Valerya D.

Невипадкові зустрічі

Невипадкові зустрічі

Про зустрічі людські…

«Ну що таке сьогодні людське спілкування? Суцільне убозтво. Як поглянеш, що тепер називають прекрасним словом «зустріч», опускаються руки. Зустріти когось – це вже подія. Людина має переживати потрясіння, як відлюдник, що побачив іншого відлюдника на обрії пустелі через сорок днів самотності… Усі живуть так, наче ніхто вже більш не вірить у людські зустрічі, у цю божествену можливість пізнати ближнього» (Амелі Нотомб)

Людина знаходить і пізнає себе у очах ближнього. Ми – живемо в соціумі та у діалозі й полілозі. «Спочатку було Слово» – це можна сказати не тільки про народження світу, а й про народження людини соціальної та її свідомості.

От і шукаємо співрозмовників, опонентів та просто нових зустрічей. Поспіх чи заклопотаність часто зводять цінність зустрічі нанівець. І втрачається цінний шанс побачити світ і себе трохи інакше.

Перехожий, супутнику чи звичайний зустрічний, ти можеш бути не звичайною випадковістю, а уроком чи подарунком долі… Тільки треба вчасно це зрозуміти і бути відкритим для нового й часом дещо незвичного.

Ставлення до іншого може бути визначеним з першої миті, а може змінитися залежно від того, наскільки пізнаєш людину і її світ. Кажуть, що велике досягнення – зрозуміти ворога та навіть порозумітися із ним. І немала втрата – позбутися друга… Хоча – чи й була та людина другом? А ми – їй?.. Пізнавати інших – це пізнавати й себе… поступово – крок за кроком, слово за словом, сторінка за сторінкою… До якихось сторінок повертаєшся з радістю, до інших – зі щемом і жалем. Або – із відчуттям гіркоти й розчарування… у іншому чи – у собі?

Хто ми у цім житті – перехожі?..

Кажуть, що Марсель Пруст і Джеймс Джойс мали єдину зустріч у житті – коли їхали разом у таксі. І за увесь час спілкувалися тільки про те, скільки коштуватиме проїзд… Це був шанс чи зустріч-втрата?..

Не кожну сторінку хочеться перегортати, щоб ніколи не повернутися. Найважливіші слова лишаються із нами назавжди.

Сірий світ. Дощ. Музика

Сірий світ. Дощ. Музика

«Послухай сіру тишу вона тече у жилах, вона в тобі пульсує, холодна і жива. Послухай сіру тишу,склади тихенько крила і може ти почуєш, як пророста трава…» (з пісні Ірини Грей)

І таке прозвучало: світ не добрий і не злий, він байдужий до нас і лиш повертає те, що ми сюди привносимо…

Що ти даруєш цьому буттю? Проблеми, клопоти, поспіх відбирають натхнення і час до творчості. І лишається банальність. Банальність і сірість. Табула раса і хаос як простір для нового со-творення. Якщо зважитися відринути сталість.

Тобі звично ховати думки у тумані і тікати туди від себе. І сірий колір туману поглинає усі барви й почуття. Поглинає і нівелює. Аж до того часу, поки готовий будеш вихопити їх з сірого марева і матеріалізувати… Та упізнати – для себе своє. Як у дзеркалі сутінків, коли згасання денного світла породжує зовсім інші кольори – приглушені та глибокі як безодню…

Або – як у тому назавжди втраченому (чи ні?) червневому дощовому присмерку… Коли спека й галас дня розчинилися, омиті зливою почуттів. І чиїсь голоси, дитячий сміх, відлуння кроків на мокрій бруківці, та запашний присмерк ясмину… І вже не заховаєшся від барв і звуків, що виринають з сірих і таких небуденних сутінків… Сутінків, після яких – найкраще світання…

Крок до себе з сірого туману — це так мало і багато водночас… Крок до тебе… Крок до буття…

Джерело фото: http://photocentra.ru/work/104954 

06.03.2013

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3225376-siryi-svit-dosch-muzyka

Суспільство без еліти – як вершник без голови

“Небуздане хамство і цей раз розвалило Українську Державу” (В. Липинський). Чи можна будувати державність без еліти? Розвивається чи деградує суспільство, де усе опанувала маса?

