Публіцистика

“Хамство треба любити і насолоджуватися ним”?

“Хамство треба любити і насолоджуватися ним”?

“Хамство – це свідома зневага до норм моральної гігієни” (І.Геворгян)

Зурла Лоци УжгородТы какого *ера, п*йдон, здесь, на*иг, на украинском ресурсе делаешь?

Зурла Лоци  Ужгород   Шо ви патякаєте? Для чого цю всю бурду від Аргентуи толочите?

Зурла Лоци  Ужгород   Вам робити нічого? Пишіть про скрипки та піаніно і дайте Оресту спокій, бо їй бо, я не витримаю і візьмуся за тро-ло-ло серйозно.

Зурла Лоци  Ужгород   Ви в школі вчитель? Наглядач в церковному хорі? конвоїр?

Зурла Лоци  Ужгород   Куди надо, туди й дивиться. Вакансія надзіратєля на сайті жме под мишками?

Зурла Лоци  Ужгород   У тебя, буркинафасо даже есть жена? ты меня удивляешь своим патриотизмом. А интернационализмом и подавно.  ты камуфлист вообще-то в жизни хоть одного жида видел? А америкашу? И зулуса тоже… Ну-ну…

Психологи-дослідники знайшли визначення для такого явища, як хамство – “тваринний автоматизм”. Адже вдаються до такої “зброї” переважно люди примітивні, з недорозвиненою інтелектуально-вольовою сферою, а натомість – із загостреними тваринними інстинктами.

Які особи найбільш схильні до хамства? Це найперш – люди із заниженою самооцінкою; люди з низькою моральною компетентністю (ті, яких елементарно ніхто не навчив поняттям етики й поведінки у соціумі); люди, що перебувають в умовах анонімності. При цьому третій пункт сам по собі зазвичай не відіграє ролі без перших двох.

Основна з причин хамства – це невміння людини виразити себе, а тому хамство можна розглядати як спробу раба збунтуватися супроти свого рабського становища. От тільки ніхто крім даного суб’єкта у його обмеженості й небажанні розвиватися, рости, — не винен. Отже, раб, який не усвідомлює власної відповідальності за своє становище (насамперед, моральне), і, відповідно, не знаходить способу його змінити, перетворюється на хама.

Процитую психолога В.Ромека: “Хамство має на меті зруйнувати вашу психологічну цілісність та завадити розвиткові, а конструктивна критика тим і конструктивна, що спрямована на відновлення та (або) розвиток особистості” (с).

Здавна слов’яни не ображали юродивих, блазнів, що навіть розважали їх. Але це не стосувалося нахаб і хамів, які не обмежуються своєю специфічною нішею у соціумі, а, немов ті зозулята, намагаються зайняти місця повноцінних людей. Недарма кажуть, що нахабність, — друге щастя. Тому навряд варто попускати хамство на самотік і спокійно мовчки споглядати на хама в ролі цербера. Адже будь-який хам – порожня бульбашка.

Думки вголос. Про безкарність провокаторів

Думки вголос. Про безкарність провокаторів

Півроку чи й більше тому хтось кричав по всіх сайтах про те, що нам “не потрібний дебільний Схід”, що, якщо кримчанам щось не подобається, “їх ніхто не тримає”… Провокатори посилено розкидалися державними землями за принципом “Не обеднеем!” та розпалювали ненависть у суспільстві.

Ненависть між Сходом і Заходом.

Ненависть між україно- та російськомовними.

Ненависть між тими, хто голосував за різні партії, депутатів, кандидатів у президентів (завжди хтось і у чомусь винний).

Ненависть між представниками штучно новоутворених “груп”(?) – “бандерівцями”, “колорадами”, “ватниками” і т.д.

Увійшло у звичку вішати на людей ярлики, навіть не розібравшись у їх поглядах.

Увійшло у звичку використовувати нецензурну лексику прилюдно, на загал. Навіть посадовими особами. Навіть перед дітьми, та вже й дітьми.

Цікаво, а на що розраховують далі ті, хто це інспірує й заохочує?

На що розраховують батьки, які весело й гордовито посміхаються, бо їх дитина сьогодні когось назвала “ватником”, а когось — взагалі загальноприйнятим і навіть модним зараз арготизмом? …Що завтра та дитина так не скаже про них?.. Наївно.

…Зараз це списують на війну.

Ок, і скільки навоювали ті, що на сайтах, на вулицях. з вікон будинків матюкаються на “східняків, які мають ****** до себе **** (повертатися) і самі себе **** захищати”?..

Думаю, питання риторичне.

