Публіцистика

“Світське життя”

Лип 17 2014

“Світське життя”

Неизменные декорации,
Но мельчает, мельчает народ…
Сублимация деградации, –
К торжеству дебилизма ведёт)))

Shinha

Маски посміхаються маскам. Кого треба, гудять, кого треба — вихваляють. Реверанси й пікірування порожньо-грайливими поглядами. Усе — “як годиться”.

А задля чого, власне?..

Улягання законам “світського салону”, що усіх перетворює на штучних ляльок, геть до того, що тим, кого вважаєш друзями, зрештою втомишся намарне вказувати на те, що віщує інтуїція чи досвід. Адже — не можуть чи й не хочуть повірити… Аж допоки не вдарить грім. Та — запізно, як і завжди.

Звісно, ніхто не дочерпався істини, нічиє знання й передчування не є досконалим… Воно усе так. Але ж чому із цим рахуватися маєш саме ти? Чому притишуєш свій голос аж до мовчазности — лише заради того, щоб не скаламутити чийсь спокій зараз?.. Бо ж знаєш, таки передчуваєш грозу!..

Бо усе те марно… І долю не зрушити, а, відповідно, — жодного сенсу у її віщуванні.

Винним все одно завжди виявляється саме той, хто першим відкрив правду…

Салонні маски мають посміхатися ;)

17.07.2014

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 12 • Мітки: , ,

Люди і збочення інформаційної доби

Лип 10 2014

Люди і збочення інформаційної доби

“І навіщо витрачати нерви на тих, хто заробляє гроші?” — почула сьогодні запитання.

Цілком слушно і справедливо.

Адже триває на повну й набирає обертів “інформаційна війна”, яку проголосили і  усіляко підтримують саме ті “матінки й батечки Кураж”, котрі щодня на цьому заробляють.

Бо яка притомна людина бігатиме десятками сайтів з коментарями до геть усіх публікацій, а головно, — до тих, де найгучніша, найзапекліша сварка?

Яка притомна людина збиратиме й публікуватиме під виглядом “журналістського матеріалу” зливи бруду від тролів, просіяного крізь решето, аби-сь повизбирувати те, що написали “вороги”?..

Яка притомна людина наполегливо сіятиме бруд і сварки замість намагань шукати порозуміння, займатися творчістю, а якщо й вихованням, то таки не свиней, а людей?.. Бо у зливах багна нормально почуватися може лише свиня… Так, за багатьма біологічними показниками — найближча до людини істота. А щодо деяких представників сучасного суспільства, — і за такими показниками, як інтелект, моральність, сумління.

На кого перетворюються люди, для яких і розвагою, і “творчістю” стало оце “брудоносіння й брудомішання”? Деградація і реґрес — очевидні.

Якщо спробувати прикласти до сучасного соціуму, який творить інформаційний дискурс сьогодення, фрейдистську шкалу, то побачимо, що до життєпридатної й життєдайної орієнтації (люблячої, творчої, — за Е.Фромом) — дуже й дуже далеко. Деструктивне застрягання на другій (анальній) стадії розвитку та неприхована насолода від збочень, “дарованих” подібним станом, оприявнюють геть не позитивну тенденцію.

За психоаналітичною версією, індивід, що не зміг конструктивно розв’язати конфлікти якогось (чи кількох) етапів свого онтопсихоґенезу, може йти далі, періодично відчуваючи потім відголоски колишніх психотравм (що, власне, кілька століть і відбувалося досі з українським народом, і що спричинило нинішнє загострення), або ж — застрягнути на якійсь стадії й деградувати. І саме принцип насолоди тут відіграє чи не визначальну роль.

Як відомо психологам, невротик не отримує задоволення від отриманих колись психотравм та їх наслідків. Натомість у психотиків — вивернута шкала цінностей та понять, і саме вони отримують задоволення від збочень, від деструкції, від руйнації, від бруду.

Тож, що ми спостерігаємо?

Тенденцію до переходу від нейротизму до психотизму. А це вже — парафія не психологів, а психіатрів. Це — “клініка”, де процеси найчастіш — незворотні.

