щоденність

Деконструкция защиты и воссоединение Самости в рассказе “Хесус”

Искусство и литература постмодерна демонстрируют нам “смерть” Бога, “смерть” субъекта” и “смерть” автора. Теория, согласно с которой весь мир — это один текст, в котором бессчисленное количество раз переплетаются знаки и символы — слова, люди, действия и т.д. — состоит из повторений и цитирования самого себя. Таким образом, согласно воззрениям постмодернистов, не существует ни автономного индивида (весь он — набор заложенных характеристик), ни творчества без прямого и скрытого цитирования или рекомбинации уже написанного в текстах книг или в гипертексте существующей реальности.

Если же обратиться к конкретному тексту — рассказу “Хесус”, — какие мифы и кажущуюся реальность развенчивает он? Попробуем рассмотреть последовательно, насколько позволяет этот многоплановый текст.

Итак, при поверхностном (не на уровне символов, подтекста, структуры) прочтении рассказа можно увидеть вполне элегически-сентиментальную историю о том, как некий мальчик, утверждающий, что он сын Божий (Хесус = Иисус), а возможно, и являющийся им (однако, уже эта версия вызывает сомнения у внимательного читателя) пытается наладить в мире, в который он попал, некий Баланс, без которого невозможны Порядок и Жизнь. Однако его вмешательство (вынужденное, т.к. он сам себя считает только пешкой) не приносит окружающим людям облегчения и добра: один за одним они уходят из жизни, а на отсутствие порядка указывает как минимум отваливающаяся ручка на дверях приюта, в который сдали героя.

Что же не так с мальчиком, называющим себя Хесус, и, собственно, что не так во всей этой истории, и как указывает на это читателю текст?

Начнем с деталей. Не случайно в небольшом рассказе постоянно делается акцент на одних и тех же предметах или зонах. Особое внимание обращено на двери:

— их постоянно открывают и закрывают, запирают на ключ; со скрипом или бесшумно поворачивают ключ, открывая двери; боятся подойти к двери и открыть ее, чтобы не увидеть то, чего видеть не хочется; распахивают двери ногой или выбегают, забыв их закрыть. А еще — дверь таинственным образом оказывается открыта кем-то неизвестным. И также — дверь мужского туалета, из-за которой стыдливо выглядывает персонаж, — возможно, и эта деталь совершенно не случайна.

Дверь — как символ перехода, так и препятствие, отгороженность, замкнутость. А поскольку действие рассказа происходит именно в замкнутом помещении, акцент на манипуляциях с дверью связан с проблемой выхода из помещения, из ситуации/состояния.

К тому же, упоминания об открывающихся и закрывающихся дверях постоянно соседствуют с упоминаниями о том, как герой(-и) открывает или закрывает свои глаза, погружаясь то в забытье сна, то в слезы и переживания.

Еще одна интересная деталь — наименование пространства, в котором происходит действие. Тут мы видим кабинет, переходящий в кабинетик, словно давящий на находящегося в нем человека; и — целый ряд наименований для места “заточения” Хесуса: маленькая комната, комнатушка, маленькая кладовка, пристанище, обитель. И если первые два обозначения семантически и эмоционально нейтральны, то ассоциация с запертым в кладовке ребенком отсылает к детским страхам, а пристанище и обитель ассоциируются уже с библейским писанием.

Маленькие замкнутые пространства могут указывать на зацикленность на ситуации, а то, что их как бы несколько — на ее расщепленный шизоидный характер.

И тут мы приближаемся к главному. На шизоидность происходящего указывает в первую очередь сама форма рассказа: текст дается микроскопическими отрывками, нить событий вроде бы хаотично (на самом деле — в строгом порядке) скачет от локации к локации и от персонажа к персонажу.

Еще одна яркая деталь — восприятие мальчиком части людей, которых он видит: два шкафа с глазами, живой шкаф. Это даже не смешные или обидные прозвища, которые могут давать дети, это совершенно безэмоциональные отстраненные упоминания об объектах. Такая отстраненность указывает на шизоидность мышления Хесуса. И это не единственная странность в его словах и поведении, но обо всем по порядку.

Открывая и закрывая глаза, проваливаясь в забытье и приходя в себя едва ли не в такт открывающимся и закрывающимся дверям, ребенок ощущает себя крайне уставшим и обессиленным. Его изматывают вопросы психолога и угнетает отсутствие ответов на его вопросы, которые он посылает своему отцу (Богу?). Чувствуя себя пешкой в чужой игре, он не понимает, что и кому он должен. Он считает, что обречен, и не находит ответа на вопрос — почему же ему так плохо, если он только что помог человеку?

Из этого анабиотического состояния мальчик выходит благодаря боли, пришедшей к нему из приснившегося кошмара, в котором некий мужчина избивал женщину. Мальчик кричит, чувствуя ее боль. Лица избиваемой он не видит.

А что же мальчик сообщает о себе, отвечая собеседникам?

Что зовут его Хесус, и что ему 2006 лет, 9 месяцев и 2 дня. Отсюда мы можем предположить, что рассказ был написан в 2006 году (т.к. мальчику 6 лет), и нас отсылают к рождению Христову. Однако считаю неслучайной всю дату, поскольку на этом был сделан дополнительный акцент. 9 месяцев — срок вынашивания ребенка до рождения, а 2 дня могут указывать конкретно на день рождения героя.

