне. Це те, що стосується мене. Це те, що невипадкове. Може Поезія? Сором який. Хіба міг В. поставити поезію  у цьому лаконічному сутнісному ряді? Міг. А чому б і ні. Але в такому разі не вистачало б завершеності. Крапки. Поезія – занадто життя. Поезія – потенція, змога, дурна надія, людське спасіння, радість існування, спроба уникнути …смерті. Ось воно, це третє слово. Смерть. Життя приховало її від моєї свідомості за височенними колонами осінньої щоденності, сірими, вологими, позбавленими дорійської й коринфської оздоби, але від того не менш цінними. Воно приховало від мене це слово за своїм найдорожчим обличчям,  це саме воно не давало мені думати про неї. Якщо, звичайно, про неї можливо думати адекватно. Якщо про неї взагалі варто вміти думати адекватно.  

06.05.2014  

   

 

Оригінали публікацій Ліліт за адресами:

http://h.ua/story/395228/#ixzz35YqRqhcB

http://h.ua/story/400269/#ixzz35YrFcix0

http://h.ua/story/402114/#ixzz35YrTuN9N

http://h.ua/story/403225/#ixzz35YsMGTX9