І проблема зовсім не у політичних поглядах (та й не треба їх розподіляти за регіонами, — скрізь є різні люди). Проблема у безкультур’ї, яке зараз іще й почали культивувати і майже прирівнювати до патріотизму; у якійсь невмотивованій латентній готовності у окремих людей ненавидіти будь-кого лише за те, що він “не такий”, як вони…

…І чому зараз особини, які півроку тому дарували направо й наліво Донбас і Крим, і продовжують налаштовувати у віртуалі одних людей проти інших, розповідають що їхні чоловіки поїхали відпочивати в Карпати?..

Ні, усі можуть відпочити. Особливо, певно, ті, що добряче “втомилися” на майдані, і саме тому можуть зараз дозволити собі розслабитися…

Йдеться про дещо інше.

Провокатори в усі часи так і лишаються безкарними.

Вони нацьковують людей одне на одного, провокують конфлікти, а там — “нехай хтось інший гине”, вони лише пафосно оплакуватимуть загиблих та піаритимуться на їхніх іменах…

“Треба любити сих людей…”

“Треба любити сих людей…”

Треба любити сих людей,

що тихонько ховають свій біль у зелений май…”

(В. Стефаник)

 

Вони не кричать про свій біль і втрати, хоча, може, серце обливається кров’ю і стискається від обурення. Вони не “геройствують” з трибун і телеекранів. Не таврують “праведним гнівом” і галасливих “героїв”, які ще вчора переможно цькували їх за “бездіяльність”, “байдужість” чи “опортунізм”…

Вони не приміряють на себе цитати з французьких класиків, затишно відпочиваючи у своїх оселях. Не заробляють собі фінанси, статус чи імідж ані на чужому, ані на своєму горі.

Усе просто. Їх життя перевернулося, а усе, що любили, летить у прірву.

Можна багато міркувати стосовно причин того, що сталося. Але це не змінить суті речей.

Нас надто довго вчили науки ненависті.

Інквізитори ненавиділи єретиків.

Комуністи-”совки” та “усі свідомі громадяни” ОШЧС (однієї шостої частини суші) ненавиділи тих, хто “не в ногу” та “не такий”.

В Україні нас вчили ненавидіти Схід і Захід, “москалів” і “бандерівців”, і так далі й так далі.

В Росії – також свої навчителі і вдячна аудиторія… Але зараз не про них, а про нас.

Однозначно – нас навчили ненавидіти.

Але нас так і не навчили любити. Ані себе, ані ближніх, ані навіть свою оселю й країну…

І тому так легко і подекуди навіть весело попрощалися зі “зрадливим” Кримом. І тому на черзі – Донбас та усі південно-східні регіони України. Де живуть такі ж люди, як і ми. Зі своєю, можливо, ненавистю, і зі своєю любов’ю. І зі своїм болем – за власний дім, за рідний край, за те, що почуваються зрадженими владою, яка кинула їх на поталу екстремістам та називає їх самих сепаратистами; й земляками-українцями, що нарекли  їх “покірним бидлом”. І це без розбору, — просто усіх і разом. Мовляв, — нам без того “баласту” легше житиметься… Буцімто, — “це все одно не Україна”… А кому це вирішувати? Невже у нас почали вирішувати за когось, ким він є, а ким – ні? Невже забули про право кожного громадянина на самовизначення?..

Схоже, тимчасовій владі і справді для чогось потрібно “скинути баласт” чи просто конвертувати в умовні одиниці усе, що тільки можна. Власне, це прозоро зараз і спостерігаємо: чи не щоденні новини про те, хто на чиєму авто катається, поки прем’єр показово послуговується громадським транспортом; хто на якій дачі живе, а чиї – розпродують (сподіваємося, бюджет поповниться новими й вагомими надходженнями?)

Та стаття – навіть не про владу. А про нас – про громадян поки що України, про людей… Про тих, хто вже завтра увечері у переважній своїй більшості піде до церкви святити паски…

Із чим на серці туди підемо?.. З ненавистю? Зі зловтіхою? З фарисейською самовпевненою пихою?..

…Іще є час подумати над цим. Кожному з нас. Страсна п’ятниця.

 

18.04.2014

Валерія Дмитрук

Читати: http://h.ua/story/402426/#ixzz37xR3hHyY

“Світське життя”

“Світське життя”

Неизменные декорации,
Но мельчает, мельчает народ…
Сублимация деградации, -
К торжеству дебилизма ведёт)))

Shinha

Маски посміхаються маскам. Кого треба, гудять, кого треба — вихваляють. Реверанси й пікірування порожньо-грайливими поглядами. Усе — “як годиться”.

А задля чого, власне?..