Итак, рискну предположить, что мальчик был найден через два дня после неких событий, свершившихся на его шестой день рождения, и эти события были столь травматичны для его сознания, что оно попыталось защититься спасительной легендой (собственно, христианская вера всегда оказывала на людей успокаивающее влияние, снимая с них ответственность за совёршенные грехи).

Хесус говорит, что у него есть мать, зовут ее Мария (снова библейский мотив), а отца у него нет и никогда не было. Настойчивое отрицание отца неожиданно выводит из себя его собеседницу — психолога. В более поздней беседе с психологом Хесус говорит, что его мать умерла, когда ему было 33 года. И тут уже мы видим сплошные расхождения: с возрастом мальчика (6 ему или 2006 — но никак не 33, эта цифра до сих пор не звучала); с Библией — Мария пережила Иисуса, а не наоборот; с предыдущей беседой, в которой Хесус говорил о своей матери, что она “есть” — в настоящем времени… А между этими двумя беседами с психологом мальчик видел тот самый сон, от которого проснулся с криком и болью.

Отношения мальчика с психологом Элизабет Бэрри вообще вызывают много вопросов. Он называет ее то Элизабет, то Бет, Бетти. Заводит с ней разговор о муже, который ее избивает; и прямо ставит перед вопросом — хочет ли она сама умереть, сам же и утверждая, что она хочет смерти мужа. Добившись признания: “Я просто хочу, чтобы он исчез”, Хесус сообщает Элизабет о смерти ее мужа, заявляя: “Я всего лишь хотел сделать тебе приятное”. А на ее слова, что он монстр, ответствует, что монстр — ее муж, и, спокойно провожая взглядом убегающую плачущую женщину, отпускает: “Твой срок еще не пришел…” Более, чем странный разговор и ситуация.

Так сколько же персонажей действует в рассказе? Тут есть только мальчик, именующий себя Хесус, и его мать. Есть еще, правда, один из “живых шкафов” (не Куни), но он исполняет роль объекта в интерьере, “статиста”.

Рассмотрим систему действующих лиц, разложив их на бинарные оппозиции.

Кого мы видим изначально? Мальчик Хесус, начальник станции Бенджамин Райли, психолог Элизабет Бэрри, один из “шкафов” Дэйв Куни, мать Дэйва, мать Райли; второй “шкаф” и секретарша Кэрри (персонажи-статисты). Также есть упоминания об отцах Куни и Райли. Отец Куни при смерти, отец Райли давно мертв. У Хесуса, по его словам, отца никогда не было. А еще есть “неудавшийся отец” — муж Элизабет, “неудавшейся матери”, — тоже уже мертвый.

В итоге система персонажей делится так:

— Бенджамин Райли (сын), его мать, его мертвый отец (якобы страдавший катаром легких);

— Дэйв Куни (сын), его мать, его умирающий отец (на искусственной почке);

— мальчик (Хесус, Бен, Дэйв?), его мать (Мария, Элизабет?), его отец, которого у него “никогда не было” — судя по всему, “неудавшийся”, а потому “заслуживший” самое строгое “наказание”, прямо-таки излившийся на него поток агрессии: “Разрыв кишечника, обильное внутреннее кровотечение, разрыв правого лёгкого и перелом основания черепа”.

Жизненные ситуации Райли и Куни идентичны: у обоих есть мать и умер отец. Отличие в том, что отец Райли умер давно, и сын винит в его смерти мать. Отец Куни умирает в данный момент, и сын переживает нежелание увидеть мертвое тело, о котором он уже знает.

Что же, все-таки, произошло? Проанализировав диспозицию и систему персонажей, я попытаюсь деконструировать текст, подающий читателю версию, сконструированную шизоидными механизмами защиты психики главного героя, и опровергнуть его версию событий.

Так вот, если рассматривать текст как версию шизоидного сознания, все становится на свои места. Практически аналогичные по ключевым пунктам Райли и Куни — это две субличности, на которые раскололось сознание мальчика, пережившего ужасное потрясение. При этом Райли олицетворяет субличность как бы более взрослую (есть упоминание о том, что он не плакал уже 40 лет) не только по возрасту, но и по должности. Это человек ответственный, руководящий, однако замкнутый в своем кабинетике, как в тюрьме, в то время, как людям “наплевать на начальника станции со всеми его проблемами”. А Куни наоборот подчинен Райли, боится его (сцена у туалета), однако и равен с ним в том, что “людям большого города наплевать на проблемы бедняков”. Общество безразлично к обоим и жизнь пролетает мимо них, проносясь на скоростных поездах.

Однако этих “двоих” попросту не существует. Есть больной мальчик, убивший своего отца и отрицающий этот факт, прячущий от собственного сознания, и обвиняющий то мать, то несчастный случай, то болезни. Однако постепенно картина открывается и для него самого, и вместе с осознанием меняются и реакции постепенно складывающегося воедино сознания Хесуса: он ощущает боль, прекращает постоянно спать, плачет, выбирается из каморки, кабинета, больничной палаты. И в этом постепенном возвращении к себе задействованы обе субличности — Райли и Куни, действующие попеременно, в зависимости от того, что именно и в какой версии вспоминает сознание героя.

