Vel Dem

Чер 22 2014

Невипадкові зустрічі

Про зустрічі людські…

«Ну що таке сьогодні людське спілкування? Суцільне убозтво. Як поглянеш, що тепер називають прекрасним словом «зустріч», опускаються руки. Зустріти когось – це вже подія. Людина має переживати потрясіння, як відлюдник, що побачив іншого відлюдника на обрії пустелі через сорок днів самотності… Усі живуть так, наче ніхто вже більш не вірить у людські зустрічі, у цю божествену можливість пізнати ближнього» (Амелі Нотомб)

Людина знаходить і пізнає себе у очах ближнього. Ми – живемо в соціумі та у діалозі й полілозі. «Спочатку було Слово» – це можна сказати не тільки про народження світу, а й про народження людини соціальної та її свідомості.

От і шукаємо співрозмовників, опонентів та просто нових зустрічей. Поспіх чи заклопотаність часто зводять цінність зустрічі нанівець. І втрачається цінний шанс побачити світ і себе трохи інакше.

Перехожий, супутнику чи звичайний зустрічний, ти можеш бути не звичайною випадковістю, а уроком чи подарунком долі… Тільки треба вчасно це зрозуміти і бути відкритим для нового й часом дещо незвичного.

Ставлення до іншого може бути визначеним з першої миті, а може змінитися залежно від того, наскільки пізнаєш людину і її світ. Кажуть, що велике досягнення – зрозуміти ворога та навіть порозумітися із ним. І немала втрата – позбутися друга… Хоча – чи й була та людина другом? А ми – їй?.. Пізнавати інших – це пізнавати й себе… поступово – крок за кроком, слово за словом, сторінка за сторінкою… До якихось сторінок повертаєшся з радістю, до інших – зі щемом і жалем. Або – із відчуттям гіркоти й розчарування… у іншому чи – у собі?

Хто ми у цім житті – перехожі?..

Кажуть, що Марсель Пруст і Джеймс Джойс мали єдину зустріч у житті – коли їхали разом у таксі. І за увесь час спілкувалися тільки про те, скільки коштуватиме проїзд… Це був шанс чи зустріч-втрата?..

Не кожну сторінку хочеться перегортати, щоб ніколи не повернутися. Найважливіші слова лишаються із нами назавжди.

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 11 • Мітки: Vel Dem, есе

Чер 22 2014

Казочка про Збайдужіле Сонце

То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі…

Одного ранку Сонце завагалося – а сходити, як звично, на небо, а чи ні. Позирнуши тоскним оком на землю й на поснулих мурашино-дрібних людей, вирішило, що ніц поганого за один день не станеться. Зрештою, електрику вони собі мають, та й взагалі… Не будеш кожного дня добрим, ще й для усіх. Та й  цінуватимуть більше, як почекають.

Із такими думками Сонце перевернулося на другий бік, та й захропло.

А люде прокидалися. У темній мряці снувался їхні заблукані думки, скуті перелякомта нерозумінням. Хтось намагавсь дошукатися відповіді, хтось складав плани виживання у облозі та запасавсь сірниками, а хтось починав проповідувати нову мораль. Наразі незрозуміла й самому мовцеві, вона таки знаходила поціновувачів. Коли людям лячно – вони ладні вхопитися за будь-що.

Та наступного дня відпочиле Сонце знову зійшло, і всі забулися про той прикрийінцидент. Лиш острах тонесеньким, ледь помітним павутинням вчепився їхніх очей.

Дні минали за днями у земних клопотах, роботі й відпочинку, аж якось збайдужіле Сонце знову вирішило влаштувати собі маленький відпочинок. Цього разу на земліто сприйняли набагато спокійніш – адже втямили, що то не назавжди, а таке собітимчасове зло, що із ним краще не завдавати собі зайвого клопоту, а просто – перечекати.

Довго те діялося, а поступово стали люди не пізнавати себе. Їх очі, остаточно заткані павутинням збайдужіння й кволості, відучилися розрізняти барви і світло. Хтось за тим сумував, а хтось призвичаївсь і навіть вважав за певну полегкість – орієнтуватися у цьому – оновленому – світі, не зазираючи іншому в очі, аби не наштовнутися на так само мертвий, як і в себе, погляд.

В темряві не видко, хто кинув камінь, а хто простягнув руку допомоги. І люде перестали сподіватися на чиюсь підтримку. Вони стали сильними, байдужими ізлими. Ні, вони не стали самотніми, як не здатна ними стати зграя сліпців. То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі.

Коли Сонце позирнуло на землю після чергового спочинку, то побачило, що вже нікому там не потрібне. Можливо, колись потім настане його час. А зараз можна відпочити, поки зомбовані мерці із затканими павутинням очима й серцями попровалюють си черепи камінням, щедро наготованим для самозахисту у світі, де нема, на кого сподіватись.

30.10.2011

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 0 • Мітки: Vel Dem, есе