Лют 24 2015
А голос бринів…
А голос бринів… Золотим весельцем торкався душі й відчиняв її до життя, до сонця, до справжньості… Рятував із небуття, зігріваючи своїм теплом…
Голос, що був життям.
Досі.
Попри закони фізичного буття й небуття.
Попри поспіх буденщини сих днів.
Попри збайдужіння й жорстокість.
Десь тут, на самісінькому дні, лишилася одна надія, єдиний рятунок – торкнутися живлющої води з того джерела, що колись винесло на берег та навчило любити життя. Любити і жити – попри усе. Жити, і дарувати світло, тепло, буття…
Голос, що і є Життям…
Лют 4 2015
“Дотліває нескошене жито…”
Поночі
коли сутінки примарні,
і все мовчить,
дотліває нескошене жито;
стиха заколисує
хвилями стулених очей
і похилених голів,
що чекають на гострі леза,
бо ж – призначено так.
Від сівби й до ужинку –
усі твої кроки –
вкарбовано
у чорну книгу землі;
звідки вийшли,
й куди хилиться колос,
де облишено
старі розсохлі двері.
Пам’ять деревини
іще тримає наше тепло
і чиїсь кроки,
сповнені колисанкою спогадів;
коли чуття були живі,
й лише заповідалось на ранок,
а колос зелений
гордовито пнувсь до сонця,
і не гадалося
про отого женця,
що з серпом у долонях
стинає похилі думки.
Валерія Дмитрук
Жов 27 2014
Навколополітичне. Риторичні запитання
Натрапила на свій вірш десятирічної давнини…
Державність, побудована на грі.
Хто переграв тебе, сумний народе?
Коли злилось твоє Трипілля в долю,
Ти виявивсь у іншій площині. /17.12.2004/
…Ну що ж… головне, — так само, як тоді, — безпомильно праві. Так само, — критика дорівнюється до ворожості. і т.д., і т.д. І так само, — повна глухота.
Права на помилки, розкачування, ігри, — більше немає. І часу — усе менше.
Можливо. досить грати і втішатися іграшковими “перемогами”?..
…Нічого особливого, в принципі, але знову ж — “нові” самовдоволено-переможні обличчя зі старими звичками й закидами. Вкотре хтось намагається казати від імені усього народу… Нічого, власне, іще не зробивши.
1 2
Останні коментарі