Розщеплену свідомість індивіда майже неможливо відновити у повністю здоровому вигляді. Розщеплена свідомість дарує такі задоволення, як відчуття власної непогрішимості і правоти (в усіх помилках завжди “винен хтось інший”, — друге “я”, сусід і т.д.), атрофуються приписи супер-его (сумління, відчуття сорому), відкидається “гніт культури”, і індивід скочується до чи не первісного стану.

Приблизно те ж відбувається і з цілим суспільством, свідомість переважної більшості якого після багаторічного “граблестрибання” нарешті віднайшла рятівний спосіб самозахисту від поодиноких докорів сумління, панацею геть на усе, — “це усе вони, вороги погані”, — де “вони” — не важить хто, адже це лише химери підсвідомості, що витісняє відчуття провини й перекладає її на будь-кого, аби лиш — подалі від себе.

Звісно, цей процес реґресу соціуму було підготовлено й інспіровано “спеціально підготовленими” людьми. І якщо хтось з них обив і продовжує це робити свідомо, заради відомої йому мети, є й такі, хто робить це напівсвідомо (за віру, за платню, за піар), а інші — несвідомо заковтують наживку. І, в результаті, розмови, спілкування, творчість, обмін інформацією, рівень її подачі та сприйняття невпинно скочуються все нижче.

Якої ж мети насправді може досягти той, хто свідомо офірував здоровим глуздом і притомною свідомістю, — буде це людина чи ціле суспільство?..

 

10.07.2014

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 12 • Мітки: , , ,

Попіл Майдану крізь серця і кордони

Лип 10 2014

Попіл Майдану крізь серця і кордони

Сьогодні Україна та увесь наш народ переживають вкрай непростий історичний етап. Нелегко відроджуватися з попелу, — з попелу надій, з попелу боротьби, з попелу життів.

Ми різні, але віддаємо шану вічним цінностям, ім’я яким — Вітчизна, Життя, Справедливість.

Усі ми прагнемо до кращого життя, але ніхто нам його не подарує так просто. На жаль, політика, — не така проста й справедлива річ, як часом думають люди. І тому у пресі, по ТБ та в інтернеті хтось намагається запустити чергову хвилю ненависті. Неначебто росіяни проти українців. Неначебто українці проти росіян…

Я завжди виступала проти відродження СРСР та його аналогів, але так само завжди милувалася красою слова видатних російських письменників і поетів, музикою композиторів, картинами художників. Іще одна з близьких нам сусідніх культур лише додає до багатства нашого світогляду. Іще один народ, який поважає нас, а ми відповідаємо взаємоповагою й розумінням, — це наш здобуток у цьому світі й на цій землі.

Знайти порозуміння часом заважає намул пристрастей, дуже часто здійнятих маніпулятивною пропагандою. Як казав Стів Джобс: “Галас чужих думок здатний заглушити голос нашого серця”.

Тому пропоную нам усім хоч кілька хвилин помовчати і послухати Пісню. Щиру й небайдужу пісню нашого колеги, поета, композитора, автора й виконавця власних пісень Юрія Єрмоленка.

Юрій — росіянин з українським корінням, батько його – українець з м.Шостка, а мати – росіянка з Ростовської області. І зараз, з Росії, попри усі технології та інформаційні бар’єри, ця людина зуміла відчути й пережити серцем те, що переживаємо зараз ми в Україні.

Відродження можливе завдяки розумінню й відкиданню ненависті.

Послухаймо цю пісню, — тут біль, співпереживання і пристрасть до життя…

Юрій запропонував зробити переклад цієї пісні українською мовою, тому цей варіант пісні, — результат нашої творчої співпраці. Думаю, це символічно, і має допомогти усім нам відбудувати зруйновані мости та віднайти порозуміння між народами, між людьми. За цим — життя.

ПОПІЛ МАЙДАНУ

Запах п’янить нас,
запах свободи.
Київ народить;
Важкі пологи.
Гордим вкраїнцям
Смерть на загрозі,
Та Україна
В муках народить!

Попіл Майдану,
Попіл Майдану,
Попіл Майдану, –
У чорну ніч.
Попіл Майдану,
Попіл Майдану,
Попіл Майдану
В серці горить .

Чорнії сили
Ратників скосять,
Люд у могили
Кулями зносить.
Чорному зводу
Світять сигнали,
Та ми за волю
Серце поклали!