Начинаются воспоминания с Райли, думающего о том, что отец его был фантазером, писал стихи и рисовал поезда, а мать его не любила, и виновата в его смерти. И все, что было в жизни у отца — его сын Бенни. Портрет самого Райли воистину пугающий: “Некогда мужественное и красивое лицо превратилось в угрюмую маску мертвеца, живыми остались только глаза — две маленьких, глубоко посаженных бусинки ненависти. Седые волосы торчали по бокам его головы, как будто рога. Если бы дьявол существовал, то он, скорее всего, выглядел бы именно так…” Это совершенно не похоже на описание ни в чем не повинного человека, страдающего от несправедливости жизни.

Далее мы узнаем, что отец Райли был застрелен; якобы он мучался от болезни и застрелился. Однако это был не суицид, достаточно прочитать, что вспомнил Бенджамин, глядя в глаза своей умирающей матери: “Мальчик плачет: на месте отца труп и сквозь дыру в его затылке виден лес, домик. Их домик…” Дыра — в затылке, это не самоубийство, но и мать не виновата, и Райли это знает: “Я знаю, что ты не убивала отца, знаю, что это не ты. Знаю, что был последним ублюдком…” Кстати, кто был ублюдком? Похоже, что не отец, а сам Бенни, он же Хесус, который “не монстр”.

Поведение Куни гораздо ближе к инстинктам, к подсознательному. Он предчувствует страх увидеть содеянное. Он знает, что отец мертв, потому боится открывать дверь квартиры, его ноги наливаются свинцом и руки не двигаются. А плачущая мать, падая в объятия сына, говорит, что отец с утра смеялся и хотел жить: “Бог забыл о нас, малыш, Бог забыл о нас…”

Для большей наглядности можно проследить весь путь трансформации героя от полного отрицания себя и отождествления с Христом — через скачки между субличностями, воспоминания, боль, слезы и осознание — до воссоединения и появления Я через 12 лет на примере таблицы, в которой схематически представлен каждый сегмент-этап текста:

И мы видим, как субличности героя отрицают все попытки вспомнить о травме: мальчику говорят “Заткнись!”, “Прекрати! Убирайся” и т.п. А когда ему все же удается высвободить субличность Райли из его заточения (когда тот выбегает из кабинета), мальчику становится только хуже. И это закономерный этап, когда человеку больно вспомнить и принять нечто ужасное. Однако, без осознания не воссоединить личность, поэтому нужно пройти весь путь истинного распятия на кресте своих воспоминаний и принятия грехов.

Так что же это был за грех? Почему/за что ребенок, шестилетний мальчик, мог застрелить в затылок своего отца?

Признаться, самый сложный тут вопрос, на который тяжело сразу найти тот единственный ответ, логично закольцовывающий все сегменты схемы. Остается взвесить все, что имеем:

 чувство стыда Дейва и страх, что Райли узнает о некой неудобной и постыдной ситуации (разговор Дейва и Элизабет у мужского туалета). Тут Райли может выступать как проекцией отца, так и воплощением супер-эго (социальных норм) самого героя (мальчика). В любом случае тут замешана женщина — “неудавшаяся мать”;

 обвинения матери Райли в том, что она виновата в смерти отца, равно как и приписывание Элизабет желания смерти мужа — это проекция собственной агрессии к отцу, поскольку:

— отец Райли якобы страдает катаром легких (болезни легких символизируют гнев — “задыхаться от гнева” ), а у отца Дейва больны почки (заболевания почек связывают со страхом). А если вспомнить, как был искорежен муж Элизабет — увидим необузданный поток агрессии, и эта агрессия — мысли главного героя, желающего “сделать приятное” матери;

— крайне амбивалентные чувства к матери: желание защитить ее; едва ли не сговор с ней (разговор под туалетом); злость на нее за то, что умирает — “Живи, черт тебя подери!!!” Едва ли это крик сына, боящегося потерять последнего родного человека, скорее, это крик человека, который боится чего-то другого. Например, возмездия за свершённое;

 символика на уровне тела: руки сына, обнимающие спину матери; избиение, удары по животу “неудавшейся матери” (то, что Хесус в упор не видит во сне лица этой женщины, означает высшую степень отрицания, следовательно, боль ей причинил он сам); и, в конце-концов, поезда и так и не взлетающие самолеты, которыми буквально бредит Райли, психоанализ трактует как фаллические символы;

 Бог забыл о нас, малыш, Бог забыл о нас…” — слова матери, плачущей в объятиях сына, такой же грешной, и тоже заслужившей покарание, вот только ее “срок еще не пришел”. А кто мог быть божеством в этой любящей семье, на кого с обожанием смотрели маленький сын и его мать? На отца, который “еще с утра смеялся” и радовался жизни, а потом с криком “выхаркивал свои легкие”, пока не получил пулю в затылок от собственного малолетнего сына.

Возвращаясь к библейской символике и аллюзиям. Улыбавшийся добрый и любящий Бог забыл о них, изгнал из своего Рая и отвернулся, возвращаясь домой и оставляя согрешивших в лесу (символ подсознания). И это уже классика не только мифологии и религии, но и психоанализа — Эдипов комплекс, порочная любовь сына к матери и рождаемая ею ненависть к отцу. Именно это и привело к конфликту и убийству.