Світ сьогодення яскравий і швидкий. Картинка на моніторах, екранах і сторінках преси яскрава й зваблива. Вона закликає нас поспішати купувати, встигнути, наздогнати, не пропустити черговий розпродаж чи висловитись на чергових виборах, але зовсім не лишає місця й часу подумати над власними діями. Та ж не у спонуканні до аналізу завдання сучасних “продавців снів”, а у творенні “маси споживачів”, що проковтне будь-що. І це стосується не лише сфери матеріальної, а й нашого духовного буття та самоідентифікації.

Чи може бути здоровим суспільство без еліти? Українські вчені, що задавалися питанням розбудови нашої державності, розробили власні теорії. За словами Дмитра Донцова: “За моральним упадком еліти слідує, як його тінь, заслужена кара нації”. Можна багато говорити про те, як знищували нашу еліту упродовж чи не усієї історії народу. Та, гадаю, важливіш усвідомити тенденції сучасні, бо ніхто не в силі змінити минуле, але мусить сам займатися своїм сьогоденням.

То де зараз наша еліта і чим займаються ті, кого ми звикли називати “аристократами духу”? Схоже, поняття “духовних авторитетів” у сьогоднішніх умовах виродилося. З різних більш чи менш авторитетних трибун людям втовкмачують про недолугість народу, низький культурний і духовний рівень соціуму і т.д. Причому, промови ці присмачено насправді аж геть не “елітарною” лексикою. Так, наче оті промовці раптово втратили відчуття слова і ясність думки. Для чого це робиться? Чи не для того, щоб і справді поступово звикали “заковтувати” будь-що, бо начебто “вже все одно”? Можливо, це і є оте, згадане Донцовим покарання, і у світі перевернутих цінностей та орієнтирів треба заново шукати себе?

В. Липинський у своїх роботах приділяв увагу загальноєвропейській плебейськи-прагматичній тенденції, і представив її у міфічних образах синів Ноєвих – Хама і Яфета. Першому з котрих притаманний “абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, до свого “я””, а другий уособлює творчу енергію, спрямовану на розвиток тієї громади. У світлі цих образів цікаво подивитися на деякі гучні заяви й заклики до народу, – хто їх промовляє – самовпевнений Хам чи творчо-суперечливий Яфет? Чи не помінялися непомітно для нас маски й дійові особи на сцені?..

12.03.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3240925-suspilstvo-bez-elity-yak-vershnyk-bez-holovy

Безбатченки у пошуку власного коріння

Спроба перекладу положень психоісторії української літератури Н.Зборовської у психоісторію нашого соціополітичного буття.

Відомий літературознавець Ніла Зборовська у монографії “Код української літератури” представила психоаналітичний зріз історії української літератури як проекцію підсвідомого нації. Такий погляд дозволяє спробувати розв’язати запитання, що досить часто лишаються без відповіді.

Отже, концепція дослідниці базується на аналізі материнсько-батьківського коду української нації. Традиційно патріархальний етнос під час поневолення імперією частково розгубив своє коріння, і тепер мусить його віднайти, щоб відновити психоструктуру власної ментальності.

Автор пише: “…імперський суб’єкт спрямований на порушення табу, яке відкриває йому шлях до символічної злочинності (на рівні слова)  та до соціальної злочинності (на рівні історичних перверсій, за аналогією до більшовизму); національний – має стійку психологічну перешкоду щодо порушення табу, оскільки в його психології активізується агент символічного закону через архетип праотця. Лише національна несвідомість дає змогу імперському суб’єкту плутати національний характер і спонукати його до перверсій

А тепер погляньмо навколо – чи не несвідомим і досі керується досить велика частина соціуму? І до чого це призводить? Гонитва за мріями й казками та повне розчарування через їх примарність і нездійсненність. Бо зруйновано батьківський архетип свідомості, й маргінали-безбатченки не мають стійкого самоопертя на власні сили й бачення речей, а тому дуже легко надаються до керування через інстинкти й бажання силами сторонніми. Це засвідчує інфальтильний характер “вічно недорослих” синів нації, що можуть лиш нарікати на обставини, а не відповідати особисто за власну долю й вибір.