Справа свободи
Зрушилась рвійно.
Важкі пологи
Звершаться, вірте!
Праведна справа,
Сила народу,
Діву пресвітлу
Завтра народить!


26.02.2012

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 3 • Мітки:

Парад абсолютних істин

Лип 10 2014

Парад абсолютних істин

«Непонимание, пожалуй, не такая уж страшная вещь. Спору нет, два народа и два языка никогда не будут друг другу так понятны и близки, как два человека одной нации и одного языка. Но это не причина отказываться от взаимного общения» (Г.Гессе)

 Людина висловлюється для того, щоб бути почутою. Аби ствердити свою думку, – одну з безлічі у нашому соціумі. І, якщо ми сподіваємося бути почутими, ми мусимо й чути інших.

Українське суспільство зараз розшароване й розколоте чи не найбільш за усю історію, принаймні, незалежної України. Розмова глухих з глухими. Ходіння за сліпими поводирями. Крики глашатаїв до тих і на тих, кого вони призначили бути “неправими”.

Абсолютної істини немає. Як і немає її носіїв.

Тому коли хтось натягає комінтернівську тужурку і готовий ставити до стінки усіх тих, хто думає й каже “не так”, коли починаються самосуди з претензією на істину в останній інстанції… виникає відчуття, що світ збожеволів…

А у божевільному світі діють правила абсурду.

І звучить таке: «Не бросайте жемчуга вашего перед свиньями, чтобы они не попрали его ногами своими и, обратившись, не растерзали вас» (Мф. 7:6)

…Не кожен наважиться називати своїх опонентів свинями. Але. Схоже, час “месій для потреби” повернувся. І мода на вигідну позу нью-Печоріна відвойовує свою незмінну й архімодну нішу…

Звісно, набагато легше й пафосніш не самому щось робити, а познаходити “винних”, навішати ярликів і звинувачень… Це просто. Але це шлях деструктивності, до якого зазвичай вдаються саме маніпулятори, не здатні переконати своїми діями чи словом.

…Емоції, емоції, емоції…

Коли немає раціональних аргументів, вдаються до емоцій.

Коли потрібно змусити людину попри її інтереси й раціональне сприйняття, треба тиснути на позасвідоме. Той же тиск на почуття сорому, викликання фальшивого комплексу провини, — дуже потужні засоби маніпуляції як окремою людиною, так і людськими масами.

А коли люди починають бачити, що “крокувати не в ногу” вже не лише “соромно”, а й може стати небезпечним, то змушені обирати, — елементарне виживання чи дії згідно свого сумління, принципів і розуму…

І вкотре перемагає “еліта натовпу”… Фейлетонна доба триває. Ба, більше. Вона у розпалі.

П.С. Я ніколи не думала, що можливе повернення не просто до диктату свідомості совків, а до ревкомів. Трансформація у стилі ретро…

 

21.02.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/399462/#ixzz371GGgflR

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 4 • Мітки: , ,

Плекання примітивів

Лип 9 2014

Плекання примітивів

Вже ніхто не сперечатиметься, що вплив інформації на свідомість і позасвідоме людини та усього соціуму — величезний. І у інформаційну добу саме масова інформація впливає на формування паттернів поведінки як окремих індивідів, так і (особливо!) маси.

Інформація лине до нас звідусіль; це і факти, подіі, чиісь оцінки тих чи інших ситуацій, просто розмови, спілкування й творчість, і — реклама (пропаганда) відкрита. Чому я виокремлюю відкриту попаганду? Бо пропаганда прихована дедалі зручніш та шільніш оточує нас в усіх вищеперерахованих способах обміну й передачі інформаціі. Важко уникнути непрямого прихованого впливу, коли ти налаштований просто на сприйняття якогось художнього твору чи дружньої бесіди.

Фахівцям з масовоі психологіі, ідеологам та мас-медіа ця особливість людської психіки відома вже досить давно. І — більш чи менш вправно й талановито — її використовують вже тривалий час. Згадаймо Гебельса і масове зомбування населення фатерлянду його інформаційною машиною. Згадаймо часи радянські із тодішнім т.зв. соцреалізмом, пропагандистською літературою і навіть мультиплікацією, — аякже, поза сферою впливу не лишалася жодна вікова група.