Переходя к завершению, нельзя не сказать о судьбе матери, ведь в итоге именно ее смерть и стала последним камешком, разрушившим психику Хесуса. Как видно из предпоследней сцены и из рассказа уже собравшегося воедино через 12 лет героя о найденном в газете некрологе, — Элизабет покончила с собой после смерти мужа. Ее не смогли остановить “тянущиеся руки ребёнка, пытающегося поймать, ухватить, дотронуться, удержать…” Не смогли, потому что она видела проснувшегося в нем монстра, кричавшего “черт тебя подери!”, и сама понимала, что как мать она “не удавшаяся”…

Еще одна очень характеристичная и насыщенная символами сцена — в больнице, когда умирает мать. Врачи, называемые впавшим в отчаяние сыном убийцами в белых халатах, тварями и Ангелами Смерти, наполняют все помещение белизной, которую разрывает бездонная пропасть черноты, обнаружившаяся под белым халатом Райли — пропасть греха, пропасть безумия…

И только через 12 лет герой сумел по частям собрать себя, избавившись от субличностей, и теперь он и только он сам может попытаться своей жизнью искупить то, что натворил.

Напоследок, пара слов о цифрах. Как и прочие знаки, которыми насыщен текст, и о которых можно говорить гораздо больше, они несут свою смысловую нагрузку. 2006 и 6 — параллель между возрастом героя в начала рессказа и рождением Христа. 9 месяцев — срок полного формирования ребенка из зародыша и готовности его покинуть материнское лоно. 40 лет (за которые впервые заплакал Райли) явно отсылают к блужданию иудеев по пустыне в поисках выхода. Однако, если посмотреть на две последние цифры, стоящие рядом, можно провести еще одну аналогию — 9 и 40 дней поминовения усопшего, пока его душа прощается с телом и этим миром. И 12 лет — как полный цикл астрологического календаря, как 12 месяцев или 12 апостолов. Версий может быть много, и в этом тоже суть постмодерного искусства, протягивающего бессчетные нити аналогий на гигантском полотне гипертекста истории всего человечества, постоянно повторяющего одни и те же архетипные истории.

Белый шум. Из памяти

Белый шум. Из памяти

“Не жур-берег то, не синь-води то,

А життя мого течія.

Вчуся голосу, вчуся совісті

В журавля…”

(из украинской песни)

 

Перебирала яблоки на столе. Уродились в этом году. Румяные, крепкие… Золотые, как сама осень. “Последняя осень”, – долетело из ниоткуда, словно прикоснулось к сердцу ледяным крылом и отошло. Отлегло на время. Снова. Оно стало приходить все чаще, словно делая небосвод ниже и ускоряя закаты… Каждый из которых мог стать последним.

Всегда боялась умереть ночью. Не увидеть света солнца в последний раз, не попрощаться с ним, проваливаясь в бездну боли в последний раз. Навсегда… Умереть в холодной зимней тьме, не дождавшись вишневого цвета и тепла мальв… Нечасто их приходилось видеть в городе, сжималось сердце в далеких поездках, с журавлиным ключом стремясь обратно, к истокам, домой…

А дома этой зимой холодно. А людям этой зимой – не до людей. А людям – не до музыки и не до души… “Потом когда-нибудь”, – все потом, все откладывается, забывается, не замечается. Память втаптывается в грязный февральский снег, смешиваясь с землей… с тяжело стучащими о дерево комьями земли.

…Он плачет, не сдерживаясь. Когда на земле становится одним солнцем меньше, на небе загорается новая звезда. Но до нее так далеко, а тут так холодно и безнадежно… Перебирает старые фото. Улыбки, цветы, счастье, а за всей легкой беззаботностью – лейтмотивом – боль. Эти песни, что шли от сердца. Эти песни, что лились из слез. И легким светлым ручейком живили чьи-то сердца, утоляя чужую боль и даря надежду…

…Можно ли плакать за тем, кого никогда даже не держал за руку?.. Когда умираешь вслед за голосом, что касался твоей души, исчезает все. Мир становится чужим и неприкаянным. Куда-то исчезают стихи и звуки, оставляя вместо себя белый шум. Холодный и беспросветный… Он возвращается. В самый жаркий день начала новой осени касается меня ледяным дыханием, напоминая, откуда и зачем пришла. И снова строки рождаются с болью, словно, капля за каплей, насыщаясь ею, и… избавляя, освобождая меня.

“Вернись к истокам, если собьешься с пути. Вернись к себе и обрети силу. Вернись, чтобы найти силы продолжить свой путь…”

Ничто настоящее не рождается без боли. Ничто настоящее не канет в небытие. Ничто не заменит человеку его путь и его крест.

Больно, да, но – шаг за шагом, слово за словом, звук за звуком – из сердца, из души, из памяти… И постепенно белый шум превращается в вишневую метель, отзывается песней журавля и чем-то теплым-теплым, оставшимся тут, на земле…

“Не жур-берег то, не синь-води то,

А життя мого течія.

Вчуся голосу, вчуся совісті

В журавля…”

 

02.09.15.

Туга за Україною

Туга за Україною

 

“У безодні гріха народжується туга за Богом”, – казав Федір Достоєвський.

Хто пройшов усі кола пекла, – готовий очиститися й відродитися.

Війна не “спише”. Війна – очистить

Війна, що починається як переділ бізнес-інтересів “сильних світу цього” та заради “відмивання” й розграбування коштів – врешті-решт переходить у стадію, коли суспільство очищується і від влади торговців, і від бажання заробити брудний гріш на підспівуванні їм.

Ненависть.

Ескалація ненависті досягла зеніту.

Нонсенс, але зараз україномовних авторів, і саме українців, більш радо приймають на російських ресурсах, там більш людяне й толерантне спілкування, аніж в українському секторі інтернету. Знову “проіскі ворогів”? Чи власна байдужість і острах (аби не зачепили)? А чи й злочинні наміри як тих, хто сіє й культивує тут ненависть і розбрат, так і тих, хто їм у цьому допомагає (бодай навіть і просто “непомічанням”)?