Улягання законам “світського салону”, що усіх перетворює на штучних ляльок, геть до того, що тим, кого вважаєш друзями, зрештою втомишся намарне вказувати на те, що віщує інтуїція чи досвід. Адже — не можуть чи й не хочуть повірити… Аж допоки не вдарить грім. Та — запізно, як і завжди.

Звісно, ніхто не дочерпався істини, нічиє знання й передчування не є досконалим… Воно усе так. Але ж чому із цим рахуватися маєш саме ти? Чому притишуєш свій голос аж до мовчазности — лише заради того, щоб не скаламутити чийсь спокій зараз?.. Бо ж знаєш, таки передчуваєш грозу!..

Бо усе те марно… І долю не зрушити, а, відповідно, — жодного сенсу у її віщуванні.

Винним все одно завжди виявляється саме той, хто першим відкрив правду…

Салонні маски мають посміхатися ;)

 

17.07.2014

 

Валерія Дмитрук

Лист зі Сходу

Лист зі Сходу

Вчора отримала лист від Друга зі Східної України, а точніше — зі Слов’янська. Від людини, що пережила події, які, на щастя оминули інші регіони, які не торкнулися, зокрема, і мого міста.

Як жилося мешканцям тих міст України, де велися бойові дії? Як пройшли крізь усе це наші земляки, співгромадяни, українці, люди?..

…Попросила дозволу у автора опублікувати цей лист “без купюр”, як є, щоб і ще хтось почув ці живі свідчення, голос людини, що, разом з іншими, пройшла нелегкі випробування, про які ми тут можемо лише здогадуватися, і бажає лише — жити у цій країні, у мирі і злагоді, у порозумінні та взаємоповазі.

Ми занадто довго відвикали чути одне одного… І до чого це призвело?..

 Доброе утро!
У нас уже есть свет и интернет, почти по всему городу.Через пару дней будет и вода.
Каждый день приезжают разные политики- вчера был Порошенко, на площади выступал, а у нас возле магазина видел депутата Королевскую- ее люди в белых футболках с красными надписями “дорога жизни” раздавали по пакету макарон, риса и по пакету кетчупа. Все самое дешевое, а она лезла обниматься со старухами. Кстати теперь у них новое увлечение- охота за бесплатными продуктами. Целыми днями тусят в пунктах раздачи.
Но люди здесь разные.Когда я телефон заряжал на улице – несколько старушек рядом стояли. Одна рассказывала как снаряд взорвался рядом с домом и от взрыва не слышала 2 дня. А другая никак не могла поверить, что все кончилось. Они меня за начальника милиции почему-то приняли и смотрели с такой надеждой. Спрашивали- больше не будет обстрелов, а я сказал, что не будет. Заулыбались, и глаза ясными такими стали у них. Я ушел чтоб не расплакаться…
И как пацаны- киевские гаишники остановились и отдали нам все, даже сигареты. Одна женщина их обнимала, целовала. Город тогда совсем пустой был, а мы как бездомные под забором телефоны заряжаем.
Да разве ж забудешь такое?

Вчера бродил по городу,кое что заснял. Главное – флаг на горисполкоме. Поговорил с солдатами, сигарет им купил. Относятся к нам настороженно, говорят, что многих, у кого синяк на плече от автомата, отпускали. А куда их девать?
Не нас они освобождали, а просто останавливали этих гадов, чтоб дальше не пошли. Недоумевают, что много молодых пацанов наших не воюют, не защищают свою землю. А уж я знаю, что некоторые гниды воюют сейчас в Донецке…
Но нет злобы и ненависти, просто недоверие и разобщенность какая-то. Вот не такие они как мы, чужие какие-то и больше на европейцев похожие- ну как бы не такие открытые. Руки пожал им, и улыбались. Думаю наладится все у нас, главное, чтобы люди чувствовали, что мы одна страна. И тварей этих регионалов надо удавить, пересажать или хотя бы не пускать во власть.

Все последние дни было страшно. В подвале одного из домов погибло 16 человек- снаряд попал. А Николаевку штурмовали так, что люди 3 суток вообще не выходили из подвалов. Когда стихло все- вышли и увидели танки и наших солдат. Город почти сравняли с землей…
Мы думали, что и с нами будет то же самое- приготовились дома в коридоре сидеть пару суток. Воды литров 150 в бутылках, хлеба немного, огурцы и консервы. Ну, думаю, высидим. Ночью жутко стреляли по Карачуну и была атака- танк, 2 БМП и 2 БТРа, плюс с минометов стреляли. Ну и наши пацаны в ответ. Это мы потом узнали. В общем, братва в Донецк рванула, теперь там бесчинствуют. Когда выходили из города – с Карачуна их обстреливали. Странно, что дали уйти, но вроде как обстреливали на подступах к Донецку, и заложники у них были- наши солдаты…
А утром тихо. Мама выглянула- никого, мужик какой-то идет. Ну вышла, а он и говорит: скажите всем, что они ушли. И еще долго было тихо-ни машин, ни людей, вообще никого…Жутко…И до сих пор не верится…
Город заминирован, но уже большая часть разминирована. Иногда ночью слышно автоматные очереди -ну пару очередей и взрывы- мины обезвреживают.