Усе це вже більш-менш очевидно. Але основна проблема, на якій хочу наголосити у цій статті, — кого саме виховують пропагандисти, що дурять людей, вселяють ім у голови чужі вірування й ілюзіі, і, до того ж, роблять це надзвичайно примітивно?

Так, було у свій час і ”трактор в полі дир-дир-дир”, але були й набагато вищі у художньому плані зразки тієї ж радянської пропаганди. Хочеться зараз провести музичну паралель із улюбненою музикою фатерлянду — Вагнером та бюргерськими пісеньками, де вагнерівські симфоніі піднімали арійський дух і свідомість та сприяли формуванню новоі раси арійців, а простацькі пісеньки були вельми придатними для посиденьок за кухлем пива, — тобто, формували споживача звичайного.

Скажете, — на кожен товар — свій купець. Але ж, як відомо, буття формує свідомість. Тож яку свідомість сформують примітивні агітки, додатково постійно підкріплювані закликами на кшталт — ”тут думати немає коли, бо (майдан, погана влада, війна, — на вибір)”, ”які можуть бути запитання до героів?”, ”краще б ви громадянином були”. При цьому очевидно, що подібні пропагандисти або взагалі не мають жодного уявлення про те, що кажуть, або свідомо працюють на пониження рівня свідомості людомаси, яка готова буде беззаперечно-слухняно скакати по граблях, вбивати за командою, строчити доноси й ”обирати” собі нового фюрера. …А еліта? Цю роль на себе ”скромно” візьмуть ”народні обранці”, — бо ж народ вже все одно не розрізняє, хто з них скільки разів і під якими прапорами його надурив.

09.07.2014

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 6 • Мітки: , ,

Доки “тріщатимуть чуби у холопів”?

Лип 5 2014

Доки “тріщатимуть чуби у холопів”?

У нашого народу є гарне прислів’я, одне з тих, що так і лишилися для нас самих спостереженням-констатацією, але й понині не стали досвідом і наукою:

Поки пани б’ються, у холопів чуби тріщать.

Схоже, як повелося, так і триває. Подивімося на історію політичних періпетій з часу набуття Украіною незалежності. Дедалі частіше невдоволення діями чи бездіяльністю наших політиків переходить у невдоволення звичайних виборців одне одним, загостреною нетерпимістю до іншоі думки і повним небажанням компромісу. Компромісу й порозуміння із такими ж звичайними громадянами та виборцями краіни, що мають, по суті, однакові проблеми та прагнення іх розв’язати. А натомість — покірне улягання будь-яким маніпуляціям з боку політиків,– варто ім лиш сказати те, що котроюсь з груп людей ближче (емоційніше) сприймається. А де керує емоціо, там, як відомо, не лишається місця для раціо.

Отже, політика у нашому суспільстві для одних стала способом заробляння грошей (і при тому серйозних), а для інших розвагою, яка дає азарт, адреналін і взагалі — відчуття немарності усього, що відбувається, — бодай скільки б при цьому не кружляли по колу та не тупювали по граблях. Визначальною стає — емоція відчуття діі. І це повністю відволікає від того, що маніпулятори у цей час спокійно вирішують своі інтереси, і саме за рахунок “холопських чубів”.

То у чому проблема нашого суспільства? У кордоцентризмі, у наївності, у безпам’ятстві чи у лінощах?

Адже потрібно начебто не настільки й багато, щоб перебудувати свідомість:

— давати собі звіт у власних діях і виборі, а не постійно дивитися й кивати на когось; відповідальність — одна з визначальних ознак дорослішання людської особистості;

— пам’ятати про свої дії, власні помилки, і робити висновки з цього досвіду;

— чітко усвідомлювати, що свобода однієї людини завершується там, де починається свобода іншого; а отже — розуміти, що кожен з нас має право на свою думку й позицію, і у одному суспільстві ми все одно живемо поряд, тому не розбіжності мають ставати визначальними, а спільне — точки дотикання інтересів і прагнень різних людей та груп населення.

Ніщо не виникає нізвідки, а тому й нове суспільство варто починати будувати з себе, — істина не нова, але… як і попередня, зацитована у статті, — схоже, іще нерозчута багатьма з нас.