Ми “пішли в Європу”.

Вкотре переступаючи через усі закони країни. Забуваючи про засади демократії та правового суспільства. Відкидаючи порядність і людяність. Повертаючись до дрімучих часів сталінщини, і беручи звідти найгірше – нетерпимість не лише до інакодумства, а й до здатності мислити взагалі, стукацтво, підступність, тотальне нагнітання страху. Невже це може стати нашою сьогоднішньою реальністю? Невже за таке загинула Небесна Сотня, яка все примножується? І гинуть саме ті, кому небайдужа ця земля і її доля, чиї діти й батьки тут, а не по закордонах, звідки так зручно давати поради й посилати на смерть.

Мабуть, комусь потрібно так наковтатися ненависті, аби захлинулися нею.

Аби очистилася ця стражденна земля, моя земля Україна.

Пафосно? Можливо.

Емоційно? Так.

Але до свідомості й до розуму зараз майже неможливо звертатися, – настільки чи то залякали, чи то накрутили, а чи елементарно втомили людей.

Та це на добре. Втома від політики та розчарування у політвіруваннях дадуть людям змогу протверезіти і почати нарешті ставитися до влади як належить – виключно як до найманих менеджерів. Можливо, нарешті-таки політдоцільність не буде переважати над Конституцією України, тим же Кримінальним Кодексом та іншими законами країни. Можливо. І ось тоді, а не після чергового пафосного святкування ми й наблизимося на крок до омріяної Європи.

І можливо, ми таки почнемо вчитися поважати і Конвенцію прав людини, і право кожного з нас на захист честі та гідності особи? Чи ні? Чи це щось занадто фантастичне й неактуальне? А “актуально”, – це як Путін на світанку кар’єри – “мочити їх по унітазах”?

Антилюдяність – заразна. Чи не тому так багато хто зараз втратили людські обличчя?

Ненависть – це не наше, це не риса менталітету української нації, а щось навмисно привнесене й посіяне у душі багатьох… І це – деструктивна риса, це те, що призводить до розпаду й поразки.

На ненависті нічого не можна збудувати.

Ненависть підточує зсередини й позбавляє коріння. Вона плодить перекотиполя й пристосуванців, лише не тих, хто справді цінує свій край…

…Хоч на кілька хвилин спробуймо забути про біль, розпач і злобу.

Почуйте Українську Пісню.

Голос нашої землі, душу народу українського, із його щирістю, лагідністю й замилуванням цим світом. На якусь мить – просто припиніть чвари і спробуйте ЗГАДАТИ СЕБЕ.

Та зрозуміти – ані матеріальні цінності, ані політбаталії – ніщо не підмінить нам наше справжнє коріння, наш духовний стрижень.

А це те, що ти або відчуваєш, або ні.

Або тобі дорога й зрозуміля ця земля, або ж ти – бездомне і скрізь чуже перекотиполе…

 

А голос бринів…

А голос бринів…

 

А голос бринів… Золотим весельцем торкався душі й відчиняв її до життя, до сонця, до справжньості… Рятував із небуття, зігріваючи своїм теплом…

Голос, що був життям.

Досі.

Попри закони фізичного буття й небуття.

Попри поспіх буденщини сих днів.

Попри збайдужіння й жорстокість.

Десь тут, на самісінькому дні, лишилася одна надія, єдиний рятунок – торкнутися живлющої води з того джерела, що колись винесло на берег та навчило любити життя. Любити і жити – попри усе. Жити, і дарувати світло, тепло, буття…

Голос, що і є Життям…

“Дотліває нескошене жито…”

“Дотліває нескошене жито…”

Поночі

коли сутінки примарні,

і все мовчить,

дотліває нескошене жито;

стиха заколисує

хвилями стулених очей

і похилених голів,

що чекають на гострі леза,

бо ж – призначено так.

Від сівби й до ужинку –

усі твої кроки –

вкарбовано

у чорну книгу землі;

звідки вийшли,

й куди хилиться колос,

де облишено

старі розсохлі двері.

Пам’ять деревини

іще тримає наше тепло

і чиїсь кроки,

сповнені колисанкою спогадів;

коли чуття були живі,

й лише заповідалось на ранок,

а колос зелений

гордовито пнувсь до сонця,

і не гадалося

про отого женця,

що з серпом у долонях

стинає похилі думки.

 

Валерія Дмитрук

Чого бояться “безкорисливі Шурочки”?

Чого бояться “безкорисливі Шурочки”?

 

Переглядаючи новини на моєму улюбленому каналі “1+1″ (жодного, жоднісінького “вата-тб”!), несподівано згадала одну сценку з рязановського “Службового роману”. Там, де Шурочка “симпатичная, но слишком активная”, допитується до кожного з співробітників: “Вы деньги сдавали? Сдавали или нет?”

Звісно ж, не можна казати, що активність наших сьогоднішніх волонтерів недоречна, і що саме вони часом не рятують життя українських військових, бо державне забезпечення армії (попри списувані урядом щодня невідомо куди величезні суми) — мізерне. І, так, саме волонтери купують і необхідне обладнання, і допомагають одягом та продуктами.