То як відродити код національної свідомості? У книзі сказано про “аристократичний закон свідомої любові” на противагу деструктивно-депресивному дискурсу ненависті, що інспірований у свідомість багатьох. Але питання лишається відкритим для кожного окремо.

22.04.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3332056-bezbatchenky-u-poshuku-vlasnoho-korinnia

Про “червоних мисливців”, “вищих істот” та гендерну і взагалі рівновагу

Про “червоних мисливців”, “вищих істот” та гендерну і взагалі рівновагу

Роздуми на тлі Посту та напередодні “восьмоберезня” і т.п.

Фільм Пітера Грінуея “М’ясник, крадій, його дружина, її коханець” відкривається реплікою автора: “Ця картина присвячується тим, кого я ненавиджу”.

Британський режисер невблаганно викриває у своїх картинах людські гріхи, страхи й бажання. А вже нам вирішувати – дивитися те чи ні, бачити суть чи відмовитися…

Отже, шумовиння-мозаїка з останніх подій: висловлювань, що їх “недочули” та фотографій, котрі кудись зникли… Виокремлю дві – надто яскраві своєю провокативністю на тлі начебто й незначущості самих подій. Маю на увазі варіації навколо нещодавніх висловлювань Володимира Литвина щодо ролі жінки у суспільстві та появу-зникнення фотографій з полювання Євгена Червоненка на його сторінці у Фейсбуці.

Як-то кажуть, публічні особи мусять відповідати за свою публічність… (згадувані нижче персонажі – лишень макет можливої передісторії подій)

План психологічно-інтроспективний

За кожним титаном може ховатися звичайна людина – зі своїми почуттями та вчинками, що мають виток саме у корінні, розвитку особистості. І поки один хлопчак постійно отримував підручником по голові за те, що смикав однокласниць за косички, інший – поціляв з улюбленої рогатки по шибках. Зрештою, обидвоє хлюпали носами перед директором та несли додому червоні від послань до батьків щоденники.

Але усе те поступово миналося. Способи самоствердження змінювались, та векторна спрямованість лишалася: на “вищу істоту” чи на “маскулінного мачо”, – що такими мусить визнати загал колишніх хлопчаків. І все має тому служити – гіперкомпенсації колишніх психотравм. На жаль, за такої ситуації жодні інші досягнення не здатні принести людині відповідної радості та самоповаги. Потрібна саме сатисфакція у важливих для індивіда сферах. У описуваній історії – це ствердження “на полі бою” чи “гендерна вищість”.

Звісно ж, очевидне доводити не треба. Але наші герої не такі… Тому мусять щось доводити. І не відають, що насправді намагаються довести насамперед самим собі – власну дорослість, мужність, силу… На жаль.

План політико-міфотворчий

Звісно ж, ці “події” як такі начебто мають невелику вагу. Важливіша тут симптоматичність. До чого призвичаюють соціум? До культу сили та сильного, до войовничої патріархальності, що за визначенням “вирішує усе”. До того, що усе має бути “як завжди”, “як усталено”, що “дорослі (?) дяді” самі усе вирішать, бо “так їм призначено”… Вам вже сумно? Чи навпаки – смішно з того, що “у титана глиняні ноги”, а усі його дії дуже легко пояснюються абсолютно не переживаннями “за долю нації”…

Спробуймо поєднати?

А можливо, не варто отако прискіпуватися до суто людських вчинків політиків, хоча вони начебто й “вершителі доль”? Адже кожен має право і на “скупу чоловічу сльозу”, і на щиру радість від перемоги (навіть над беззбройним?). То усе – “людське, занадто людське”, як казав колись Ніцше. Усе може бути. Але зважімо на контекст – поява відповідних фото саме під час Посту. Збіг? І нетолерантні висловлювання напередодні жіночого свята. Теж просто збіг? …

Насправді, річ не у тім. Залишмо політтехнології політтехнологам. Варто поглянути на ситуацію просто по-людськи. І подумати – чому “нагорі” мусять бути отакі “хлопчаки”…

03.03.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3244097-pro-chervonykh-myslyvtsiv-vyschykh-istot-ta-hendernu-i-vzahali-rivnovahu

Казочка про Збайдужіле Сонце

Казочка про Збайдужіле Сонце

То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі…

Одного ранку Сонце завагалося – а сходити, як звично, на небо, а чи ні. Позирнуши тоскним оком на землю й на поснулих мурашино-дрібних людей, вирішило, що ніц поганого за один день не станеться. Зрештою, електрику вони собі мають, та й взагалі… Не будеш кожного дня добрим, ще й для усіх. Та й  цінуватимуть більше, як почекають.