Власне, одним зі спонукань написати статтю були дискусії, де знову згадали про те, що непримиренність загострюється й наростає, як і у 2004 році під час першого українського Майдану, коли доходило до того, що руйнувалися сім’ї через те, що хтось симпатизував одним політсилам, а хтось — іншим.

З відстані у 10 років ми вже можемо більш об’єктивно аналізувати тодішні події і їх наслідки. Так, люди висловили свої прагнення жити інакше, свій потяг до свободи й демократії, до зміни старих стереотипів і цінностей. Саме із цим люди зібралися тоді. Принаймні, багато хто.

І що отримали натомість від політиків? Чому хтось з “месії” перетворився на “юду”, і, як завжди, одні “зрадили” інших? Невже народ так і не помітив, що спритні торгаші сумлінням примудрилися вкотре ошукати усіх і отримати з того зиск? І чому зараз не бачимо, як відбувається усе те ж саме: люди мають (і намагаються відстоювати) свої інтереси й прагнення, але умілі маніпулятори потихеньку зміщують акценти, накручують емоції, і вже замість спільного поступу усієї України до демократичної Європи дедалі частіше лунають заклики до розколу країни. І усе це неабияк влучно ілюструється наростанням нетерпимості серед народу. Так, ситуація вже майже класично-революційна, коли “низи не можуть”, а тому саме час показати людям якогось “ворога”. І на його роль підходить будь-хто з нас, хто “не такий” — не вписується у шаблон, яких зараз посилено пропагують лише два: ті, хто на Майдані, і хто поза ним. Усе.

Варто визнати, що це дуже яскравий і емоційно насичений стереотип, із граничним загостренням чорного й білого, де не важить, хто яким себе вважатиме, а головне — посилення антагонізму до межі.

Якщо звернутися до порівняно молодого, але дуже активно розроблюваного відгалуження психології — нейро-лінгвістичного програмування, то ми зможемо зазирнути у суть того, що відбувається. Американський психолог Герберт Шиллер казав: “Там, де мaніпуляція є основним зaсобом соціaльного контролю… розробка і вдосконaлення методів маніпулювaння цінуються набагато більше, ніж решта видів інтелектуальної діяльності”. Думаю, ніхто не буде заперечувати, що реклама оточує нас вже скрізь — з вітрин, біллбордів, преси, упаковок товарів, з радіо, ТБ й інтернету до людей линуть заклики, спонукання й натяки. Вони діють на свідомість, та більшим і визначальним є вплив непрямої реклами на підсвідомість.

А тому, коли нам нав’язують черговий стереотип, найперш слід подумати: а кому й для чого це потрібно?

Складовими будь-якої реклами є суб’єкт (замовник), об’єкт (споживач), предмет (товар, організація, послуги, імідж-образ персони і т.д.) та мета замовника.

І коли ми бачимо черговий спокусливий на вигляд і “ну дуже корисний” батончик, то розуміємо, що черговий диво-кондитер має мету продати нам свою продукцію і обійти конкурентів. Як можна помітити, реклама, розрахована на молодші вікові групи, завжди більш емоційно насичена, і майже не містить конкретної інформації.

Якщо повернутися до реклами політичної, то її складові аналогічні, а метою замовника є прихід до влади. І далеко не усі оті емоційні й виразні речі, про які ми  чуємо у рекламі. І це є реалії ринку… ринку політичних послуг. І якщо хтось з політзамовників вкотре замість ділових пропозицій та докладної інформації намагається грати на наших почуттях, це варто лише вчасно помітити і визначитися, — чи не хочуть нас вкотре надурити недобросовісні борці політринку (так, вже далеко не рингу!).

Так от, раціональна реклама завжди предметна, по суті, і містить якісь факти й реальну інформацію. А реклама емоційна побудована на залученні асоціативного сприйняття. Скажімо, коли людям замість програми дій кандидата та висвітлення того, що вже зробила ця людина (чи політсила) пропонують мальовничі картинки “покращення” чи “вічносвітлого майбутнього” (хтось відсилає і до минулого — ця реклама орієнтована на старші вікові групи), то можна зробити висновок про нечесну гру цього суб’єкта.