Але волонтери — у переважній більшості випадків — проміжна ланка між людьми, які скинулися фінансово чи матеріально, та безпосередньо тими, кому допомогу призначено. І волонтери — з поруху серця. патріотичних, суто гуманних почуттів — беруть на себе місію посередництва, збирання й доставки допомоги.

А тепер повернімося до сюжету з новин, де волонтери обурювалися тим. що держава збирається укласти реєстр волонтерів, змусити їх сплачувати податок з зібраних коштів (це питання вважаю вкрай суперечливим), та зобов’язати звітувати про усі цінності, що проходять через їх руки.

І що ж ми почули від волонтерів? Повне небажання діяти у рамках законності. При цьому хтось з них каже, що звітність як така у когось із них є, але у різній формі, а у когось і немає. І що через їх руки проходять міліони гривень. …Під чесне слово? Питання…

Іще одним “перлом”, що пролунав у тому ж сюжеті, було зізнання, що, мовляв, ідея начебто й непогана, але ж волонтери не бачать, що будуть з цього мати. А ось тут повертаємося до питання безкорисливості деяких “шурочок”. Чому волонтери, що збирають мільйони гривень на допомогу українській армії, не хочуть офіційно звітуватися українській же владі?

Що ж не так у “датському королівстві”?

 

Навколополітичне. Риторичні запитання

Навколополітичне. Риторичні запитання

 

Натрапила на свій вірш десятирічної давнини…

Державність, побудована на грі.

Хто переграв тебе, сумний народе?

Коли злилось твоє Трипілля в долю,

Ти виявивсь у іншій площині.    /17.12.2004/

 

…Ну що ж… головне, — так само, як тоді, — безпомильно праві. Так само, — критика дорівнюється до ворожості. і т.д., і т.д. І так само, — повна глухота.

Права на помилки, розкачування, ігри, — більше немає. І часу — усе менше.

Можливо. досить грати і втішатися іграшковими “перемогами”?..

…Нічого особливого, в принципі, але знову ж – “нові” самовдоволено-переможні обличчя зі старими звичками й закидами. Вкотре хтось намагається казати від імені усього народу… Нічого, власне, іще не зробивши.

Уважна “неуважність”. Замітки на полях

Уважна “неуважність”. Замітки на полях

 

   Часом життя влаштовує цікаві експерименти, результати яких можуть привести до несподіваних і не надто приємних висновків.

   Але… реалізм, він такий, — грішить непричесаністю, непригладженістю, недопродуманістю. Тим більш — реалізм непередбачуваності й спонтанності.

 Скажімо, маємо змогу посміятися з дотепної гуморески, шаржу, карикатури і т.д. Про якусь особу. Усі хвалять автора і його прозорливість чи просто “випадково натрапили”, “не зрозуміли”, про що це, й “оцінили лише художні якості твору”. Буває, — і “випадково”, і “просто так”, і “не помітили”, й усе інше… Життя, — воно таке, що пояснень завжди знайдеться море. Аби лиш шукати ;))

Та найцікавіше починається наступного дня, коли той же гуморист-дотепник вирішує на хвилі вчорашньої слави й підтримки мас оприлюднити іще один, аналогічний за художніми якостіми (це для тих, хто “оцінює лише художній твір”), але відмінний за “об’єктом натхнення” опус.

І тут вже спостерігаємо зовсім іншу картинку, коли захоплені фанати “прозорливого автора” не верещать, що він “жжот” і т.д., а якось тихенько-сором’язливо оминають те, чим іще вчора захоплювалися.

Звісно, є очевидна “кліка”, яка й не приховує у подібних випадках свої симпатії й антипатії. Змушує замислитися інша група, — тих, хто “не помітив” вчора конкретну адресну спрямованість там, де вона була відкрито зазначена, а сьогодні нарешті став чи то уважним, чи то вже перехотів сміятися… Хтозна )))

…як сказали б у подібних випадках гумористам-дотепникам, — “Бреши, та не забріхуйся. Затям собі, — на хазяїв не лають”.

Отака вона — “спонтанна” й “неуважна” публіка…

…Так чим же керуються люди у подібних ситуаціях? Чому — аналогічне — вчора смішило, було влучним і дотепним, а сьогодні вже — ні? Хіба ж це “раки, які вчора по три, а сьогодні — по чотири, але великі”(с)?

Звісно, автор-гуморист у одному з випадків міг бути й неправим. Зазвичай у такій ситуації і “фанати”, й “любі друзі, щиро поважаючи людину, намагаються вказати на її помилки. Але буває й таке, що, прикро засмучені й розчаровані помилкою “оракула”, впадають у прикрість, розчаровуються і взагалі втрачають до нього інтерес. Цілковито ймовірний варіант. Але час (і активність автора-дотепника) зазвичай демонструють остаточну вибірку, на основі якої можна робити глибші висновки.

Наразі можна лише зафіксувати ту картинку, що складається за результатами дводенного “експерименту”. І поставити під сумнів такі якості, як “неуважність”, “оцінювання виключно художніх якостей твору”, “неупередженість і незаангажованість” читачів. А також, звісно, — і їх “дружнє ставлення” до автора як самодостатньої особистості. Адже людині, яку поважають, до думки якої дослухаються (!) обов’язково скажуть про свої сумніви у її позиції, яка, менш, ніж за добу, припинила вкладатися у звичне сприйняття захоплених реципієнтів.

