поезія

Музика. Спокій

Музика. Спокій

 пробігання пальцями клавіш,
доторкання струн і душі…
де у просторі — тиша віків…
де спадає 
натхнення у звуки
і ронить 
спокій на мить…

10.03.2014

Валерія Дмитрук

 

Тривання

Тривання

…оте тривання 
виганяє зі сну. 
біле марево ночі 
білим шумовинням 
заповнює простір. 
без меж 
і без уповільнень… 
витікає вода 
у долоні прозорости 
Зорі 
проростають 
мов загублені дні 
хвилини 
миттєвості 
Вічність… 
…білі сни 
загорнули біль 
і заколисали

 

Валерія Дмитрук

Миттєвість

Миттєвість

Стискаєш у долонях

чужі серця.

А своє

безнадійно впускаєш долу.

…Тліє вугілля

і мовчать слова.

Затуляєш повіки…

Забути?.. Вкотре?..

 

Валерія Дмитрук

Завіса

Завіса

Завіса. І розсипаний бурштин.

Сумний куток. Змертвіла плащаниця.

Ти був як всі, був боязкий і ниций,

Ховавсь від вух, німий, за сірість спин.

І не спинив приниження з причин,

Що не тобі одному лиш відомі:

У натовпі, там кожен був знайомий,

А ти — боявся осуду цих спин.

Чужий собі самому Арлекін…

Світлотіні

Світлотіні

П’єро тихо пройде
по лінії світла і тіні,
де клавіші ловлять
відбиток мелодії-мрії.
І між декорацій
зупиниться тінь у задумі.
Відлуння овацій
спливає і тане… Як сумно!
І, білий, мов крейда,
заглянеш у темряву ночі.
Як грим в тіло в’ївся…
Живі на цій масці лиш очі.
…Десь крила зламала
мадам Баттерфляй в павутинні…
Ми в цім лабіринті
знайти свою долю не вміли.

Валерія Дмитрук

Вас лякає зима?

Вас лякає зима?

Вас лякає зима?
Я в дитинстві її не боялась.
Це ж ялинка, свічки, подарунки…
І лагідний світ.
І додому ішла,
Наче поміж зірок, і сміялась,
Послизнувшись на небі,
Й зарившися носом в зірки.
Але зараз чомусь,
Як побачу те небо осіннє,
Безпритульно сумне
І самотнє в своій наготі,
Наче подих зими,
наче те крижане голосіння,
Враз проймає до серця
крещендо суворих тих днів.
Я боюся зими,
коли все безпросвітне й холодне,
Коли серце не стука,
А, наче крижина, дзвенить.
Я не хочу сама
Заглядати у чорну безодню
І гукати, вже знаючи, —
Відповідь не прилетить.

Валерія Дмитрук

Я скажу тобі тишу

Я скажу тобі тишу

Я скажу тобі тишу

Крізь мокрий асфальт,

Крізь бетон і залізо,

І… квіт горобини.

Наче вулиці міста

Струсили той ґвалт

І у світлім мовчанні

Тебе обступили.

 

Я скажу тобі мудрість.

Навчись доброти.

Не втечеш на землі

Від своєї ти тіні.

А невірний загубить

До неба стежки, –

В лабіринті молитиме

краплю спасіння.

 

Я скажу тобі вічність.

Де тиша була,

Там з’явилося слово

Вогнем променистим.

Із вогню народившись,

Згоріли слова,

І сумує дзвіниця

У тихому місті.


Валерія Дмитрук

Чому ти не граєш їй музики?

Чому ти не граєш їй музики?

А чому

ти більше не граєш їй своєї музики?..

Буденність

кутається у минуле –

що так-і-не-відбулося…

промайнуло-втрачене-навіки…

Чи – ні?

Той сумнів – найболючіший.

Ятрить рану й відлунює кригою…

болем, спалахом,

пристрастю

недозволеною, бо ж –

ні, не тобі…

Пролетіли, зникли у просторі

станції, зупинки, дні.

А попереду – туннель чи ні?

Хтозна…

І тобі ж вже байдуже, – так?

Тиша…

Чому

ти

не граєш їй музики?..

 

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=dQKy2I8Zh5k 

 

18.10.2013

Валерія Дмитрук

Прощання з літом

Прощання з літом

Якоюсь мірою це гра –

Театр,  актори, люди хворі

І вже – пора.        

Невже – пора?

Так, це Чайковський – «Пори року».

Пора стояла на порі,

А він пройшов, розбивши спокій

І погляд в погляді глибокий

Втопила я

Осінні сни…

Де все чекається весни.

Погасли ноти у роялі…

А що там далі, що там далі?..

Сумне смеркання, сон Далі,

Той глек, розбитий Магометом…

Він був, здається, епілептик.

Спинися, мить… І вже – щемить.

І пролітає неодмінно…

І хтось кудись привносить зміни.

Чекай зими, – віщують сни.

Де ми – одні, де ми – самі…

Так само – в літі ноти сходять.

А я – спускаюся по сходах.

Розсиплеш зойки – наче роси.

Надвечір міняться покоси…

І все згасає у імлі…

Театр постане на землі.

 

Валерія Дмитрук

На мить зупинитися

На мить зупинитися

«Життя весь час відволікає нашу увагу; і ми навіть не встигаємо побачити, від чого саме» (Ф.Кафка)

 

А можливо, усе навпаки, й ми відволікаємося від життя постійними клопотами, невідкладними справами та проблемами?

Неперервний галас зовнішнього заступає власні думки, а амбіції заважають почуттям. Часом хтось звертається до священиків, психологів, лікарів чи навіть астрологів. Часом – просто випадає зі щоденного кола гонитви, бо сили зрадили й порожнеча перемогла… Тоді судомно намагаєшся пригадати щось таке важливе, близьке, але безнадійно забуте.

Але… «людина – істота, що до всього звикає», – як казав Федір Михайлович, і от ми вже знову у лавах тих, хто біжить, поспішає, прагне та бореться…

І що ж лишається у наслідку? «Не час минає, а минаєм ми…» (Л.Костенко) Минаємо через власну короткозорість, неуважність, поспіх… Минаємо… назавжди?..

 

* * *

Десь олень біг. Вмираючи, кричав.

Десь ворон на сосні сновиддям чорним

Пророкував, що вічність нас огорне…

А день мовчав, і цілий світ мовчав.

Десь хибне коло смерті замикав

Такий кривавий неминучий обрій;

Ми в руки віддалися долі добрій,

Але не знати, хто добра надбав.

Десь ти від дня минулого тікав,

Що не згорів у вечора пожежі…

І тягнеться вервечки днів безмежжя…

Десь ти втікав, а день наздоганяв.

 

30.06.2013

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/378904/#ixzz34qfKFPtm