Лип 15 2014
Музика. Спокій
пробігання пальцями клавіш,
доторкання струн і душі…
де у просторі — тиша віків…
де спадає
натхнення у звуки
і ронить
спокій на мить…
10.03.2014
поезія
Лип 11 2014
Тривання
…оте тривання
виганяє зі сну.
біле марево ночі
білим шумовинням
заповнює простір.
без меж
і без уповільнень…
витікає вода
у долоні прозорости
Зорі
проростають
мов загублені дні
хвилини
миттєвості
Вічність…
…білі сни
загорнули біль
і заколисали
Лип 10 2014
Миттєвість
Стискаєш у долонях
чужі серця.
А своє
безнадійно впускаєш долу.
…Тліє вугілля
і мовчать слова.
Затуляєш повіки…
Забути?.. Вкотре?..
Валерія Дмитрук
Лип 5 2014
Завіса
Завіса. І розсипаний бурштин.
Сумний куток. Змертвіла плащаниця.
Ти був як всі, був боязкий і ниций,
Ховавсь від вух, німий, за сірість спин.
І не спинив приниження з причин,
Що не тобі одному лиш відомі:
У натовпі, там кожен був знайомий,
А ти — боявся осуду цих спин.
Чужий собі самому Арлекін…
Чер 26 2014
Світлотіні
П’єро тихо пройде
по лінії світла і тіні,
де клавіші ловлять
відбиток мелодії-мрії.
І між декорацій
зупиниться тінь у задумі.
Відлуння овацій
спливає і тане… Як сумно!
І, білий, мов крейда,
заглянеш у темряву ночі.
Як грим в тіло в’ївся…
Живі на цій масці лиш очі.
…Десь крила зламала
мадам Баттерфляй в павутинні…
Ми в цім лабіринті
знайти свою долю не вміли.
Чер 26 2014
Вас лякає зима?
Вас лякає зима?
Я в дитинстві її не боялась.
Це ж ялинка, свічки, подарунки…
І лагідний світ.
І додому ішла,
Наче поміж зірок, і сміялась,
Послизнувшись на небі,
Й зарившися носом в зірки.
Але зараз чомусь,
Як побачу те небо осіннє,
Безпритульно сумне
І самотнє в своій наготі,
Наче подих зими,
наче те крижане голосіння,
Враз проймає до серця
крещендо суворих тих днів.
Я боюся зими,
коли все безпросвітне й холодне,
Коли серце не стука,
А, наче крижина, дзвенить.
Я не хочу сама
Заглядати у чорну безодню
І гукати, вже знаючи, —
Відповідь не прилетить.
Я в дитинстві її не боялась.
Це ж ялинка, свічки, подарунки…
І лагідний світ.
І додому ішла,
Наче поміж зірок, і сміялась,
Послизнувшись на небі,
Й зарившися носом в зірки.
Але зараз чомусь,
Як побачу те небо осіннє,
Безпритульно сумне
І самотнє в своій наготі,
Наче подих зими,
наче те крижане голосіння,
Враз проймає до серця
крещендо суворих тих днів.
Я боюся зими,
коли все безпросвітне й холодне,
Коли серце не стука,
А, наче крижина, дзвенить.
Я не хочу сама
Заглядати у чорну безодню
І гукати, вже знаючи, —
Відповідь не прилетить.
Чер 25 2014
Я скажу тобі тишу
Я скажу тобі тишу
Крізь мокрий асфальт,
Крізь бетон і залізо,
І… квіт горобини.
Наче вулиці міста
Струсили той ґвалт
І у світлім мовчанні
Тебе обступили.
Я скажу тобі мудрість.
Навчись доброти.
Не втечеш на землі
Від своєї ти тіні.
А невірний загубить
До неба стежки, –
В лабіринті молитиме
краплю спасіння.
Я скажу тобі вічність.
Де тиша була,
Там з’явилося слово
Вогнем променистим.
Із вогню народившись,
Згоріли слова,
І сумує дзвіниця
У тихому місті.
Чер 20 2014
Чому ти не граєш їй музики?
А чому
ти більше не граєш їй своєї музики?..
Буденність
кутається у минуле –
що так-і-не-відбулося…
промайнуло-втрачене-навіки…
Чи – ні?
Той сумнів – найболючіший.
Ятрить рану й відлунює кригою…
болем, спалахом,
пристрастю
недозволеною, бо ж –
ні, не тобі…
Пролетіли, зникли у просторі
станції, зупинки, дні.
А попереду – туннель чи ні?
Хтозна…
І тобі ж вже байдуже, – так?
Тиша…
Чому
ти
не граєш їй музики?..
http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=dQKy2I8Zh5k
18.10.2013
Чер 20 2014
Прощання з літом
Якоюсь мірою це гра –
Театр, актори, люди хворі
І вже – пора.
Невже – пора?
Так, це Чайковський – «Пори року».
Пора стояла на порі,
А він пройшов, розбивши спокій
І погляд в погляді глибокий
Втопила я
Осінні сни…
Де все чекається весни.
Погасли ноти у роялі…
А що там далі, що там далі?..
Сумне смеркання, сон Далі,
Той глек, розбитий Магометом…
Він був, здається, епілептик.
Спинися, мить… І вже – щемить.
І пролітає неодмінно…
І хтось кудись привносить зміни.
Чекай зими, – віщують сни.
Де ми – одні, де ми – самі…
Так само – в літі ноти сходять.
А я – спускаюся по сходах.
Розсиплеш зойки – наче роси.
Надвечір міняться покоси…
І все згасає у імлі…
Театр постане на землі.
Чер 17 2014
На мить зупинитися
«Життя весь час відволікає нашу увагу; і ми навіть не встигаємо побачити, від чого саме» (Ф.Кафка)
А можливо, усе навпаки, й ми відволікаємося від життя постійними клопотами, невідкладними справами та проблемами?
Неперервний галас зовнішнього заступає власні думки, а амбіції заважають почуттям. Часом хтось звертається до священиків, психологів, лікарів чи навіть астрологів. Часом – просто випадає зі щоденного кола гонитви, бо сили зрадили й порожнеча перемогла… Тоді судомно намагаєшся пригадати щось таке важливе, близьке, але безнадійно забуте.
Але… «людина – істота, що до всього звикає», – як казав Федір Михайлович, і от ми вже знову у лавах тих, хто біжить, поспішає, прагне та бореться…
І що ж лишається у наслідку? «Не час минає, а минаєм ми…» (Л.Костенко) Минаємо через власну короткозорість, неуважність, поспіх… Минаємо… назавжди?..
* * *
Десь олень біг. Вмираючи, кричав.
Десь ворон на сосні сновиддям чорним
Пророкував, що вічність нас огорне…
А день мовчав, і цілий світ мовчав.
Десь хибне коло смерті замикав
Такий кривавий неминучий обрій;
Ми в руки віддалися долі добрій,
Але не знати, хто добра надбав.
Десь ти від дня минулого тікав,
Що не згорів у вечора пожежі…
І тягнеться вервечки днів безмежжя…
Десь ти втікав, а день наздоганяв.
30.06.2013
Останні коментарі