А загалом, усе сьогоднішнє політжиття у нашому суспільстві стало величезним ринком, де дискусія переходить у “базар”, де спритні торгаші вже на одне обличчя, і не важить чи “всівониоднакові”(с) чи начебто різні. Головне, що ринок цей дедалі більш нагадує східний, де немає правил, а торгуватися можна до нескінченності.

То, можливо, слід звернути увагу на правила для “торговців” й залишити у спокої чуприну ближнього свого?

 

10.01.2014

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 5 • Мітки: ,

Думати — шкідливо для “родіни”

Лип 3 2014

Думати — шкідливо для “родіни”

 “…Вы лучше Родину любите”(с) — ось такою совковою фразою відповідають на українському ресурсі на зауваження про те, що варто й замислитися над тим, що діємо. Показово, що і фраза совкова, і мова, якою її висловлено, російська. Тож яку “родіну” треба так любити, що у ній і думати апріорі вважається шкідливим? 

Схоже, відповідь довго шукати не доведеться, бо багато хто іще пам’ятає ті часи, часи колишньої радянської імперії, де саме так і було, — “за вас думають вожді, а ваша справа, — крокувати “в ногу”, і без самодіяльності”. 

От і не думають, а крокують, по граблях скачуть, і сперечатися з ними елементарно неможливо. Адже принцип зомбомаси — “нам своє робить”(с). Та тільки робиться це і за рахунок співгромадян, і за рахунок усієї країни. Хтось звично-пафосно називає її “родіною” і руйнує (свідомо-зумисно чи саме через бездумність, то вже не так важливо, важливий факт), а хтось… вже починає усвідомлювати, що конфронтація досягла межі, і частина суспільства потім просто перейде у розряд недоторканних.

…Ні, не тому, що стануть депутатами… а тому, що нелюдам руки не подають. Тому, що переможна недумаюча маса — це не народ і не нація. Це — знаряддя. І зараз воно — у руках тих, кому абсолютно байдуже до нашої країни й нас. Але це знаряддя таки потужне непробивною переконаністю у власній “правоті” та, власне, ментальною неприв’язаністю до того, що вони називають “родіною”.

Адже справжній патріотизм — це любов до свого і саме уміння й бажання саме думати, як це зберегти.

Тут немає місця амбіціям і якимось хвилинним особистим перемогам.

І саме тому зараз стало настільки очевидним, хто й чого вартий.

І хто — патріот країни, а хто, — намагається заткнути іншим рота закликом “родіну любити”.

 

 

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 6 • Мітки: , , , ,

Пафосність “колишніх”

Чер 25 2014

Пафосність “колишніх”

У “колишніх” – усе з надміром, з перебором. Як кажуть у народі, люблять “передати куті меду”. Це ті, що за СРСР кидалися пафосно на барикади (попередньо перевіривши, чи немає загроз для себе, коханих). Вони завжди трималися “на вістрі” й водночас нічим не ризикували…

Флюгери. Доводилося спостерігати це явище, й не раз. Це постсовковий спадок, який проявляється і досі у нашому суспільстві. І, що найбільш прикро, саме отакі флюгери вже й тепер, так само як раніше. пнуться на барикади, вимахують плакатами, судять когось і натягають маску святенників. І їм вірять… Тут вже справа вродженої мімікрії й пристосуванства подібних людей. Не кожен вміє так швидко не просто побачити, що є зараз актуальним. що ціниться, що сподобається масі. Ні! Не кожен отак моментально зречеться старих ідеалів і з радісними обіймами кинеться до “нового-незнаного, але актуального”.

І не кожен при цьому так легко зречеться старого. Того, за що сам перший пафосно тільника на собі шматував (щоправда, заздалегідь приготованого задля вистави).

У чому ж феномен успішності подібної мімікрії у суспільстві? Чому люди готові підтримати фарисея, який щоразу опиняється на верхівці хвилі, — то одної, то іншої? Можливо, це страх? Бо від хамелеона не знаєш, чого й чекати… У когось, можливо, огида й небажання зв’язуватися з моральними потворами… А у когось – сподівання й собі легко й безболісно прилаштуватися поблизу отого вічномажорного фарисея…