Із такими думками Сонце перевернулося на другий бік, та й захропло.

А люде прокидалися. У темній мряці снувался їхні заблукані думки, скуті перелякомта нерозумінням. Хтось намагавсь дошукатися відповіді, хтось складав плани виживання у облозі та запасавсь сірниками, а хтось починав проповідувати нову мораль. Наразі незрозуміла й самому мовцеві, вона таки знаходила поціновувачів. Коли людям лячно – вони ладні вхопитися за будь-що.

Та наступного дня відпочиле Сонце знову зійшло, і всі забулися про той прикрийінцидент. Лиш острах тонесеньким, ледь помітним павутинням вчепився їхніх очей.

Дні минали за днями у земних клопотах, роботі й відпочинку, аж якось збайдужіле Сонце знову вирішило влаштувати собі маленький відпочинок. Цього разу на земліто сприйняли набагато спокійніш – адже втямили, що то не назавжди, а таке собітимчасове зло, що із ним краще не завдавати собі зайвого клопоту, а просто – перечекати.

Довго те діялося, а поступово стали люди не пізнавати себе. Їх очі, остаточно заткані павутинням збайдужіння й кволості, відучилися розрізняти барви і світло. Хтось за тим сумував, а хтось призвичаївсь і навіть вважав за певну полегкість – орієнтуватися у цьому – оновленому – світі, не зазираючи іншому в очі, аби не наштовнутися на так само мертвий, як і в себе, погляд.

В темряві не видко, хто кинув камінь, а хто простягнув руку допомоги. І люде перестали сподіватися на чиюсь підтримку. Вони стали сильними, байдужими ізлими. Ні, вони не стали самотніми, як не здатна ними стати зграя сліпців. То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі.

Коли Сонце позирнуло на землю після чергового спочинку, то побачило, що вже нікому там не потрібне. Можливо, колись, потім настане його час. А зараз можна відпочити, поки зомбовані мерці із затканими павутинням очима й серцями попровалюють си черепи камінням, щедро наготованим для самозахисту у світі, де нема, на кого сподіватись.

30.10.2011

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3330856-kazochka-pro-zbaiduzhile-sontse

Чому ти не граєш їй музики?

Чому ти не граєш їй музики?

А чому

ти більше не граєш їй своєї музики?..

Буденність

кутається у минуле –

що так-і-не-відбулося…

промайнуло-втрачене-навіки…

Чи – ні?

Той сумнів – найболючіший.

Ятрить рану й відлунює кригою…

болем, спалахом,

пристрастю

недозволеною, бо ж –

ні, не тобі…

Пролетіли, зникли у просторі

станції, зупинки, дні.

А попереду – туннель чи ні?

Хтозна…

І тобі ж вже байдуже, – так?

Тиша…

Чому

ти

не граєш їй музики?..

 

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=dQKy2I8Zh5k 

 

18.10.2013

Валерія Дмитрук

Осінній настрій. Лакрімоза

Осінній настрій. Лакрімоза

Чорна земля, наче мурашинням, обліплена сірими людьми. Сіре снування простяглося у часі й метушиться, благає, зловтішається і женеться за примарами щастя, що кольористо зблискують і зникають у всезагальноохопній сірості.

Сіре вороння на сірому небі. Сірим снігом осипаються постарілі важкі хмари. І брудні зморшкуваті руки дерев навпіл розтинають сірий розпач мовчання.

Бо мовчить душа. Мовчить і більше не плаче.

 

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=c5NcaVp2-5M 

 

Валерія Дмитрук

 

 



Прощання з літом

Прощання з літом

Якоюсь мірою це гра –

Театр,  актори, люди хворі

І вже – пора.        

