Valerya D.

Відображення трансформацій індивіда в урбанізованому просторі (на матеріалі оповідань В.Винниченка)

Період кінця ХІХ – початку ХХ ст. приніс українцям багато нового. Проблема зміни усіх орієнтирів, намагання особистості віднайти самоідентичність у нових умовах буття відображаються і у мистецтві. Соломія Павличко пише, що у нашій тогочасній літературі “існує переломний момент, коли “змістилися всі людські стосунки”. Такі метаморфози пов’язані насамперед з урбанізацією, але в українській літературі так і не відбулося остаточного перетворення сільської культури на міську, адже, на думку С.Павличко, – “мовно й соціально місто завжди було ворожим українцю”.

  Раїса Мовчан у своїй праці “Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі” звертає увагу на марґіналізацію українців у новому життєвому середовищі: “Таке своєрідне ставлення української людини до Вічного Міста – як погляд “у щілочку крізь паркан у чужий сад”, її неоднозначні відчуття у полоні його атмосфери є симптомами марґіналізації, характерної для українського суспільства загалом”. Власне, і внутрішній конфлікт українця кінця ХІХ – початку ХХ століття є марґінальним, “що означає втрату колишніх соціальних зв’язків із селом, і лише відносну пристосованість до нових умов життя”.

  Крім того, літературознавці виявляють в українській художній прозі марґінальність “пафосну”, “провінційну”, “позаштатну” і навіть – марґінальність як імпотенцію (О.Гусейнова).

  Отже, у працях більшості науковців переважає погляд на проблему марґінальності як на негативне явище у розвитку людства. Але марґінальність як соціокультурний та психологічний феномен має і позитивні риси. Як пише Тарас Лютий, марґінальність – це “не погранична репресивна лінія, а берег взаємопроникнення”, не щось побічне, а “екстраординарне” та “нешаблонне”.

  Марґінальний статус – опозиція, у якій втілились суперечності структури суспільства. Складно належним чином оцінити таку конструкцію. З одного боку, це – прокляття епохи змін, з іншого – її надія, оскільки місією марґінальної людини є створення нових зразків суспільної поведінки та соціальної практики. Марґінальна особистість пов’язує минуле суспільства з його майбутнім.

  За образним висловом А рлетт Фарж, марґінал “схожий з усіма, ідентичний до них і, в той же час, він каліка серед подібних – людина з відсіченим корінням, порубана на шматки у самісінькому серці рідної культури, рідного середовища”.

  Марґінал постійно шукає опору, стабільність. Його супроводжує тривожність, він нерідко втрачає здатність розрізняти моральні та духовні позиції. Невроз марґінала породжений одночасним проявом прийняття та ворожості до одного і того самого об’ єкту, у визнанні й запереченні одних і тих самих цінностей. Втрата коренів, моральних та структурних опор робить марґінала особою з втраченою ідентичністю.

  Серед специфічних рис марґінальної особистості вказують такі:

- загострена рефлексія та самосвідомість;

- скептичне ставлення до світу;

- відстороненість та психологічне відчуження;

- внутрішня суперечливість.

  Сьогодні марґінальність розуміють як універсальний культурний феномен, закорінений в групових умовах людського існування. Можна знайти кореляцію з даним поняттям у термінах “відчуження”, “самотність”, “нетиповість” та ін. Марґінальна особистість лишається чужою навіть за просторової близькості, а марґінальні ситуації потенційно існують поряд з кожною людиною, зазвичай вони “нав’язані” їй макросоціальними процесами.

  Українська література, за спостереженням Соломії Павличко, аж до 20-х років ХХ століття, “за винятком творів Винниченка, не мала розвинутої урбаністичної прози”. Отже, саме Володимир Винниченко першим в українській художній прозі демонструє глибоке розуміння проблеми існування міста як марґінального простору і марґіналізованої людини в ньому.