Люди не меняются – как хамелеоны, то одних ругают, то других. Много переодетых сепаратистов ходит среди нас и поставили мэром города махрового регионала. Все равно страшно, разговаривать надо осторожно, военные уйдут, а эти гниды останутся. Тяжелый, неприятный осадок на душе, несмотря на победу. Да и победы окончательной пока нет.
Вся война здесь свелась к тому, что бандиты прятались за спинами мирных жителей и обстреливали военных, чтобы спровоцировать. Военные отвечали и иногда попадали в наши дома. Сами же сепаратисты тоже стреляли по жилым кварталам, но так, чтобы это выглядело, будто это военные. И так длилось неделями и месяцами.
Безголовое наше правительство и тупой народ Донбасса.
И только сейчас начинает что-то налаживаться – Украина формируется как Европейская сильная и настоящая страна. И народ даже на Донбассе не весь гнилой, и кажется мне, что гораздо больше здесь нормальных людей, которые молчали и боялись, и теперь они начнут действовать.

Нельзя предавать Родину, не виновата земля и реки, и небо, и все остальное, что у некоторых черные злые души. И надо нам всем вместе изгонять этих бесов и бороться с такими. Молчание приводит к таким жутким последствиям…

Многие стихи и рассказы получились пророческими. Наверное человек мыслями строит свое будущее. Поэтому надо мечтать и думать о хорошем.
Почему-то не осталось сил радоваться, апатия и злость какая-то. Те, кто приезжает, отсидевшись в безопасных местах, вызывают у меня раздражение. Что-то вроде афганского синдрома – общаюсь только с теми, кто остался здесь до конца. …

В детских садах у нас дети учат Украинский язык, и вырастут они не такими как их родители, они будут настоящими, я в этом не сомневаюсь ни минуты. Десантники 95-й бригады, которые на Карачуне приклеили детские рисунки присланные со всей Украины на стены здания, и многие воины других подразделений – на БТРы и другую технику. Как мне хочется пойти на Карачун, надеюсь что там остался хоть один рисунок, возьму его дома повешу на стену.
Но сейчас там мины и растяжки. Ну ничего, подожду…

Несмотря ни на что, нельза давать себе отчаиваться. Постепенно все наладится, и наконец-то пойду фотографировать моих любимых бабочек. На подоконнике зацвел цветок и бабочка билась в окно. А на следующее утро террористов уже не было :)

 

Люди і збочення інформаційної доби

Люди і збочення інформаційної доби

“І навіщо витрачати нерви на тих, хто заробляє гроші?” — почула сьогодні запитання.

Цілком слушно і справедливо.

Адже триває на повну й набирає обертів “інформаційна війна”, яку проголосили і  усіляко підтримують саме ті “матінки й батечки Кураж”, котрі щодня на цьому заробляють.

Бо яка притомна людина бігатиме десятками сайтів з коментарями до геть усіх публікацій, а головно, — до тих, де найгучніша, найзапекліша сварка?

Яка притомна людина збиратиме й публікуватиме під виглядом “журналістського матеріалу” зливи бруду від тролів, просіяного крізь решето, аби-сь повизбирувати те, що написали “вороги”?..

Яка притомна людина наполегливо сіятиме бруд і сварки замість намагань шукати порозуміння, займатися творчістю, а якщо й вихованням, то таки не свиней, а людей?.. Бо у зливах багна нормально почуватися може лише свиня… Так, за багатьма біологічними показниками — найближча до людини істота. А щодо деяких представників сучасного суспільства, — і за такими показниками, як інтелект, моральність, сумління.

На кого перетворюються люди, для яких і розвагою, і “творчістю” стало оце “брудоносіння й брудомішання”? Деградація і реґрес — очевидні.

Якщо спробувати прикласти до сучасного соціуму, який творить інформаційний дискурс сьогодення, фрейдистську шкалу, то побачимо, що до життєпридатної й життєдайної орієнтації (люблячої, творчої, — за Е.Фромом) — дуже й дуже далеко. Деструктивне застрягання на другій (анальній) стадії розвитку та неприхована насолода від збочень, “дарованих” подібним станом, оприявнюють геть не позитивну тенденцію.