Невже – пора?

Так, це Чайковський – «Пори року».

Пора стояла на порі,

А він пройшов, розбивши спокій

І погляд в погляді глибокий

Втопила я

Осінні сни…

Де все чекається весни.

Погасли ноти у роялі…

А що там далі, що там далі?..

Сумне смеркання, сон Далі,

Той глек, розбитий Магометом…

Він був, здається, епілептик.

Спинися, мить… І вже – щемить.

І пролітає неодмінно…

І хтось кудись привносить зміни.

Чекай зими, – віщують сни.

Де ми – одні, де ми – самі…

Так само – в літі ноти сходять.

А я – спускаюся по сходах.

Розсиплеш зойки – наче роси.

Надвечір міняться покоси…

І все згасає у імлі…

Театр постане на землі.

 

Валерія Дмитрук

Бути напівлюдиною?

Бути напівлюдиною?

Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?” (М.Коцюбинський)

Мабуть, чи не кожен чув такий вислів: “Скільки людина знає мов, стільки разів вона й людина”. Щонайменше одну знають усі. У країнах, де є кілька державних мов, люди володіють цими мовами. Національні меншини знають свою рідну мову та державну. Зазвичай саме так відбувається у полілінгвістичному світі.

В Україні давно й наполегливо нав’язується не просто білінгвізм, а панування російської мови. Мовляв, “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян”, – як писав П.Валуєв у своєму сумнозвісному циркулярі від 1863 року.

Як бачимо, і досі пристрасті не вщухли, а “великороси” з України продовжують обстоювати своє небажання знати і визнавати мову тієї держави, де живуть. Так, певно, чи не кожен україномовний громадянин України розуміє російську чи й навіть краще за деяких місцевих “великоросів” нею володіє. І це не є проблемою. Так само, як особисто для мене як білінгва не проблема перейти на спілкування мовою, що ближча співбесідникові, з поваги чи… співчуття до нього. Скажімо, я не стала б катувати Миколу Яновича вимогою розмовляти суто українською, якби дійсно бажала почути його думку з фахових питань ;)

Але натомість логічно очікувати на аналогічну повагу, яка чомусь відсутня. Войовничі “великороси” з України не просто не бажають (не здатні) вивчити українську бодай для вживання у тих випадках, де необхідно послуговуватися саме державною, а й відверто зневажають українську та продовжують торочити казочки про “нарєчіє”. То варто лишень заглянути в історію розвитку слов’янських мов і побачити, що разючі відмінності відбулися вже на рівні палаталізацій та інших етапів окремого розвитку двох різних мов: української та російської.

Та чи скаже це щось тим, хто не хоче чути і знати? Зараз, з одного боку, поменшало російської у школах. І часом це призводить до викривлень, бо діти з російськомовної сім’ї не здатні розрізнити, де російська (позаяк не вивчають її), і часом розмовляють жахливим суржиком. Хоча це можна сприйняти, як етап, що його треба подолати, а далі усе врегулюється.

Можливо… але пригадую слова нашого професора, викладача слов’янської філології, яка казала: “Людина, яка знає лише одну мову, не знає жодної”.

Ось на цьому й хотілося б наголосити нашим войовничим “малоросійським великоросам”. Чи знаєте ви так добре ту ж російську, як “любите” її? З моїх власних спостережень – ні. Набагато грамотнішими майже завжди виявляються білінгви, що однаково добре володіють обома мовами.

Тому – не “малоросійським великоросам”, що не поважають країну, де живуть, казати про те, як вони зберігають тут російську. Неповага до чужого походить від глибинної неповаги до свого власного.

30.07.2013

 

P.S.   Минув майже рік з часу написання статті, і багато що змінилося навколо, та й у нас самих. Можу сказати одне: так і лишилося, — неповага до чужого коріниться у глибинному несприйнятті самих себе. І якщо зараз модною фішкою стало ганьбити російську мову (переважно серед тих, хто послуговується суржиком), то ці люди вочевидь так і не навчилися любити, знати й поважати жодну мову. І не поважають в першу чергу самих себе.

 

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/380413/#ixzz357xKaxFa