 Мета статті — розкриття феномену марґінальності як детермінанти особистісних змін індивіда у нових, урбанізованих умовах буття. Відповідно, завдання – дослідити особливості соціо- та онтоґенезу персонажів оповідань Володимира Винниченка “Чудний епізод” і “Тайна” у контексті марґінальної ситуації.

  Висвітлення В. Винниченком проблеми пошуку духовного простору, мотиви самотності та відчуженості людини, що є центром “буття в собі”, роздвоєння особистості дають можливість прочитання цих творів крізь призму екзистенціалістського аналізу.

  Літературознавці наголошують на філософському спрямуванні творчості Володимира Винниченка. Адже саме він був неперевершеним майстром створення моделі екзистенційного героя – істоти, котра “випала з повсякденності,  що  викликає  в  неї  нудьгу,  відразу  та  інші  форми заперечення”(Г.Сиваченко).

 

Загалом, уся творча спадщина Винниченка спрямована на філософські пошуки – осмислення проблеми людини, її місця у світі, сенс людського буття становлять, напевно,  головний об  єкт його зацікавлення. Письменник прагнув відшукати модель ідеальної людини в ідеальному суспільстві, яке не обмежує внутрішньої свободи особистості. Подібно до представників світового екзистенціалізму, автор заперечує соціальну детермінованість етичних норм, натомість виголошує їх індивідуальне походження. Внутрішня свобода людини – це основа екзистенційної моралі. Людина має знайти опору в самій собі, вона може покладатись лише на себе, усвідомлюючи потребу боротьби з абсурдом.

  Традиційний комплекс екзистенційних проблем (абсурд, свобода, вибір, відповідальність, відчуження, смерть, страх, складність міжлюдських стосунків та ставлення людини до світу, самотність тощо) цілком суголосний роздумам українського митця, і постає об’єктом уваги вже у ранніх творах Володимира Винниченка. Письменник показує, як у ситуації вибору, невизначеності, всезагальної відчуженості, пошуку власного життєвого шляху людина стає самотньою, роздвоєною і дезорієнтованою. Герої його творів намагаються віднайти  опору, відштовхуючись від котрої, можна знайти нові орієнтири буття.

  У творах В.Винниченка життєвий простір людського буття складний і багатомірний. Письменник вводить людину в кризовий стан, у специфічне буття, яке екзистенціалісти називають “граничною ситуацією”.

  Чи не найважливіші прикмети письменницької манери Винниченка складають “поетика контрастів, антиномія гармонії та дисгармонії, постійне протиборство взаємовиключних тенденцій життя і пошук рівноваги” [3, 26].

  Винниченко у своїх творах досить часто змальовує життя представників  дна  суспільства: злочинців, повій, старців. У цьому його  порівнюють з М аксимом Горьким. Але у Винниченка ці образи та незвичайні, дивні ситуації  стають моментом істини, висвітлюючи несподівані метаморфози, що відбуваються з героями  (В.Панченко) .

  В оповіданні  Чудний епізод  автор торкається проблеми пошуку краси у потворному та потворності – у красі. Краса у потворному викликає захоплення й бажання, а потворність у красі – сум і журбу.

  Естетичним сприйняттям світу і людини є рецепція у контексті краси, причому естетичне сприйняття може бути як результатом свідомої інтенції на те, щоб побачити світ прекрасним, так і спонтанною реакцією людини в певній ситуації.Парадокс полягає у тому, що за межами законів краси потворного як такого не існує. Буття краси є трагічним, бо опосередковане загибеллю, повстанням потворного. Потворне – абстрактна протилежність, самозаперечення краси. Трагічне – феномен саморуйнування прекрасного як результат зіткнення вільних сутнісних сил людини і світу між собою.

  За екзистенціалістською теорією, “однією з площин вияву маргінальності є сфера повсякденності” , адже саме тут проявляється своєрідна система розрізнень добра і зла, прекрасного і потворного, справедливого і неправедного [6, 163]. І саме у такому підкреслено буденному середовищі й відбуваються доленосні зустрічі персонажів Винниченкового оповідання.

