поезія

“Дотліває нескошене жито…”

“Дотліває нескошене жито…”

Поночі

коли сутінки примарні,

і все мовчить,

дотліває нескошене жито;

стиха заколисує

хвилями стулених очей

і похилених голів,

що чекають на гострі леза,

бо ж – призначено так.

Від сівби й до ужинку –

усі твої кроки –

вкарбовано

у чорну книгу землі;

звідки вийшли,

й куди хилиться колос,

де облишено

старі розсохлі двері.

Пам’ять деревини

іще тримає наше тепло

і чиїсь кроки,

сповнені колисанкою спогадів;

коли чуття були живі,

й лише заповідалось на ранок,

а колос зелений

гордовито пнувсь до сонця,

і не гадалося

про отого женця,

що з серпом у долонях

стинає похилі думки.

 

Валерія Дмитрук

Диптих у багряних тонах

Диптих у багряних тонах

Варіації на тему поезії Т.Шевченка

 

   (громадянська лірика)

 

Мороз по шкірі пробирає,

Як озираю ті діла…

Вже рік не перший до розмаю

Минув, коли сама пішла

Хисткими кроками Вкраїна,

Та недогледіла, що сина

Забрала доленька тяжка,

Що знову зирить хижим круком,

Чи не відтять красуні руку,

Та й кинуть далі дотлівати,

Бо не врятують батько-мати,

Та й піде слава по світах…

Молюся… з сонцем на вустах…

Даруй малесеньку краплину,–

Сльозинку радості дитині…

 

Диптих у багряних тонах

 

        (екзистенційні мотиви)

 

“І сонце гріло, не пекло!”

А далі пЕкло – геть за душу

Щодня торкає, й душить, душить…

Вже й розпадаєсь полотно,

Де золоте колись шитво

На сонці гарно так сіяло,

Та й світла вже того не стало…

Все так – було,  і загуло.

Скажи, — чого ж бо так воно, —

Що на світанні золотіє,

Дарує в щирості надії;

Опівдні припече тавром,

Що хочеш геть піти з ціпком…

Й надвечір раптом так засяє,

Мов з горобиною коралі,

Де гіркоту єдна з красою…

Ну що ж… хвилинку ще постою,

Бо не один на світі вік

Живе й страждає чоловік.

 

Валерія Дмитрук

21.10.2014

http://h.ua/story/410127/

 

ПЕРЕСПІВУЄМО КЛАСИКА
(в рамках конкурсу http://h.ua/story/409963/ )

Безкінечність можна посунути…

Безкінечність можна посунути…

 

Безкінечність можна посунути,

нехай собі ще почекає;

п’ємо каламутні думки

з гіркуватим осіннім чаєм.

П’ємо і ховаймось за гордість,

за правила і усталеність,

а думки – до весни вже просяться,

коли осені рух зупиняється;

коли холодно так і зимно,

коли знаєш лише, що треба…

а кому: тобі тут на землі,

а чи там комусь – вже на небі?

Безкінечність іще почекає,

то буденність нас мчить у вир.

Та однак, прохололим чаєм

не зігріти душу, повір.

Листопадове

Листопадове

 

Зріза ножем останні краплі зойку

Листопадів скрипучий баритон;

Вже шерхіт листя у повітрі носить,

Й зникає силует поміж колон.

 

Ось капелюх обтрушує свій змоклий.

І гострить ніж, старий мисливський ніж.

На хворий сад суворий ронить погляд.

Відходить сад, і він піде туди ж.

 

Ще промайне в старих дощаних дверях,

Подивиться, зіпершися на пліт,

Як червоніє калиновий кетяг

На сірім тлі відосенілих днів.

 

Валерія Дмитрук

Опівнічний піаніст

Опівнічний піаніст

 

Він награвав на піаніно

віртуозно-недбалий джаз

пролітали картини

чорно-білого життя

кадри зі спогадів

проступали 

на старій кінострічці…

він грав…

Кадри мЕлькали

Наче пальці клавіш

Нерозбірливий шрифт листів

Фальш в словах ” ТЫ меня не оставишь”

Нот нерівний стрій летів

Він грав…

І коливалася душа

між forte i piano,

коли найстрімкіший рух

обривався пекучим болем…

І на piano — 

тихесенька сповідь

ронилася з твоїх рук…

Ловив її серця стук

Й розливав по тілу

Ніби гаряч й гІркоту текіли

Ноти тихше все мерехтіли

Заганяючи зорі в ніч

Вже доба йшла на нове коло

Він грав

і на хвилі forte

ранок

розітнув 

простирадло

ночі.


07.05.2014

написано у тандемі зі Славіком

 

Уїтмен. Музика. Візуалізація

Уїтмен. Музика. Візуалізація

 
Слова, образи, звуки, — із цього твориться наш світ.
 
Світ, де ми перетинаємося, заглядаємо одне одному в очі, відвертаємо погляд чи розчиняємося-творимося у чиїхось очах…
 
Світ, де хтось надихає нас, а ми — когось іще ))
 
Уолт Уїтмен, Олекса Слісаренко, музика Papercut – My Melody, моя візуалізація і спроба скласти черговий вітраж цього буття.

 

Всі ми розіп’яті на хрестах,
Всі ми покриті ранами.
Заповідано нам жорстокий шлях
Злими коранами.

(О.Слісаренко   «Пам’яті Г. Михайличенка»)

 

 

 

 

Самотня земля

Самотня земля

На самотній землі

Ти вдивляєшся в небо,

І вогнем проплива

Знову сонце на дні.

На замшілому дні

Постарілого неба,

Що, за літо втомившись,

Чекає зими.

І проміння спада,

Не розбившись на скалки.

Лиш розвіється в хвилях

І тихо мигтить.

Обгоріла стерня

Твої кроки опалить.

Ти підеш, і самотність

Землі заболить. 

 

Вмирають прозорі птахи

Вмирають прозорі птахи

Птахи вмирають у польоті

паперові сторінки твоїх снів

згубили початок і кінець

неозначеність дня

зупинила мене на дорозі

щось тихо

спускалося з неба

я зловила перо

звук пострілу

розсипалось повітря

дрібними скалками сміху

і полинув сніг

між землею і небом

тільки я

у білій імлі

наростає мовчання

Вмирають прозорі птахи

 

Містерії міста

Містерії міста

Стікає біль з блискучої вітрини,
Втупивсь ліхтар у темряву нічну,
Летіла осінь з розпачу на стіну,
Глухий бетон не виборсавсь зі сну.

Сміття, пакети, мішура яскрава,
Агіток пальці, — “Проти, а чи За?”…
Твоя міська, твоя солодка зваба,
Твій целофан, прозорий, мов сльоза…

Де телефон із дротом застарілий. 
Сумні гудки. Синіє “Телеком”.
Пусти мене, паяце збанкрутілий.
Ти на розпродаж запізнивсь давно.

10.10.04

Доторкання

Доторкання

Доторкнешся рукою
до моєї душі…
Доторкнешся словами
до неба…
Ми так поспішали
галасливими людними вулицями…
Що забули про тишу
і про щирість погляду…
Розбивалися хвилі
криками чайок,
що у небі самотності
єднали тривання крихке…
Немов прозорою ниткою —
так, що вже не розірвати…
Ти чуєш це?..
Затримай свою руку
у моїх долонях…