За психоаналітичною версією, індивід, що не зміг конструктивно розв’язати конфлікти якогось (чи кількох) етапів свого онтопсихоґенезу, може йти далі, періодично відчуваючи потім відголоски колишніх психотравм (що, власне, кілька століть і відбувалося досі з українським народом, і що спричинило нинішнє загострення), або ж — застрягнути на якійсь стадії й деградувати. І саме принцип насолоди тут відіграє чи не визначальну роль.

Як відомо психологам, невротик не отримує задоволення від отриманих колись психотравм та їх наслідків. Натомість у психотиків — вивернута шкала цінностей та понять, і саме вони отримують задоволення від збочень, від деструкції, від руйнації, від бруду.

Тож, що ми спостерігаємо?

Тенденцію до переходу від нейротизму до психотизму. А це вже — парафія не психологів, а психіатрів. Це — “клініка”, де процеси найчастіш — незворотні.

Розщеплену свідомість індивіда майже неможливо відновити у повністю здоровому вигляді. Розщеплена свідомість дарує такі задоволення, як відчуття власної непогрішимості і правоти (в усіх помилках завжди “винен хтось інший”, — друге “я”, сусід і т.д.), атрофуються приписи супер-его (сумління, відчуття сорому), відкидається “гніт культури”, і індивід скочується до чи не первісного стану.

Приблизно те ж відбувається і з цілим суспільством, свідомість переважної більшості якого після багаторічного “граблестрибання” нарешті віднайшла рятівний спосіб самозахисту від поодиноких докорів сумління, панацею геть на усе, – “це усе вони, вороги погані”, — де “вони” — не важить хто, адже це лише химери підсвідомості, що витісняє відчуття провини й перекладає її на будь-кого, аби лиш — подалі від себе.

Звісно, цей процес реґресу соціуму було підготовлено й інспіровано “спеціально підготовленими” людьми. І якщо хтось з них обив і продовжує це робити свідомо, заради відомої йому мети, є й такі, хто робить це напівсвідомо (за віру, за платню, за піар), а інші — несвідомо заковтують наживку. І, в результаті, розмови, спілкування, творчість, обмін інформацією, рівень її подачі та сприйняття невпинно скочуються все нижче.

Якої ж мети насправді може досягти той, хто свідомо офірував здоровим глуздом і притомною свідомістю, — буде це людина чи ціле суспільство?..

 

10.07.2014

Попіл Майдану крізь серця і кордони

Попіл Майдану крізь серця і кордони

Сьогодні Україна та увесь наш народ переживають вкрай непростий історичний етап. Нелегко відроджуватися з попелу, — з попелу надій, з попелу боротьби, з попелу життів.

Ми різні, але віддаємо шану вічним цінностям, ім’я яким — Вітчизна, Життя, Справедливість.

Усі ми прагнемо до кращого життя, але ніхто нам його не подарує так просто. На жаль, політика, — не така проста й справедлива річ, як часом думають люди. І тому у пресі, по ТБ та в інтернеті хтось намагається запустити чергову хвилю ненависті. Неначебто росіяни проти українців. Неначебто українці проти росіян…

Я завжди виступала проти відродження СРСР та його аналогів, але так само завжди милувалася красою слова видатних російських письменників і поетів, музикою композиторів, картинами художників. Іще одна з близьких нам сусідніх культур лише додає до багатства нашого світогляду. Іще один народ, який поважає нас, а ми відповідаємо взаємоповагою й розумінням, — це наш здобуток у цьому світі й на цій землі.

Знайти порозуміння часом заважає намул пристрастей, дуже часто здійнятих маніпулятивною пропагандою. Як казав Стів Джобс: “Галас чужих думок здатний заглушити голос нашого серця”.

Тому пропоную нам усім хоч кілька хвилин помовчати і послухати Пісню. Щиру й небайдужу пісню нашого колеги, поета, композитора, автора й виконавця власних пісень Юрія Єрмоленка.

Юрій — росіянин з українським корінням, батько його – українець з м.Шостка, а мати – росіянка з Ростовської області. І зараз, з Росії, попри усі технології та інформаційні бар’єри, ця людина зуміла відчути й пережити серцем те, що переживаємо зараз ми в Україні.

Відродження можливе завдяки розумінню й відкиданню ненависті.

Послухаймо цю пісню, — тут біль, співпереживання і пристрасть до життя…

Юрій запропонував зробити переклад цієї пісні українською мовою, тому цей варіант пісні, — результат нашої творчої співпраці. Думаю, це символічно, і має допомогти усім нам відбудувати зруйновані мости та віднайти порозуміння між народами, між людьми. За цим — життя.