  Урбанізований герой їде у трамваї і читає газету: “В газеті було про те, як люди вбивають одні одних, як самі себе вбивають, як крадуть, ріжуть, плачуть, обдурюють” . Ця опосередкована інформація не викликає жодних емоцій і залишає реципієнта абсолютно байдужим. Із паперового забуття його вихопили очі незнайомки: “… коли спокійно зупинились в моїх очах її очі, мені раптом захолонуло в грудях. Мені стало безмірно журно”. І надалі кожен контакт із Наталею викликатиме цю екзистенційну тугу, сум за собою справжнім.

  Але дівчина переводить ціну своєї краси у іншу площину – матеріальну. Її не ваблять лірика і романтика: “Мені надокучили твої дурнуваті мрії (…). Я – не свята… К чорту! Давай мені грошей, а не пісень  .

  Підсвідомо оповідач майже передчував цю дисгармонію між зовнішньою красою і внутрішнім змістом: “бо чого ж так сумно, чого так тужно стискувалось моє серце раз у раз, коли я дивився на красу її тіла?”.

  Після розлуки з Наталею герой мандрує вечірнім містом. Огорнуті туманом ліхтарі та перехожі, що поспішають кудись, підкреслюють самотність героя, загострюючи це відчуття ледь не до відчаю. І тут відбувається нова зустріч. Із зовсім іншою жінкою: “То була та сама істота, яку ми часто зустрічали на сих вулицях (…) жалке, страшне створіння, яке викликало в нас якийсь містичний страх” .

  Художник майже міфологізує жінку, що постає перед ним, як  мара проституції   дух   мертвяк  чи навіть привид  , одягнений в саван. Це враження посилює і її портретний опис: “страшне лице, (…) надзвичайно бліде, з вимученими очима, (…) з намальованими губами, але такого рисунку, який може бути тільки в мертвяка” . Але ж – “Се лице цілком відповідало тому, що було мені в грудях”, – із сумом зазначає оповідач . Отже, місце “невідомої, солодкої туги”, що її відчув герой при першій зустрічі з красунею Наталею, посіло щось огидне, але так само незрозуміле.

  Варто зазначити, що зустріч із красою Наталі відбулась у час духовної сплячки героя і вивела його зі стану звичної байдужості, загострила відчуття. Саме це і підготувало його до зустрічі наступної – із химерною жінкою-марою і її творінням. Власне, маргінальний статус художника став тим екстраординарним досвідом, що супроводжується екстатичними або наближеними до них станами та підштовхують індивіда до своєрідних “переходів-розумінь” [див.: 6].

  Отже, після зіткнення з духовним каліцтвом герой упритул наближається до потворності тілесної , що вражає його абсолютною невідповідністю внутрішнього змісту. Жінка-мара також знає собі ціну. Вона звикла до насмішок випадкових перехожих, адже за нею піде лише невипадкова людина. У неї вдома, в мансарді, поступово спадає завіса таємничості. Насамперед оповідача вражає велика кількість прекрасних гравюр, які здатна розуміти і любити ця дивна жінка.

  Художник перебуває у незрозумілому стані, про що свідчать уривчасті фрази і думки вголос: “Одежа? Ну, все одно… Хоч би й серце там висіло, плювать” . На зміну відчайдушній, приреченій рішучості, із якою він підіймався у цю оселю, приходить усвідомлення болю, що його завдала Наталя: “хотілось упасть додолу й скрюченими пальцями гребти по підлозі” .

  І вже герой бачить у огидних, “рибяч’их” очах “мари” дивовижно гарний погляд, і йому нарешті стає легше від ніжного доторку та лагідного голосу жінки, що насправді розуміє , як йому зараз тяжко.

  Та найсильнішим поштовхом і справжнім осяянням для гостя стає жахлива скульптура у кутку:  Се була надзвичайно огидлива жінка, така огидлива, що не можна було одірвать очей  .