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Які врятують тебе гуси, о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси, не пережив своїх глупот?!” (Ліна Костенко)

 

У одній зі своїх попередніх статей я вже посилалася на твір передчасся Другої світової війни “Матінка Кураж та її діти”, написаний Бертольдом Брехтом. Дуже вже на часі ці думки німецького мислителя у сучасній усе іще Україні, бо:

“Если какой-нибудь командующий или король – дурак набитый и ведет своих людей прямо в навозную кучу, то тут, конечно, нужно, чтобы люди не боялись смерти, а это как-никак добродетель. Если он скряга и набирает слишком мало солдат, то солдаты должны быть сплошными геркулесами. А если он бездельник и не хочет ломать себе голову, тогда они должны быть мудрыми как змеи, иначе им крышка” (Бертольд Брехт)

Держава – це система, де усі члени соціуму пов’язані між собою функціями та діяльністю; де кожен громадянин забезпечує роботу усієї системи, а вона натомість – підтримує його життя, здоров’я і добробут. І влада – це наймана робоча сила, чиновництво, що має стежити за злагодженою роботою усього механізму й налагоджувати його у випадку дисбалансу. Це нормальні і обов’язкові функції державної влади. А зовсім не закликання народу до різних “подвигів”, як це, власне, було й за СРСР, коли ту ж недосконалість трудового обладнання і його нерентабельність люди мусили надолужувати стахановською нелюдською працею.

Здавалося б, ті часи давно минули, а Україна вже більш як 20 років є суверенною державою. То чому сьогодні знову чуємо про те, що треба “затягнути паски” (можливо, почнемо з “демократичної” влади та її кортежів і пільг?), що треба бути патріотами (патріотизм – це любов до своєї країни, а вона досягається не порожніми брехливими закликаннями продажних політиканів, а реальними кроками до унормованості й поліпшення елементарного життя кожної людини у цій країні), що треба почекати іще два чи скільки років, не критикувати владу, “якій і без того важко” (то чого взялися, як не здатні?), що втрата територій суверенної держави та змушена міграція населення у мирний час – це “тимчасові труднощі”?

А можливо, хтось елементарно не впорався із взятими на себе повноваженнями?

Хоча я б поставила питання більш радикально: Можливо чиєюсь метою була зовсім не демократична влада та виведення країни з тупика, а елементарне самозбагачення, “поки дорвалися до кормушки”? …Раптом, хтось наведе аргументи, що заперечують це припущення? А точніше, не припущення, а те, що усі ми зараз і переживаємо.

Отже, недаремно іще в давнину було сказано: Богу – богове, кесарю – кесареве. Бо будь-яке зречення – усвідомлений вибір самої людини, і вже зовсім не те, до чого мають її закликати ті, хто працює “для народу”, присмачуючи свою брехню намаганнями впливати на почуття провини громадян.

Це не ми винні владі, а вона нам. Це не народ має відчувати провину, що “не усі були на майдані”, що лишилися (поки що!) живими у державі, яка першою повинна захищати життя своїх громадян. Це усе – відповідальність тих, хто вів за собою людей, і тих, хто зрештою посів владу.

У кріслі чиновника має бути фахівець, людина дії, а зараз – дії у екстремальних умовах, бо потрібно терміново рятувати країну, щоб ні у кого не виникало думки тікати подалі з прихопленою територією проживання… Вдумаймося – країна перетворюється на зібрання “територій проживання”, бо загальновизнаної легітимної влади по суті немає (революційна доцільність виправдовує далеко не усе, й не для усіх), спільну національну ідею вбито іще попередніми правителями, а від державної економіки теж майже нічого не лишилося, бо її успішно витіснила боротьба інтересів олігархів. “Антикризова” програма уряду вже в дії, і робочі місця по країні скорочуються. І це на фоні мігрантів з Криму, яким також треба і працювати, і десь жити…

А хтось розповідає про патріотизм, затягування пасків, терпіння і всепрощення… Чи навпаки – закликає до подальшого й остаточного розхитування суспільства і країни, педалює ненависть до “східняків” чи “западенців”, “колорадських жуків” чи “бандерівців”, і так далі…

Складається враження, що країна потрапила у якийсь моторошний квест, де кожному видали набір кричалок, прапорців та інших відзнак поділу “свій-чужий”, хтось отримав в руки зброю, хтось бруківку чи бити… І кожному вказали на “ворога”. Якого треба знищити, якщо ти “патріот”. І так – по обидва боки умовного бар’єру, що пролягає вже не просто між сходом і заходом, а й у кожному місті… Боротьба за виживання під маркою “зате свобода” (а де й для кого?) у розпалі. І поки хтось розділяє та владарює, іншим пропонують чергові примарні обіцянки…

 

07.04.2014

Валерія Дмитрук



Читать полностью: http://h.ua/story/401929/#ixzz37fwCDqV6

“Матінки Кураж” і сьогоднішня Україна

“Матінки Кураж” і сьогоднішня Україна

“Вообще, когда в ход идут высокие добродетели — значит, дело дрянь”

(Бертольд Брехт “Матушка Кураж и ее дети”)

Україна на порозі війни. Україна на шляху не до Європи, а до федералізації і втрати немалої частини своєї території. Хтось “з народу” стверджує, що це “свобода”. Хтось радіє, що звільнилися від “влади банди”. Так. Але що отримали натомість, й чи не завелика ціна?