І виходить так, що у суспільстві раз за разом, мов намул, спливають ті ж самі пустушки… Яким ніхто не суперечить… бо: бояться, гидують, сподіваються прилаштуватися (потрібне підкреслити)). І зрештою,   суспільство тупцює на місці. Під проводом чергових фарисеїв-флюгерів-пристосуванців. А це – ціла система. Це – влада наскрізь з колишніх комсомольських функціонерів. що першими відчули, що пора “рвати” і, принагідно, встигли собі немало “урвати”. Це й корупція по усіх чиновницьких кабінетах. Це – медицина за не просто хабарі, а величезні гроші, без яких часом людей на “швидких”(!) розвозять по домах… вмирати. Бо немає держкоштів на ліки чи навіть ліжко у палаті… Це – дипломи, що кимось купуються як додаток-постфактум до першого запису у трудовій про посаду міністра чи губернатора області, а хтось – без хабаря не влаштується за чесно здобутим фахом…

А нагорі – ті ж самі. І, повірте, вони зовсім не потерпають. Ані матеріально, ані морально. Бо кожна нова зрада-мімікрія лише додає суспільному хамелеонові бонусів…

Так, кожен з нас часом змінює думку й погляди. Але це переоцінка цінностей, майже перебудова світогляду людини. І часто при цьому багато що втрачаємо. Головне – сумління не втратити… Та для флюгерів-хамелеонів це не питання. Й не перешкода. Такі поняття як зрада, дружба, сумління для них – лише черговий набор яскравих фішок, якими так зручно маніпулювати у своєму пустопорожньому моралізаторстві… А ми слухаймо далі, бо ж:

“Нехай, – каже.

– Може, так і треба!

– Так і треба?

Бо немає Господа на небі!”    (Т.Шевченко)

14.11.2013

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 0 • Мітки: , ,

Не час досліджувати конформізм?

Чер 25 2014

Не час досліджувати конформізм?

У одній з інтернет-дискусій почула фразу: “Сейчас не время исследовать конформизм. Сейчас все, что содействует становлению гражданского общества, должно привествоваться. Даже если это не искреннее что-то”.

Спочатку подумалося: без коментарів… Але ж — якщо мовчати, то негідники так і заправлятимуть усім. А народ бігатиме за черговими перелицьованими “на потребу дня” флюгерами. За тими, хто колись глашатайствував про провідну роль КПРС із тим самим завзяттям, що й зараз про зовсім протилежне, бо ж у них, розумієте, “амбіції зашкалюють”.

Навчимся нарешті бачити абсолютно безвідповідальних мапуляторів чи ні, Шановні Громадяни України?

Будем послідовно відстоювати саме свої інтереси, а не чергових псевдолідерів-прилипал?

Згадаємо про вже вписану в історію роль попередніх лідерів країни, їх обіцянки, конкретну діяльність і  повну відсутність політичної та юридичної відповідальності з боку тих людей?

Чи просто вкотре приведемо до влади — не важливо кого персонально, але — знову безвідповідальних перед народом та країною?

…Втім, зараз пропоную замислитися не лише над цим. А над системою “піраміди МММ”, у яку добровільно “впрягаются” люди. І хоча вже викладала думки з аналогічної проблематики у статті “Пафосність колишніх”, та, вочевидь, багато хто не готовий побачити очевидне, а радо користується чужими штампами й закликами.

Отже: виправдовує мета засоби? Чи можна у тандемі, а ще гірше — під проводом непорядних, нещирих людей сподіватися на позитивні зміни для суспільства? Невже настільки складно зрозуміти, що людина непорядна просто вдовольняє свої інтереси коштом тих, хто їй вірить і слухає?..

Кому вигідні заклики до громадянської війни чи намагання нацькувати одну  частину суспільства на іншу?

Хто витягає з запиленої шухляди вже не раз застосований ними совковий принцип “хто не з нами, той проти нас”?

Чи не заважає ажіотаж та заклики “не час вагатися й думати!” відстояти саме інтереси народу, заради чого,  власне, спочатку люди й збиралися? Чи не підмінять людям вкотре їх бажання інтересами чергових псевдолідерів?..

Наївно думати, що “ворог мого ворога — мій друг”. Але ще більша наївність — вбачати “ворогів” серед груп за фінансовими інтересами, на які перетворилися сучасні українські політпартії. Там немає “ворогів” і навіть опонентів. А є — конкуренція. Це ринок, шановні. І яку роль відведено народу? Та навіть не споживача, що “завжди правий”! Ми не маємо змоги повернути неякісний продукт. Ми не можемо ані отримати витрачені на нього кошти (у суспільно-політичній площині — відтинок розвитку країни й нашого з вами буття), ані вжити санкції до продавців, що вкотре надурили нас із цим товаром.

То можливо, справа не у тому чи іншому політтоварі, і навіть не у продавцях? Можливо, таки замало пересунути прилавки й поміняти лавочників?

Безкарність і відсутність перспективи відповідальності розбещує будь-кого. Що вже казати про наших сучасних політиків, які давно розучилися бачити перед собою суспільство, народ, виборців, громадян. Політиків, що привчилися спочатку купувати голоси “за гречку”, а далі — елементарно полегшили собі життя злочинними змінами до Конституції.

Кажуть, що історія вчить, якщо її вивчаєш. Історія незалежної України не настільки давня, і більшість з нас добре її пам’ятає. Чому ж не робимо висновків? Чому завжди дозволяємо вигравати комусь іншому? За наш з вами рахунок. Чому постійно втрачає народ і, вкотре одурений, продовжує скакати по тих самих граблях?..

…Отже — про конформізм у розрізі наукового експерименту. Дослідник С.Еш проводив соціально-психологічне дослідження, коли групі людей задавали питання, а окремі підставні особи першими давали хибну відповідь. В результаті інші люди корелювали свою відповідь згідно з почутим. Коли група підставних осіб давала різні варіанти невірної відповіді, кількість правильних, особисто сформульованих відповідей серед досліджуваної групи збільшувалася в рази. Таким чином, бачимо, що й кардинально поділене за “чорно-білим” принципом суспільство втрачає свої орієнтири, а починає конформно підганятися під задані кимось рамки.

Давайте позбавлятися конформізму, адже, вочевидь, досі він грав на руку зовсім не нам самим.

18.12.2013

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 3 • Мітки: , ,

Невипадкові зустрічі

Чер 22 2014

Невипадкові зустрічі

Про зустрічі людські…

«Ну що таке сьогодні людське спілкування? Суцільне убозтво. Як поглянеш, що тепер називають прекрасним словом «зустріч», опускаються руки. Зустріти когось – це вже подія. Людина має переживати потрясіння, як відлюдник, що побачив іншого відлюдника на обрії пустелі через сорок днів самотності… Усі живуть так, наче ніхто вже більш не вірить у людські зустрічі, у цю божествену можливість пізнати ближнього» (Амелі Нотомб)

Людина знаходить і пізнає себе у очах ближнього. Ми – живемо в соціумі та у діалозі й полілозі. «Спочатку було Слово» – це можна сказати не тільки про народження світу, а й про народження людини соціальної та її свідомості.

От і шукаємо співрозмовників, опонентів та просто нових зустрічей. Поспіх чи заклопотаність часто зводять цінність зустрічі нанівець. І втрачається цінний шанс побачити світ і себе трохи інакше.

Перехожий, супутнику чи звичайний зустрічний, ти можеш бути не звичайною випадковістю, а уроком чи подарунком долі… Тільки треба вчасно це зрозуміти і бути відкритим для нового й часом дещо незвичного.

Ставлення до іншого може бути визначеним з першої миті, а може змінитися залежно від того, наскільки пізнаєш людину і її світ. Кажуть, що велике досягнення – зрозуміти ворога та навіть порозумітися із ним. І немала втрата – позбутися друга… Хоча – чи й була та людина другом? А ми – їй?.. Пізнавати інших – це пізнавати й себе… поступово – крок за кроком, слово за словом, сторінка за сторінкою… До якихось сторінок повертаєшся з радістю, до інших – зі щемом і жалем. Або – із відчуттям гіркоти й розчарування… у іншому чи – у собі?

Хто ми у цім житті – перехожі?..

Кажуть, що Марсель Пруст і Джеймс Джойс мали єдину зустріч у житті – коли їхали разом у таксі. І за увесь час спілкувалися тільки про те, скільки коштуватиме проїзд… Це був шанс чи зустріч-втрата?..

Не кожну сторінку хочеться перегортати, щоб ніколи не повернутися. Найважливіші слова лишаються із нами назавжди.

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 11 • Мітки: ,

1 2 3