  Скульптура – двійник і власне творіння “мари”, але й сама жінка “була твором”, драматичним творінням життя, із його красою і потворністю. І водночас –  Якась краса засвітилася в сих гидких, пом’ятих рисах… се було щось неймовірне, абсурдне, але тут була очевидна краса  .

  Відвертість і майже міфічна відстороненість  мари  межує з ексґібіціонізмом:  …вона байдуже й суворо давала розглядати себе, скільки я хочу  . Тут Винниченко застосовує один зі своїх улюблених прийомів – прийом очуднення, що дозволяє по-новому поглянути на проблему краси й потворності у кожній людині:  Такого тіла не можна найти, але воно єсть. Єсть у кожного з нас  .

  Скульптура й потворна жінка приймають героя у своє середовище, де кожна з них є повноправною дійовою особою:“Ми всі троє мовчали” . Ця ситуація мовчазної згоди та єднання символізує віднайдення художником істини про те, що  у кожної людини є краса й огида  , а ідея єднання краси й огидності засобом екстеріоризації (прояв внутрішнього у зовнішньому)  мусить викликати страшенний сум  .

  І саме в цьому сюрреалістичному інтер’єрі, у оточенні двох дивних, мовчущих створінь – жінки-мари та її скульптури-двійника – герой нарешті переживає катарсис: “Немов те, що душило, (…) не давало вільно дихать, помалу (…) виходило з мене” . А його “суд” над скульпторкою насправді є судом над собою, над Наталею, і над кожною людиною у цій “химерній грі життя”. 

Оповідання Володимира Винниченка “Тайна” просякнуто іронічним поглядом оповідача на життя. Українець Передерієнко перебуває у Франції, де у нього немає ні грошей, ні роботи. Його підтримують лише самоіронія та спів: “Коли я не співатиму, то мушу повіситись. Я так постановив уже давно” .

 

Його сусід Ларош – “кумедний дідуган” з “чудними” і “хворими” очима. Він підкреслено уникає проявів звичайних людських почуттів – вдячності, співчуття, любові. Зокрема, він принципово не бажає дякувати Передерієнку, який підтримав його на сходах.

 

Іронічний оптимізм Передерієнка сягає гротеску. Потерпаючи від голоду, він втішається статтею якогось професора про корисність голодування, а що у бідного емігранта немає коштів на рекомендовану до того каву, то: “я думаю, що без кофе ще корисніше буде” . І, звичайно ж, спати без канапи і покривала теж набагато краще.

 

Між двома сусідами зав’язуються дивні стосунки. Ларош обирає Передерієнка за один із об’єктів своїх досліджень. Старий не хоче від нього ні ввічливості, ні співчуття, але із гострою цікавістю реагує на його біль і відчуття голоду. Взагалі, тема втамування людиною голоду постійно хвилює Лароша. Він із якимось хворобливим інтересом спостерігає, коли люди їдять: “Се видовище неначе дає йому якусь злісну втіху”. Пізніше стає зрозумілою його теоріятваринні інстинкти та фізичний голод – ось усе, що насправді керує людиною. А усі “високі” почуття – марна вигадка, що не має під собою ґрунту:“Я міг би двома цукерками прогнати сльози любові”.

 

Ларош стверджує, що уся історія людської цивілізації заснована на обмані: “Всі живі творіння живуть як слід, одна людина обманута. Вона дума, що вона щось одмінне від звірят або рослин. З сього все зло”. Старий намагається довести життєлюбу Передерієнку свою теорію: людина може жити і без лю бові. За приклад для її підтвердження обрано жебрака, сліпого старця з собакою:  Вони ненавидять одне одного до того, що… се дає їм радість жити  , – стверджує Ларош.

 

“Кумедний дідуган” цілковито впевнений, що усьому в житті можна зарадити гарною їжею та вином: “…коли шлунок повний, то вороги стають приятелями і душа балакає з богами”. Ця гедоністична настанова обов’язково мусить підтвердитись, щоб зробити його  цілком вільним  . І к оли від сліпця тікає собака, Ларош планує побачити “один з останніх актів людської комедії” . Із “щасливим, задоволеним смішком” він очікує від жебрака вибуху звірячої жорстокості.Але перемагають зовсім інші почуття , коли пудель повертається до свого хазяїна  …руки старця дрижали, як у матері, котрій пощастило вирятувать свою єдину дитину, як у коханого, до котрого вернулась його мила  .