Наслідками революції завжди користуються зовсім не безпосередні їх учасники. Але у сьогоднішньому світі капіталу цілком можливо навіть змінити владу шляхом підтримки (й інформаційної, — власні телеканали, інтернет-сайти й армії інтернет-ботів, друковані ЗМІ; і фінансової) того чи іншого заколоту. А можливо, не лише підтримки, а й активної підготовки… Отже, — це вирішує не народ, а окремі особи, що вдало маніпулюють ним у своїх інтересах?

Щоб не бути голослівною, пропоную розглянути кілька фактичних спостережень за досить відомими “рупорами інформації”: телеканал “1+1″ та інтернет-сайт “Gazeta.ua”. Власник телеканалу усім відомий як І.В.Коломойський. Щодо інтернет-видання відомо лише те, що там наприкінці минулого року змінилися власники й редакторська політика.

З перших днів майдану у 2013 році “1+1″ настільки розгорнуто інформував про події на майдані, що перевершив навіть “п’ятий канал”. Не бачу нічого поганого у демократичних ЗМІ та глибокій і всебічній інформації. Але якщо це без “лапок”, а інформування не перетворюється на нагнітання ситуації.

Пропоную замислитися: телеканал, що належить одному з олігархів, активно висвітлює, ба навіть пропагує революційні події. Інформаційна підтримка очевидна. А отже, певні особи зацікавлені у певному перебігу подій.

Водночас інтернет-видання “Gazeta.ua” закриває своїм користувачам доступ до коментування. Так, у цей період не одне українське інтерне-видання вдалося до такої стратегії. Це пояснювали як владною цензурою, так і можливістю запровадження надзвичайного стану, і прийняттям славнозвісних “січневих законів”. Але з часом більшість сайтів повернулася до звичного режиму роботи, адже й тієї влади вже немає, закони “знешкоджено”, і надзвичайний стан від “тиранічного режиму” не загрожує. То які причини не повернути доступ до коментування на одному з колись досить популярних інформаційних сайтів?.. Натомість можна побачити, як там з’являється все більше інформації позитивного напрямку, пов’язаної  з вищезгаданим олігархом. Ці піар-відблиски вже розповсюджуються скрізь у вигляді “величезної вдячності за спокій у одному окремо взятому регіоні”. Не виключено, що у одному окремо взятому регіоні тепер буде й краще забезпечення роботою та гідною оплатою. І можливо, що навіть для тих, хто працює поза межами “невидимої віртуальної інформаційної війни”…

А як було наведено спокій у тому регіоні? Ось припущення журналіста С.Висоцького: “После того как Игорь Коломойский стал губернатором Днепропетровщины все скажем так спорные вопросы в регионе были улажены за два дня. Марши, вывешивание российских триколоров, титушки – все окончилось как не бывало. Будучи осведомленным о характере Игоря Валерьевича и о широких возможностях Привата на ниве обеспечения соборности Украины могу предположить, что последствия умиротворения Днепра вполне могут быть прикопаны в каких-то лесных массивах. Такова реальность дней наших” ( http://espreso.tv/new/2014/03/14/chomu_akhmetov_ne_prypynyaye_doneckyy_separatyzm )

В усьому цьому пропоную згадати одне з ключових питань, яке дозволить якщо не знайти остаточні відповіді, то почати мислити у логічному напрямку: Кому це вигідно?

Кому на руку керований спокій у одному з регіонів?

Кому вигідна влада, представники якої водночас і земляки, й замішані у фінансових махінаціях?

Кому на руку знешкодити своїх прямих конкурентів та перерозподілити сфери впливу?

Невже на ці запитання хтось зможе чесно відповісти, що у виграші – народ України? Уточнюю – усієї країни, в її цілісності й непорушності, а не якихось окремих регіонів.

Так, олігархи часом навіть витрачаються на потреби армії, про що вже пафосно розписали наші ЗМІ. А власне: “Победа Тилли при Магдебурге стоит мамаше Кураж четырех офицерских сорочек” (Б.Брехт). А країні це коштує спокою, стабільності, і, ймовірно, державних кордонів та людських життів. Ну що ж, сучасні “куражі” в цей час куражаться над країною й міркують: “А война разворачивается на славу. Она, как миленькая, протянется еще лет пять, прежде чем все страны в нее ввяжутся. Немножко дальновидности, немножко осторожности, и дела мои пойдут будь здоров” (Б.Брехт).

А нас, звичайних громадян, у цей час умовно ділять на патріотів і непатріотів. І ознакою непатріотизму вже стає не лише скептичне ставлення до подій на майдані та іх наслідків, і навіть не критика теперішньої влади (а згадаймо славнозвісне рішення Печерського суду про заборону критикувати уряд Тимошенко; нічого не нагадує?), а й спроби критики прямого вторгнення великого бізнесу у політику, і безпосередньо олігархів.

Дивно усе це, панове. Невже про таку “свободу” думали? Невже втрата територій – це дорога до демократичної Європи? Чи це ціна, яку комусь не шкода було заплатити за негайно-термінову  зміну влади?

В принципі… ми вже починаємо звикати до латентного майдану, тимчасово-вічного ВО Президента й невідомо за що увічненої ВР… То, може, й далі піде як по маслу?

Адже, як казав фельдфебель з драми Бертольда Брехта:

“Как все хорошее, войну начинать очень трудно. Зато уж когда разыграется — не остановишь; люди начинают бояться мира, как игроки в кости — конца игры. Ведь когда игра кончена, нужно подсчитывать проигрыш. Но на первых порах война пугает людей. Она им в диковинку”.

17.03.2014

Валерія Дмитрук

http://h.ua/story/400584/