ПОПІЛ МАЙДАНУ

Запах п’янить нас,
запах свободи.
Київ народить;
Важкі пологи.
Гордим вкраїнцям
Смерть на загрозі,
Та Україна
В муках народить!

Попіл Майдану,
Попіл Майдану,
Попіл Майдану, -
У чорну ніч.
Попіл Майдану,
Попіл Майдану,
Попіл Майдану

В серці горить .

Чорнії сили
Ратників скосять,
Люд у могили
Кулями зносить.
Чорному зводу
Світять сигнали,
Та ми за волю
Серце поклали!

Справа свободи
Зрушилась рвійно.
Важкі пологи
Звершаться, вірте!
Праведна справа,
Сила народу,
Діву пресвітлу
Завтра народить!


 

26.02.2012

Валерія Дмитрук


Читать полностью: http://h.ua/story/399688/#ixzz371JseLxq

Парад абсолютних істин

Парад абсолютних істин

«Непонимание, пожалуй, не такая уж страшная вещь. Спору нет, два народа и два языка никогда не будут друг другу так понятны и близки, как два человека одной нации и одного языка. Но это не причина отказываться от взаимного общения» (Г.Гессе)

 Людина висловлюється для того, щоб бути почутою. Аби ствердити свою думку, – одну з безлічі у нашому соціумі. І, якщо ми сподіваємося бути почутими, ми мусимо й чути інших.

Українське суспільство зараз розшароване й розколоте чи не найбільш за усю історію, принаймні, незалежної України. Розмова глухих з глухими. Ходіння за сліпими поводирями. Крики глашатаїв до тих і на тих, кого вони призначили бути “неправими”.

Абсолютної істини немає. Як і немає її носіїв.

Тому коли хтось натягає комінтернівську тужурку і готовий ставити до стінки усіх тих, хто думає й каже “не так”, коли починаються самосуди з претензією на істину в останній інстанції… виникає відчуття, що світ збожеволів…

А у божевільному світі діють правила абсурду.

І звучить таке: «Не бросайте жемчуга вашего перед свиньями, чтобы они не попрали его ногами своими и, обратившись, не растерзали вас» (Мф. 7:6)

…Не кожен наважиться називати своїх опонентів свинями. Але. Схоже, час “месій для потреби” повернувся. І мода на вигідну позу нью-Печоріна відвойовує свою незмінну й архімодну нішу…

Звісно, набагато легше й пафосніш не самому щось робити, а познаходити “винних”, навішати ярликів і звинувачень… Це просто. Але це шлях деструктивності, до якого зазвичай вдаються саме маніпулятори, не здатні переконати своїми діями чи словом.

…Емоції, емоції, емоції…

Коли немає раціональних аргументів, вдаються до емоцій.

Коли потрібно змусити людину попри її інтереси й раціональне сприйняття, треба тиснути на позасвідоме. Той же тиск на почуття сорому, викликання фальшивого комплексу провини, — дуже потужні засоби маніпуляції як окремою людиною, так і людськими масами.

А коли люди починають бачити, що “крокувати не в ногу” вже не лише “соромно”, а й може стати небезпечним, то змушені обирати, — елементарне виживання чи дії згідно свого сумління, принципів і розуму…

І вкотре перемагає “еліта натовпу”… Фейлетонна доба триває. Ба, більше. Вона у розпалі.

П.С. Я ніколи не думала, що можливе повернення не просто до диктату свідомості совків, а до ревкомів. Трансформація у стилі ретро…

 

21.02.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/399462/#ixzz371GGgflR

Плекання примітивів

Плекання примітивів

Вже ніхто не сперечатиметься, що вплив інформації на свідомість і позасвідоме людини та усього соціуму — величезний. І у інформаційну добу саме масова інформація впливає на формування паттернів поведінки як окремих індивідів, так і (особливо!) маси.

Інформація лине до нас звідусіль; це і факти, подіі, чиісь оцінки тих чи інших ситуацій, просто розмови, спілкування й творчість, і — реклама (пропаганда) відкрита. Чому я виокремлюю відкриту попаганду? Бо пропаганда прихована дедалі зручніш та шільніш оточує нас в усіх вищеперерахованих способах обміну й передачі інформаціі. Важко уникнути непрямого прихованого впливу, коли ти налаштований просто на сприйняття якогось художнього твору чи дружньої бесіди.