 

Крах теорії Лароша змушує його переглянути систему особистих принципів та цінностей.  Він нарешті дозволяє  собі  право  на  почуття  і  звичайне  родинне  щастя. Старий   повертається  до  своєї  внучки:   І  очі  його  вперше  здались  мені ніжними, ласкавими і сумно-жартівливими, як промінь сонця перед вечором  . А Передерієнко замість жорстокої іронії відчуває щиру радість життя: “Я закинув руки за голову, потягнувся, набрав повні груди вітру з півдня і радісно, щасливо засміявся”.

 

Отже, у розглянутих творах Володимира Винниченка можна простежити специфіку марґінальної ситуації як зупиненої миті у житті людини, коли руйнуються усі старі схеми та народжуються нові змісти. У процесі зламу старих цінностей людина переглядає свої минулі відносини зі світом, у котрому народжується нова якість. Так художник з оповідання “Чудний епізод”, потрапивши у марґінальне середовище, усвідомлює сутність естетико-філософських категорій краси і потворності, про які не замислювався у буденності урбанізованого життя. А соціальний марґінал – сліпий жебрак з оповідання “Тайна”, виявляється емоційно набагато глибшою особистістю, ніж про нього думав “знавець людської душі” Ларош, чим і підштовхує останнього до перегляду його звичних цінностей.

 

Можна спостерігати, що “неістинні” форми існування підштовхують особистість до марґінального конфлікту, який (за відсутності конструктивного його розв’язання) викликає відчай, нудьгу, нервову та психічну дисгармонію, аутоагресію та інші деструктивні інтенції. Застосування екзистенційного аналізу демонструє важливість проживання героями Винниченкових творів явища катарсису як невід’ємного чинника успішного подолання марґінальної ситуації та досягнення самоідентичності. 

 

У кожному зі своїх творів Володимир Винниченко наголошує на цінності та  неповторності окремої людської особистості у життєвому та історичному процесі,  виступає проти дисонансу між думкою і почуттям. Він зображає психологічно рельєфні характери. Простір людського буття у Винниченкових творах складний і багатомірний, а поняття марґінальності є важливим ключем до його розуміння.

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1.      Баньковская С. Чужаки и границы: к понятию социальной маргинальности // Отечественные записки. – 2002. – №6. – С.17–20.

2.      Винниченко В. Оповідання. – Братіслава: Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, 1968. – 306с.

3.      Голомб Л. “Воля до гармонії” в художньому світовідчуванні Володимира Винниченка // Володимир Винниченко: У пошуках естетичної, особистої і суспільної гармонії: Збірник статей. – Нью-Йорк, 2005. – С.26–34.

4.      Гусейнова О. Дискурс міста в прозі Миколи Хвильового: феноменологія марґінальності // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Вип. 33: Теорія літератури та порівняльне літературознавство. – Ч. 1. Естетика модернізму і постмодернізму. – Львів, 2004. – С. 66–71.

5.      Лущій С. Художні моделі буття в романах В. Підмогильного / Світлана Лущій. – К.: ВД “Стилос”, 2008. – 152 с.

6.      Лютий Т. Розумність нерозумного: Монографія / Тарас Лютий. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2007. – 420 с.

7.      Мовчан Р. В. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі: Монографія / Р. В. Мовчан. – К.: ВД “Стилос”, 2008. – 544с.

8.      Павличко С. Теорія літератури / Соломія Павличко; передм. М. Зубрицької. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – 679с.

9.      Панченко В. Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. та художні течії початку ХХ ст. // Слово і час. – 2000. – №7. – С. 9–17.

10.  Сиваченко Г. ” Конкордизм ” Володимира Винниченка в екзистенціалістському дискурсі // Слово і час. – 2001. – № 9. – С.33–39.

