Публіцистика

У нашого народу є гарне прислів’я, одне з тих, що так і лишилися для нас самих спостереженням-констатацією, але й понині не стали досвідом і наукою:

Поки пани б’ються, у холопів чуби тріщать.

Схоже, як повелося, так і триває. Подивімося на історію політичних періпетій з часу набуття Украіною незалежності. Дедалі частіше невдоволення діями чи бездіяльністю наших політиків переходить у невдоволення звичайних виборців одне одним, загостреною нетерпимістю до іншоі думки і повним небажанням компромісу. Компромісу й порозуміння із такими ж звичайними громадянами та виборцями краіни, що мають, по суті, однакові проблеми та прагнення іх розв’язати. А натомість — покірне улягання будь-яким маніпуляціям з боку політиків,– варто ім лиш сказати те, що котроюсь з груп людей ближче (емоційніше) сприймається. А де керує емоціо, там, як відомо, не лишається місця для раціо.

Отже, політика у нашому суспільстві для одних стала способом заробляння грошей (і при тому серйозних), а для інших розвагою, яка дає азарт, адреналін і взагалі — відчуття немарності усього, що відбувається, — бодай скільки б при цьому не кружляли по колу та не тупювали по граблях. Визначальною стає — емоція відчуття діі. І це повністю відволікає від того, що маніпулятори у цей час спокійно вирішують своі інтереси, і саме за рахунок “холопських чубів”.

То у чому проблема нашого суспільства? У кордоцентризмі, у наївності, у безпам’ятстві чи у лінощах?

Адже потрібно начебто не настільки й багато, щоб перебудувати свідомість:

— давати собі звіт у власних діях і виборі, а не постійно дивитися й кивати на когось; відповідальність — одна з визначальних ознак дорослішання людської особистості;

— пам’ятати про свої дії, власні помилки, і робити висновки з цього досвіду;

— чітко усвідомлювати, що свобода однієї людини завершується там, де починається свобода іншого; а отже — розуміти, що кожен з нас має право на свою думку й позицію, і у одному суспільстві ми все одно живемо поряд, тому не розбіжності мають ставати визначальними, а спільне — точки дотикання інтересів і прагнень різних людей та груп населення.

Ніщо не виникає нізвідки, а тому й нове суспільство варто починати будувати з себе, — істина не нова, але… як і попередня, зацитована у статті, — схоже, іще нерозчута багатьма з нас.

Власне, одним зі спонукань написати статтю були дискусії, де знову згадали про те, що непримиренність загострюється й наростає, як і у 2004 році під час першого українського Майдану, коли доходило до того, що руйнувалися сім’ї через те, що хтось симпатизував одним політсилам, а хтось — іншим.

З відстані у 10 років ми вже можемо більш об’єктивно аналізувати тодішні події і їх наслідки. Так, люди висловили свої прагнення жити інакше, свій потяг до свободи й демократії, до зміни старих стереотипів і цінностей. Саме із цим люди зібралися тоді. Принаймні, багато хто.

І що отримали натомість від політиків? Чому хтось з “месії” перетворився на “юду”, і, як завжди, одні “зрадили” інших? Невже народ так і не помітив, що спритні торгаші сумлінням примудрилися вкотре ошукати усіх і отримати з того зиск? І чому зараз не бачимо, як відбувається усе те ж саме: люди мають (і намагаються відстоювати) свої інтереси й прагнення, але умілі маніпулятори потихеньку зміщують акценти, накручують емоції, і вже замість спільного поступу усієї України до демократичної Європи дедалі частіше лунають заклики до розколу країни. І усе це неабияк влучно ілюструється наростанням нетерпимості серед народу. Так, ситуація вже майже класично-революційна, коли “низи не можуть”, а тому саме час показати людям якогось “ворога”. І на його роль підходить будь-хто з нас, хто “не такий” — не вписується у шаблон, яких зараз посилено пропагують лише два: ті, хто на Майдані, і хто поза ним. Усе.

Варто визнати, що це дуже яскравий і емоційно насичений стереотип, із граничним загостренням чорного й білого, де не важить, хто яким себе вважатиме, а головне — посилення антагонізму до межі.

Якщо звернутися до порівняно молодого, але дуже активно розроблюваного відгалуження психології — нейро-лінгвістичного програмування, то ми зможемо зазирнути у суть того, що відбувається. Американський психолог Герберт Шиллер казав: “Там, де мaніпуляція є основним зaсобом соціaльного контролю… розробка і вдосконaлення методів маніпулювaння цінуються набагато більше, ніж решта видів інтелектуальної діяльності”. Думаю, ніхто не буде заперечувати, що реклама оточує нас вже скрізь — з вітрин, біллбордів, преси, упаковок товарів, з радіо, ТБ й інтернету до людей линуть заклики, спонукання й натяки. Вони діють на свідомість, та більшим і визначальним є вплив непрямої реклами на підсвідомість.

А тому, коли нам нав’язують черговий стереотип, найперш слід подумати: а кому й для чого це потрібно?

Складовими будь-якої реклами є суб’єкт (замовник), об’єкт (споживач), предмет (товар, організація, послуги, імідж-образ персони і т.д.) та мета замовника.

І коли ми бачимо черговий спокусливий на вигляд і “ну дуже корисний” батончик, то розуміємо, що черговий диво-кондитер має мету продати нам свою продукцію і обійти конкурентів. Як можна помітити, реклама, розрахована на молодші вікові групи, завжди більш емоційно насичена, і майже не містить конкретної інформації.

Якщо повернутися до реклами політичної, то її складові аналогічні, а метою замовника є прихід до влади. І далеко не усі оті емоційні й виразні речі, про які ми  чуємо у рекламі. І це є реалії ринку… ринку політичних послуг. І якщо хтось з політзамовників вкотре замість ділових пропозицій та докладної інформації намагається грати на наших почуттях, це варто лише вчасно помітити і визначитися, — чи не хочуть нас вкотре надурити недобросовісні борці політринку (так, вже далеко не рингу!).

Так от, раціональна реклама завжди предметна, по суті, і містить якісь факти й реальну інформацію. А реклама емоційна побудована на залученні асоціативного сприйняття. Скажімо, коли людям замість програми дій кандидата та висвітлення того, що вже зробила ця людина (чи політсила) пропонують мальовничі картинки “покращення” чи “вічносвітлого майбутнього” (хтось відсилає і до минулого — ця реклама орієнтована на старші вікові групи), то можна зробити висновок про нечесну гру цього суб’єкта.

А загалом, усе сьогоднішнє політжиття у нашому суспільстві стало величезним ринком, де дискусія переходить у “базар”, де спритні торгаші вже на одне обличчя, і не важить чи “всівониоднакові”(с) чи начебто різні. Головне, що ринок цей дедалі більш нагадує східний, де немає правил, а торгуватися можна до нескінченності.

То, можливо, слід звернути увагу на правила для “торговців” й залишити у спокої чуприну ближнього свого?