Фахівцям з масовоі психологіі, ідеологам та мас-медіа ця особливість людської психіки відома вже досить давно. І — більш чи менш вправно й талановито — її використовують вже тривалий час. Згадаймо Гебельса і масове зомбування населення фатерлянду його інформаційною машиною. Згадаймо часи радянські із тодішнім т.зв. соцреалізмом, пропагандистською літературою і навіть мультиплікацією, — аякже, поза сферою впливу не лишалася жодна вікова група.

Усе це вже більш-менш очевидно. Але основна проблема, на якій хочу наголосити у цій статті, — кого саме виховують пропагандисти, що дурять людей, вселяють ім у голови чужі вірування й ілюзіі, і, до того ж, роблять це надзвичайно примітивно?

Так, було у свій час і ”трактор в полі дир-дир-дир”, але були й набагато вищі у художньому плані зразки тієї ж радянської пропаганди. Хочеться зараз провести музичну паралель із улюбненою музикою фатерлянду — Вагнером та бюргерськими пісеньками, де вагнерівські симфоніі піднімали арійський дух і свідомість та сприяли формуванню новоі раси арійців, а простацькі пісеньки були вельми придатними для посиденьок за кухлем пива, — тобто, формували споживача звичайного.

Скажете, — на кожен товар — свій купець. Але ж, як відомо, буття формує свідомість. Тож яку свідомість сформують примітивні агітки, додатково постійно підкріплювані закликами на кшталт — ”тут думати немає коли, бо (майдан, погана влада, війна, — на вибір)”, ”які можуть бути запитання до героів?”, ”краще б ви громадянином були”. При цьому очевидно, що подібні пропагандисти або взагалі не мають жодного уявлення про те, що кажуть, або свідомо працюють на пониження рівня свідомості людомаси, яка готова буде беззаперечно-слухняно скакати по граблях, вбивати за командою, строчити доноси й ”обирати” собі нового фюрера. …А еліта? Цю роль на себе ”скромно” візьмуть ”народні обранці”, — бо ж народ вже все одно не розрізняє, хто з них скільки разів і під якими прапорами його надурив.

 

09.07.2014

Валерія Дмитрук

 

Доки “тріщатимуть чуби у холопів”?

Доки “тріщатимуть чуби у холопів”?

У нашого народу є гарне прислів’я, одне з тих, що так і лишилися для нас самих спостереженням-констатацією, але й понині не стали досвідом і наукою:

Поки пани б’ються, у холопів чуби тріщать.

Схоже, як повелося, так і триває. Подивімося на історію політичних періпетій з часу набуття Украіною незалежності. Дедалі частіше невдоволення діями чи бездіяльністю наших політиків переходить у невдоволення звичайних виборців одне одним, загостреною нетерпимістю до іншоі думки і повним небажанням компромісу. Компромісу й порозуміння із такими ж звичайними громадянами та виборцями краіни, що мають, по суті, однакові проблеми та прагнення іх розв’язати. А натомість — покірне улягання будь-яким маніпуляціям з боку політиків,– варто ім лиш сказати те, що котроюсь з груп людей ближче (емоційніше) сприймається. А де керує емоціо, там, як відомо, не лишається місця для раціо.

Отже, політика у нашому суспільстві для одних стала способом заробляння грошей (і при тому серйозних), а для інших розвагою, яка дає азарт, адреналін і взагалі — відчуття немарності усього, що відбувається, — бодай скільки б при цьому не кружляли по колу та не тупювали по граблях. Визначальною стає — емоція відчуття діі. І це повністю відволікає від того, що маніпулятори у цей час спокійно вирішують своі інтереси, і саме за рахунок “холопських чубів”.

То у чому проблема нашого суспільства? У кордоцентризмі, у наївності, у безпам’ятстві чи у лінощах?

Адже потрібно начебто не настільки й багато, щоб перебудувати свідомість:

– давати собі звіт у власних діях і виборі, а не постійно дивитися й кивати на когось; відповідальність — одна з визначальних ознак дорослішання людської особистості;

– пам’ятати про свої дії, власні помилки, і робити висновки з цього досвіду;

– чітко усвідомлювати, що свобода однієї людини завершується там, де починається свобода іншого; а отже — розуміти, що кожен з нас має право на свою думку й позицію, і у одному суспільстві ми все одно живемо поряд, тому не розбіжності мають ставати визначальними, а спільне — точки дотикання інтересів і прагнень різних людей та груп населення.

Ніщо не виникає нізвідки, а тому й нове суспільство варто починати будувати з себе, — істина не нова, але… як і попередня, зацитована у статті, — схоже, іще нерозчута багатьма з нас.