11.  Тучина С. П. Маргинальность в самосознании современной культуры // Культурологические исследования в Сибири. – 2003. – № 3 (11). – С.65–71.

12.  Фарж А. Маргиналы // 50/50: Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред. Ю. Афанасьева и М. Ферро . – М .: Прогресс, 1989 . – С.145 .

13.  http :// www . nsu . ru / education / virtual / bannikova _ course . htm

Опубліковано у збірнику Актуальні проблеми слов’янської філології: Лінгвістика і літературознавство. — Вип. ХХІІІ. – ч.3. — Бердянськ, 2010.



Читать полностью: http://h.ua/story/411879/#ixzz3KgjrFDYW

За-ли-ши-ся…

За-ли-ши-ся…

Тобі є що згадати, та ж чи хотілося б?.. Дивно й недоречно зринають колишні сни. Сни твоїх днів і ночей. Заплутаність емоцій і жага почуттів…

За-ли-ши-ся… Тут і зараз. У примарнім світлі літепла. Зостанься із сьогоднішньою впевненістю твоїх рук… Затули від розпачу, бо ж до снаги… Бо ж інакше – впаде цей світ… Світ сьогоднішнього… Так хистко збудований на отій колишній рані.

…Бо ж виявилося – час не лікує, ні. Лише потроху пригортає золотаво-тьмяним листям буття…

Сьогодні. Будь тут. Не треба вертати у ті дні. Цей шлях вже пройдено, і вороття просто не має бути. Це я кажу. Тобі. Лишись у цій миті.

Робота фотореаліста Імана Малекі.

Робота фотореаліста Імана Малекі.

 http://h.ua/story/410968/#ixzz3IcAJQsDE

Самотня земля

Самотня земля

 

На самотній землі

Ти вдивляєшся в небо,

І вогнем проплива

Знову сонце на дні.

На замшілому дні

Постарілого неба,

Що, за літо втомившись,

Чекає зими.

 

І проміння спада,

Не розбившись на скалки.

Лиш розвіється в хвилях

І тихо мигтить.

Обгоріла стерня

Твої кроки опалить.

Ти підеш, і самотність

Землі заболить. 

 


Валерія Дмитрук

Вмирають прозорі птахи

Вмирають прозорі птахи

 

Птахи вмирають у польоті

паперові сторінки твоїх снів

згубили початок і кінець

неозначеність дня

зупинила мене на дорозі

щось тихо

спускалося з неба

я зловила перо

звук пострілу

розсипалось повітря

дрібними скалками сміху

і полинув сніг

між землею і небом

тільки я

у білій імлі

наростає мовчання

Вмирають прозорі птахи

 

Валерія Дмитрук

 

Містерії міста

Містерії міста

Стікає біль з блискучої вітрини,
Втупивсь ліхтар у темряву нічну,
Летіла осінь з розпачу на стіну,
Глухий бетон не виборсавсь зі сну.

Сміття, пакети, мішура яскрава,
Агіток пальці, — “Проти, а чи За?”…
Твоя міська, твоя солодка зваба,
Твій целофан, прозорий, мов сльоза…

Де телефон із дротом застарілий. 
Сумні гудки. Синіє “Телеком”.
Пусти мене, паяце збанкрутілий.
Ти на розпродаж запізнивсь давно.

10.10.04

Валерія Дмитрук

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Які врятують тебе гуси, о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси, не пережив своїх глупот?!” (Ліна Костенко)

 

У одній зі своїх попередніх статей я вже посилалася на твір передчасся Другої світової війни “Матінка Кураж та її діти”, написаний Бертольдом Брехтом. Дуже вже на часі ці думки німецького мислителя у сучасній усе іще Україні, бо:

