Січ 19 2015
Коли втрачаєш людину…
Ти ніколи не будеш знати, скільки триватиме ця розлука – на кілька хвилин за рогом чи за стінкою, на півгодини у магазині, на години роботи чи дні, тижні, місяці відрядження.
А чи це буде одна-однісінька мить, крізь яку вже ніколи не простягти руку й не доторкнутись до того, хто начеб щойно був настільки близько.
Ми тривкі істоти, крізь які лине час. Він відсіює як зайве, так і життєво необхідне. Із ним витікає життя. Наше – у комусь, і чиєсь – у нас. Й усі, кожен, втрачаючи одне одного, поступово-невпинно губимо – себе.
Губимо так, як те навіки втрачене літнє надвечір’я, що привидом-метеликом лише інколи задіватиме частинку твоєї іще тут-живої душі… тієї, що тримається за гілочку буття під вітрами Часу.
Напрочуд легко, інколи – банально-збайдужіло, інколи – геть до ненависті – втрачаємо-губимо-відторгуємо те (й тих), що за ними потім – мов за отим ледь прозорим помахом крильця метелика – тягтися й линути…
…Чомусь усі оті втрати – наперелік. Мов рубці на шкірі й душі, мов посивіле волосся й ниточки зморщок… Перебираючи чотки спогадів, поступово усвідомлюєш, як небагато лишається…
А книга – недописана. Пісня – недоспівана. День – непрожитий… А життя…
Валерія Дмитрук
Січ 19, 2015 @ 11:53:32
Прекрасно написано, Агато. Дуже хороша проза!
Січ 20, 2015 @ 00:06:04
Рада Вам, Ліліт ))
Коли пишеться від душі, то й вдається…
Січ 21, 2015 @ 08:59:32
болюче/з болем написано і боляче читати… головне – щоб читачі ВІДЧУЛИ!!! Вам це вдалося, з чим і вітаю… Життя воно таке… що як у Воланда з “Майстра і Маргарити”…
Лют 25, 2015 @ 00:42:34
Так, життя, воно різне.. день від дня може різнитися кардинально )
Спасибі за відгук, Олександре, і за розуміння :)
Чер 17, 2015 @ 22:00:12
Перечитала сьогодні цю річ і по-іншому відчула усю її глибину. Дуже гарно, щемливо, по-людськи написано.
Чер 23, 2015 @ 00:02:06
Ліліт, спасибі)
і — щиро рада бачити тут. Не хочеться губитися через “квартирне питання” ;)))