Власне, одним зі спонукань написати статтю були дискусії, де знову згадали про те, що непримиренність загострюється й наростає, як і у 2004 році під час першого українського Майдану, коли доходило до того, що руйнувалися сім’ї через те, що хтось симпатизував одним політсилам, а хтось — іншим.

З відстані у 10 років ми вже можемо більш об’єктивно аналізувати тодішні події і їх наслідки. Так, люди висловили свої прагнення жити інакше, свій потяг до свободи й демократії, до зміни старих стереотипів і цінностей. Саме із цим люди зібралися тоді. Принаймні, багато хто.

І що отримали натомість від політиків? Чому хтось з “месії” перетворився на “юду”, і, як завжди, одні “зрадили” інших? Невже народ так і не помітив, що спритні торгаші сумлінням примудрилися вкотре ошукати усіх і отримати з того зиск? І чому зараз не бачимо, як відбувається усе те ж саме: люди мають (і намагаються відстоювати) свої інтереси й прагнення, але умілі маніпулятори потихеньку зміщують акценти, накручують емоції, і вже замість спільного поступу усієї України до демократичної Європи дедалі частіше лунають заклики до розколу країни. І усе це неабияк влучно ілюструється наростанням нетерпимості серед народу. Так, ситуація вже майже класично-революційна, коли “низи не можуть”, а тому саме час показати людям якогось “ворога”. І на його роль підходить будь-хто з нас, хто “не такий” — не вписується у шаблон, яких зараз посилено пропагують лише два: ті, хто на Майдані, і хто поза ним. Усе.

Варто визнати, що це дуже яскравий і емоційно насичений стереотип, із граничним загостренням чорного й білого, де не важить, хто яким себе вважатиме, а головне – посилення антагонізму до межі.

Якщо звернутися до порівняно молодого, але дуже активно розроблюваного відгалуження психології – нейро-лінгвістичного програмування, то ми зможемо зазирнути у суть того, що відбувається. Американський психолог Герберт Шиллер казав: “Там, де мaніпуляція є основним зaсобом соціaльного контролю… розробка і вдосконaлення методів маніпулювaння цінуються набагато більше, ніж решта видів інтелектуальної діяльності”. Думаю, ніхто не буде заперечувати, що реклама оточує нас вже скрізь — з вітрин, біллбордів, преси, упаковок товарів, з радіо, ТБ й інтернету до людей линуть заклики, спонукання й натяки. Вони діють на свідомість, та більшим і визначальним є вплив непрямої реклами на підсвідомість.

А тому, коли нам нав’язують черговий стереотип, найперш слід подумати: а кому й для чого це потрібно?

Складовими будь-якої реклами є суб’єкт (замовник), об’єкт (споживач), предмет (товар, організація, послуги, імідж-образ персони і т.д.) та мета замовника.

І коли ми бачимо черговий спокусливий на вигляд і “ну дуже корисний” батончик, то розуміємо, що черговий диво-кондитер має мету продати нам свою продукцію і обійти конкурентів. Як можна помітити, реклама, розрахована на молодші вікові групи, завжди більш емоційно насичена, і майже не містить конкретної інформації.

Якщо повернутися до реклами політичної, то її складові аналогічні, а метою замовника є прихід до влади. І далеко не усі оті емоційні й виразні речі, про які ми  чуємо у рекламі. І це є реалії ринку… ринку політичних послуг. І якщо хтось з політзамовників вкотре замість ділових пропозицій та докладної інформації намагається грати на наших почуттях, це варто лише вчасно помітити і визначитися, — чи не хочуть нас вкотре надурити недобросовісні борці політринку (так, вже далеко не рингу!).

Так от, раціональна реклама завжди предметна, по суті, і містить якісь факти й реальну інформацію. А реклама емоційна побудована на залученні асоціативного сприйняття. Скажімо, коли людям замість програми дій кандидата та висвітлення того, що вже зробила ця людина (чи політсила) пропонують мальовничі картинки “покращення” чи “вічносвітлого майбутнього” (хтось відсилає і до минулого — ця реклама орієнтована на старші вікові групи), то можна зробити висновок про нечесну гру цього суб’єкта.

А загалом, усе сьогоднішнє політжиття у нашому суспільстві стало величезним ринком, де дискусія переходить у “базар”, де спритні торгаші вже на одне обличчя, і не важить чи “всівониоднакові”(с) чи начебто різні. Головне, що ринок цей дедалі більш нагадує східний, де немає правил, а торгуватися можна до нескінченності.

То, можливо, слід звернути увагу на правила для “торговців” й залишити у спокої чуприну ближнього свого?

 

10.01.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/396672/#ixzz36bBdz6xE