“Если какой-нибудь командующий или король – дурак набитый и ведет своих людей прямо в навозную кучу, то тут, конечно, нужно, чтобы люди не боялись смерти, а это как-никак добродетель. Если он скряга и набирает слишком мало солдат, то солдаты должны быть сплошными геркулесами. А если он бездельник и не хочет ломать себе голову, тогда они должны быть мудрыми как змеи, иначе им крышка” (Бертольд Брехт)

Держава – це система, де усі члени соціуму пов’язані між собою функціями та діяльністю; де кожен громадянин забезпечує роботу усієї системи, а вона натомість – підтримує його життя, здоров’я і добробут. І влада – це наймана робоча сила, чиновництво, що має стежити за злагодженою роботою усього механізму й налагоджувати його у випадку дисбалансу. Це нормальні і обов’язкові функції державної влади. А зовсім не закликання народу до різних “подвигів”, як це, власне, було й за СРСР, коли ту ж недосконалість трудового обладнання і його нерентабельність люди мусили надолужувати стахановською нелюдською працею.

Здавалося б, ті часи давно минули, а Україна вже більш як 20 років є суверенною державою. То чому сьогодні знову чуємо про те, що треба “затягнути паски” (можливо, почнемо з “демократичної” влади та її кортежів і пільг?), що треба бути патріотами (патріотизм – це любов до своєї країни, а вона досягається не порожніми брехливими закликаннями продажних політиканів, а реальними кроками до унормованості й поліпшення елементарного життя кожної людини у цій країні), що треба почекати іще два чи скільки років, не критикувати владу, “якій і без того важко” (то чого взялися, як не здатні?), що втрата територій суверенної держави та змушена міграція населення у мирний час – це “тимчасові труднощі”?

А можливо, хтось елементарно не впорався із взятими на себе повноваженнями?

Хоча я б поставила питання більш радикально: Можливо чиєюсь метою була зовсім не демократична влада та виведення країни з тупика, а елементарне самозбагачення, “поки дорвалися до кормушки”? …Раптом, хтось наведе аргументи, що заперечують це припущення? А точніше, не припущення, а те, що усі ми зараз і переживаємо.

Отже, недаремно іще в давнину було сказано: Богу – богове, кесарю – кесареве. Бо будь-яке зречення – усвідомлений вибір самої людини, і вже зовсім не те, до чого мають її закликати ті, хто працює “для народу”, присмачуючи свою брехню намаганнями впливати на почуття провини громадян.

Це не ми винні владі, а вона нам. Це не народ має відчувати провину, що “не усі були на майдані”, що лишилися (поки що!) живими у державі, яка першою повинна захищати життя своїх громадян. Це усе – відповідальність тих, хто вів за собою людей, і тих, хто зрештою посів владу.

У кріслі чиновника має бути фахівець, людина дії, а зараз – дії у екстремальних умовах, бо потрібно терміново рятувати країну, щоб ні у кого не виникало думки тікати подалі з прихопленою територією проживання… Вдумаймося – країна перетворюється на зібрання “територій проживання”, бо загальновизнаної легітимної влади по суті немає (революційна доцільність виправдовує далеко не усе, й не для усіх), спільну національну ідею вбито іще попередніми правителями, а від державної економіки теж майже нічого не лишилося, бо її успішно витіснила боротьба інтересів олігархів. “Антикризова” програма уряду вже в дії, і робочі місця по країні скорочуються. І це на фоні мігрантів з Криму, яким також треба і працювати, і десь жити…

А хтось розповідає про патріотизм, затягування пасків, терпіння і всепрощення… Чи навпаки – закликає до подальшого й остаточного розхитування суспільства і країни, педалює ненависть до “східняків” чи “западенців”, “колорадських жуків” чи “бандерівців”, і так далі…

Складається враження, що країна потрапила у якийсь моторошний квест, де кожному видали набір кричалок, прапорців та інших відзнак поділу “свій-чужий”, хтось отримав в руки зброю, хтось бруківку чи бити… І кожному вказали на “ворога”. Якого треба знищити, якщо ти “патріот”. І так – по обидва боки умовного бар’єру, що пролягає вже не просто між сходом і заходом, а й у кожному місті… Боротьба за виживання під маркою “зате свобода” (а де й для кого?) у розпалі. І поки хтось розділяє та владарює, іншим пропонують чергові примарні обіцянки…

 

07.04.2014

Валерія Дмитрук



Читать полностью: http://h.ua/story/401929/#ixzz37fwCDqV6

Доторкання

Доторкання

Доторкнешся рукою
до моєї душі…
Доторкнешся словами
до неба…
Ми так поспішали
галасливими людними вулицями…
Що забули про тишу
і про щирість погляду…
Розбивалися хвилі
криками чайок,
що у небі самотності
єднали тривання крихке…
Немов прозорою ниткою –
так, що вже не розірвати…
Ти чуєш це?..
Затримай свою руку
у моїх долонях…

Валерія Дмитрук

 

Музика. Спокій

Музика. Спокій

 пробігання пальцями клавіш,
доторкання струн і душі…
де у просторі — тиша віків…
де спадає 
натхнення у звуки
і ронить 
спокій на мить…

10.03.2014

Валерія Дмитрук

 

Парад абсолютних істин

Парад абсолютних істин

«Непонимание, пожалуй, не такая уж страшная вещь. Спору нет, два народа и два языка никогда не будут друг другу так понятны и близки, как два человека одной нации и одного языка. Но это не причина отказываться от взаимного общения» (Г.Гессе)

 Людина висловлюється для того, щоб бути почутою. Аби ствердити свою думку, – одну з безлічі у нашому соціумі. І, якщо ми сподіваємося бути почутими, ми мусимо й чути інших.

Українське суспільство зараз розшароване й розколоте чи не найбільш за усю історію, принаймні, незалежної України. Розмова глухих з глухими. Ходіння за сліпими поводирями. Крики глашатаїв до тих і на тих, кого вони призначили бути “неправими”.

Абсолютної істини немає. Як і немає її носіїв.

Тому коли хтось натягає комінтернівську тужурку і готовий ставити до стінки усіх тих, хто думає й каже “не так”, коли починаються самосуди з претензією на істину в останній інстанції… виникає відчуття, що світ збожеволів…

А у божевільному світі діють правила абсурду.

І звучить таке: «Не бросайте жемчуга вашего перед свиньями, чтобы они не попрали его ногами своими и, обратившись, не растерзали вас» (Мф. 7:6)

…Не кожен наважиться називати своїх опонентів свинями. Але. Схоже, час “месій для потреби” повернувся. І мода на вигідну позу нью-Печоріна відвойовує свою незмінну й архімодну нішу…

Звісно, набагато легше й пафосніш не самому щось робити, а познаходити “винних”, навішати ярликів і звинувачень… Це просто. Але це шлях деструктивності, до якого зазвичай вдаються саме маніпулятори, не здатні переконати своїми діями чи словом.

…Емоції, емоції, емоції…

Коли немає раціональних аргументів, вдаються до емоцій.

Коли потрібно змусити людину попри її інтереси й раціональне сприйняття, треба тиснути на позасвідоме. Той же тиск на почуття сорому, викликання фальшивого комплексу провини, — дуже потужні засоби маніпуляції як окремою людиною, так і людськими масами.

А коли люди починають бачити, що “крокувати не в ногу” вже не лише “соромно”, а й може стати небезпечним, то змушені обирати, — елементарне виживання чи дії згідно свого сумління, принципів і розуму…

І вкотре перемагає “еліта натовпу”… Фейлетонна доба триває. Ба, більше. Вона у розпалі.

П.С. Я ніколи не думала, що можливе повернення не просто до диктату свідомості совків, а до ревкомів. Трансформація у стилі ретро…

 

21.02.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/399462/#ixzz371GGgflR

Миттєвість

Миттєвість

Стискаєш у долонях

чужі серця.

А своє

безнадійно впускаєш долу.

…Тліє вугілля

і мовчать слова.

Затуляєш повіки…

Забути?.. Вкотре?..

 

Валерія Дмитрук