“Треба любити сих людей…”

Треба любити сих людей,

що тихонько ховають свій біль у зелений май…”

(В. Стефаник)

 

Вони не кричать про свій біль і втрати, хоча, може, серце обливається кров’ю і стискається від обурення. Вони не “геройствують” з трибун і телеекранів. Не таврують “праведним гнівом” і галасливих “героїв”, які ще вчора переможно цькували їх за “бездіяльність”, “байдужість” чи “опортунізм”…

Вони не приміряють на себе цитати з французьких класиків, затишно відпочиваючи у своїх оселях. Не заробляють собі фінанси, статус чи імідж ані на чужому, ані на своєму горі.

Усе просто. Їх життя перевернулося, а усе, що любили, летить у прірву.

Можна багато міркувати стосовно причин того, що сталося. Але це не змінить суті речей.

Нас надто довго вчили науки ненависті.

Інквізитори ненавиділи єретиків.

Комуністи-”совки” та “усі свідомі громадяни” ОШЧС (однієї шостої частини суші) ненавиділи тих, хто “не в ногу” та “не такий”.

В Україні нас вчили ненавидіти Схід і Захід, “москалів” і “бандерівців”, і так далі й так далі.

В Росії – також свої навчителі і вдячна аудиторія… Але зараз не про них, а про нас.

Однозначно – нас навчили ненавидіти.

Але нас так і не навчили любити. Ані себе, ані ближніх, ані навіть свою оселю й країну…

І тому так легко і подекуди навіть весело попрощалися зі “зрадливим” Кримом. І тому на черзі – Донбас та усі південно-східні регіони України. Де живуть такі ж люди, як і ми. Зі своєю, можливо, ненавистю, і зі своєю любов’ю. І зі своїм болем – за власний дім, за рідний край, за те, що почуваються зрадженими владою, яка кинула їх на поталу екстремістам та називає їх самих сепаратистами; й земляками-українцями, що нарекли  їх “покірним бидлом”. І це без розбору, — просто усіх і разом. Мовляв, — нам без того “баласту” легше житиметься… Буцімто, — “це все одно не Україна”… А кому це вирішувати? Невже у нас почали вирішувати за когось, ким він є, а ким – ні? Невже забули про право кожного громадянина на самовизначення?..

Схоже, тимчасовій владі і справді для чогось потрібно “скинути баласт” чи просто конвертувати в умовні одиниці усе, що тільки можна. Власне, це прозоро зараз і спостерігаємо: чи не щоденні новини про те, хто на чиєму авто катається, поки прем’єр показово послуговується громадським транспортом; хто на якій дачі живе, а чиї – розпродують (сподіваємося, бюджет поповниться новими й вагомими надходженнями?)

Та стаття – навіть не про владу. А про нас – про громадян поки що України, про людей… Про тих, хто вже завтра увечері у переважній своїй більшості піде до церкви святити паски…

Із чим на серці туди підемо?.. З ненавистю? Зі зловтіхою? З фарисейською самовпевненою пихою?..

…Іще є час подумати над цим. Кожному з нас. Страсна п’ятниця.

 

18.04.2014

Валерія Дмитрук

Читати: http://h.ua/story/402426/#ixzz37xR3hHyY

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki