Ліліт

Червнева спека. Втеча

Червнева спека. Втеча

 

***

Складалося враження, що безум огортає усе навколишнє. Свічки каштанів перетікали у спеку й суцільним пінним шумовинням заповнювали свідомість. Хотілося втекти бозна-куди, подалі у запінену й запашну безвість; туди, де зникає поспіх, турботи і щоденна, щохвилинна гризота думок. Вони обступали щільним колом, мов з ножем до горла, і чекали-чекали чогось… Ба ні, то начеб годинник волік час, що витікав з рани буття непомітною досі цівкою. А от зараз — схаменулися. Несподівані після білого холоду спекотні аромати виштовхнули свідомість з насидженого кубельця: “Біжи, хапай, лови!”… І побігла…

***

Вони зустрілися на заході сонця в Ель-Аюні. На спустілій базарній площі. Чужоземці носилися довкола на тонких засмаглих ногах та посміхалися їм. Кружляли пильні заметілі. Газети прибивало вітром до дерев’яних прилавків, і блукали у пошуках їжі руді, вимотані спекою собаки. Опинитися тут було несподіваним для нього, однак він здогадався, чиєю витівкою це могло бути та відчув легку досаду. Повернувшись,  побачив її, — схудлу, засмаглу, що стояла, кокетливо схрестивши ноги, і тримала сигарету, як Одрі Хепберн на тому чорно-білому знімку, що валявся на їхній кухні мільйон років тому.

***

– Знову ти? Звідки?.. – навіть трохи розгубився, немов то налетіло якесь дежавю чи марево… Незграбно наблизився, плутаючись у думках і словах до тієї, майже минулої, але, чулося, не поглинутої мороком забуття назовсім. – Скажи… Давно хотіла у тебе спитати, – елегантним чітким рухом струсила попіл з сигарети й подивилася просто у вічі. – ЩО тоді було з нами? Той безум, що розкидав нас по різні боки землі, те шаленство… це лише мені здалося чи?…

Раптом зойкнула якась птаха, немов чайка, і хижа тінь затулила сонце…

***

Повітря вмить набралося тривожною важкістю. Він оперся на пустий дерев’яний прилавок, та, заклавши руки в кишені чорних потертих джинсів, поглянув у бік міста, що скрадалося раптовим  затемненням, вельми неохоче являючи себе чужому погляду, та демонструючи перед ним лише нехитрі будівлі, в яких тяглося невимовно інше життя, нездатне усвідомити саме себе. В його янтарних очах стояв вбивчий спокій та глибоко захована власна думка чи не про все у світі.
***

— Саме тому. Бо — спека. Передчуття й перші торкання пекла. коли губиш себе, життя… когось… Коли… — вона продовжувала неблимно дивитися просто у вічі. Як тоді… Птахи злітали й озиралися на місто здаля. Білі пелюстки невідомих, прохолодно-морозних квітів застилали усе якоюсь хмаринкою-маревом. …Та й усе, що сьогодні діялося там, за завісою пелюсткового безуму, було маренням, дивним, колишнім, несподіваним… — Навіщо — знову?.. — билася у скроню думка, а ти намагалася й не могла прокинутися. — Що мені вже там?.. Навіщо?.. — і провалювалася знову у дивний, спекотний, анабіотичний сон.
***

Вони сиділи під середньовічними ворітьми Марракешу та дивилися як червоне сонце наближається до горизонту. Дихати стало трохи легше. Раптом він посміхнувся, показуючи свого надщербленого зуба, і сказав:” Все не знайдемо місця. Краще  вже під тією дикою грушею на високому плато, ну там де трава вітром гнеться, пам’ятаєш? Чи як там в тебе було?, – він розмахував рукою, намагаючись згадати один з її щоденникових записів. – Ну, де ти сидиш на невисокому схилі, обхопивши коліна руками, а я… наближаюся з такої далечини, що ти мене бачиш ледь помітною рухливою точкою. І чекаєш, нікуди не поспішаючи…”.

“То зовсім інша зустріч, до неї я не готова. Я ще не стала тією, яка має сидіти на тому схилі,– Вона раптом повернула до нього обличчя. – Скажи, навіщо ти залишив мене саму?”. Замість відповіді він дістав з кишені пласку криву монету, завів за спину руки і, злегка закушуючи нижню губу, запитав з лукавим посміхом:”В якій?”. Вона кивнула в правий бік і вгадала. “Тримай, – монета пролетіла коротку параболу та впала біля неї”. “Це що, Юлій Цезарь?”. “А хто ж іще, – він посміхався, – можеш не сумніватися”.

Їй хотілось запитати, де він дістав цю монету, і чому вона така нерівна та пласка, але набридливий ритмічний дзвінок не давав  зосередитися, і вона прокинулася. Це була сестра, їй треба було у когось залишити кота на тиждень. Бо так і не зателефонувала б. “Все на краще, – думала вона, блукаючи по квартирі, – розмова все одно не вдалася. Може, іншим разом, – вона підійшла до вікна, щоб краще розгледіти монету, яка контрабандним шляхом потрапила до неї з іншого краю землі, з іншого виміру, від того, хто залишив її одного дня назавжди.

 

Оповідання написано двома авторами —  Агата Аргентум, Ліліт

http://h.ua/story/407546/

Дні буття від Ліліт

Дні буття від Ліліт

Із затамованим подихом щораз торкаюся сторінок віртуального щоденника буття цієї авторки. Сюрреалістично-постмодерна мозаїка кольорів, запахів і ліній, перетини світла й тіні утворюють якийсь впорядкований і особливий світ. Світ, у який цікаво зануритися, щоб віднайти свої власні знаки, залишені там персонально для тебе… Світ, створений щирою й творчою душею Ліліт.

Сподіваюся, автор не заперечить цій добірці, де інтуїтивно об’єднано у своєрідний цикл кілька знакових на мій погляд творів )) Чимось це нагадало фільми Кім Кі Дука…

 

Зима (із щоденника)

З часом ти все більше починаєш любити зиму за її низькі стелі, тісні двері, вкриті інеєм вікна, що немовби захищають від Великого Світу, який і справді ловить тебе кожного дня новими спокусами  та бентежить різними звістками. У зимовому холодному повітрі цим спокусам вціліти важче, хіба що найневинніші  з них деякий час тримаються в голові, та крутяться навколо цигаркову диму, який так гарно в’ється  із вузького розчиненого вікна у світло-блакитний день, на волю. З роками тобі стає все затишніше у цьому лютеранському холоді зими, серед білого її єства, яким вона причащає кожного, хто не встиг до її приходу поїхати з міста, з країни, врешті. Залишився – тримай її розумний холод, що вчить потрохи небуттю, вийди на її простір, подивись, який він  нестерпно веселий, як він провокує на втечу. А чого вартий сивий теплий дим, що несеться вгору із саморобного димаря будівельного вагончика, а  собаки – усі ці руді та чорні красені, які натхненно гавкають посеред білого дня, розповідаючи якусь свою собачу правду, про те, що холодно в лапи, сумно, врешті-решт нудно плентатися без діла по безлюдній автостоянці, хоча б сторож вийшов зі свого цегляного будинку абощо. Гарно зимою, у її затишному грудні, що стоїть під горою нового року та покірливо чекає на щезнення у довжелезній череді тих груднів, що зникають у якомусь “locus misticus” вже не одне століття, і тягнуть за собою багато іншого.

24.12.2013  

 

 

День пахне святим димом буття (із щоденника).

   День пахне святим димом самого буття та таємничої буденності. Він пахне димом Одіссеєвого подвір`я, по якому у день відплиття ходила, можливо, сивіла із своїми невтішними пророкуваннями.  День пахне  корабельною смолою, а ще чимось таким, чому не можу придумати відповідної назви. Він пахне дивним, густим димом, що обволікає собою вулицю, людей, дерева, які тихо гудуть біля озера про своє. Що це за дим! Це дим зухвалої  свободи, її товариш вірний. Як я люблю цей дим. Він з`являється ранньою весною, коли усе живе лише тільки радиться та рядиться у новий одяг, лише збирає хор, лише готується зажити.

10.03.2014   

 

 

Біла звістка (із щоденника).

…з того вікна завжди якась біла звістка приходить. Так відбувається вже багато років.  Повернеш голову, а там жінка у голосній білій хустці неспішно розчісує білого кота, та відпускає легке пасемце летіти по двору ніким непоміченою, цілковито невимогливою річчю. Мене заспокоюють рухи  жінки, та її охайно зав’язана  на голові біла хустка, якою вона нагадує котрусь із тих гогенівських бретонок, що, стоячи за деревом,  дивляться на Якова, який бореться із Ангелом. А вчора ця бретонка витріпувала простирадла такої білості, яка майже перевершила саму себе, і так гостро полоснула сіре мишаче повітря четверга,  що воно, здається,  навіть трохи повеселішало.

11.04.2013     

 

 

А третє слово забула… (із щоденника)

  Сьогодні у ванній, тримаючи руки під струменем гарячої води, та дивлячись на облуплений білий куток,  згадала чомусь про ті три речі, що їх  В. декламував, як найважливіші для нього. Дві з них я згадала без зусиль. Раніше вони хвилювали мене так сильно, що їх, без перебільшення, можна було б назвати такими, що конституювали моє щоденне життя, робили його більш чи менш сфокусованим, кристалізованим, не давали мені остаточно перетворитися на ніщо, зійти нанівець, розпастися, і так далі. Був час, коли я кожен день розмірковувала про них – намагалася розмірковувати про них – думала про те, що означає розмірковувати про них, і чи взагалі можливо таке, і чи не смішно ставити собі за мету розмірковувати про будь-що, а тим паче про ці дві речі. Не вимикаючи воду, я із гарно знайомою мені радістю підступаюся думкою до називання, проговорювання цих речей, до їх впізнавання, до надавання їм якогось особливого, відмінного від інших, статусу. Я згадую слово Бог, слідом за цим я згадую слово Час – який ніщо без нас – дешева рима, але не можу втриматися.  А третє?  Яке третє слово? Я розумію, що воно нагло і несподівано вилетіло з моєї голови. Як же я могла забути його, це третє слово, без якого чогось не вистачає, комбінація не складається.  Пригадування цього слова стало ідеєю фікс мого дня, вона ніяк не полишала мене. Деякий час я навіть стояла біля вікна, це один із перевірених  мною засобів боротьби із внутрішнім хаосом, із безплідною метушливістю думки. За вікном завжди стоїть відверта дійсність, найчастіше спокійна, навіть байдужа, цілковито самодостатня, повна собою по вінця і так далі… Взагалі будь-яке дійство, яке розгортається за моїм вікном, схоже на первісне кіно, яке виникло задовго до братів Люмьєр. Це коли ти просто дивишся на світ і шаленієш (або не шаленієш) від того, що ти дивишся, і від того, що у цьому світі існує Інший, існує Рух,  існують різні дивні речі, дивитися на які елементарно радісно. Просто дивитися на те, як тінь наздоганяє світло, або гілки дерев гойдаються від вітру. І, однак, що ж там було третім, у тій  поетовій правді. Ніяк не виходить згадати. Це щось дуже тверде, щось, що стосується кожного. Як же я могла забути це? Це те, що не може не цікавити. Це щось страшенно безапеляційне, щось справжнє. Дуже справжнє. Найсправжніше. Це щось темне-велике- значне. Це те, що стосується мене. Це те, що невипадкове. Може Поезія? Сором який. Хіба міг В. поставити поезію  у цьому лаконічному сутнісному ряді? Міг. А чому б і ні. Але в такому разі не вистачало б завершеності. Крапки. Поезія – занадто життя. Поезія – потенція, змога, дурна надія, людське спасіння, радість існування, спроба уникнути …смерті. Ось воно, це третє слово. Смерть. Життя приховало її від моєї свідомості за височенними колонами осінньої щоденності, сірими, вологими, позбавленими дорійської й коринфської оздоби, але від того не менш цінними. Воно приховало від мене це слово за своїм найдорожчим обличчям,  це саме воно не давало мені думати про неї. Якщо, звичайно, про неї можливо думати адекватно. Якщо про неї взагалі варто вміти думати адекватно.  

06.05.2014  

   

 

Оригінали публікацій Ліліт за адресами:

http://h.ua/story/395228/#ixzz35YqRqhcB

http://h.ua/story/400269/#ixzz35YrFcix0

http://h.ua/story/402114/#ixzz35YrTuN9N

http://h.ua/story/403225/#ixzz35YsMGTX9