психологія

Уважна “неуважність”. Замітки на полях

Уважна “неуважність”. Замітки на полях

 

   Часом життя влаштовує цікаві експерименти, результати яких можуть привести до несподіваних і не надто приємних висновків.

   Але… реалізм, він такий, — грішить непричесаністю, непригладженістю, недопродуманістю. Тим більш — реалізм непередбачуваності й спонтанності.

 Скажімо, маємо змогу посміятися з дотепної гуморески, шаржу, карикатури і т.д. Про якусь особу. Усі хвалять автора і його прозорливість чи просто “випадково натрапили”, “не зрозуміли”, про що це, й “оцінили лише художні якості твору”. Буває, — і “випадково”, і “просто так”, і “не помітили”, й усе інше… Життя, — воно таке, що пояснень завжди знайдеться море. Аби лиш шукати ;))

Та найцікавіше починається наступного дня, коли той же гуморист-дотепник вирішує на хвилі вчорашньої слави й підтримки мас оприлюднити іще один, аналогічний за художніми якостіми (це для тих, хто “оцінює лише художній твір”), але відмінний за “об’єктом натхнення” опус.

І тут вже спостерігаємо зовсім іншу картинку, коли захоплені фанати “прозорливого автора” не верещать, що він “жжот” і т.д., а якось тихенько-сором’язливо оминають те, чим іще вчора захоплювалися.

Звісно, є очевидна “кліка”, яка й не приховує у подібних випадках свої симпатії й антипатії. Змушує замислитися інша група, — тих, хто “не помітив” вчора конкретну адресну спрямованість там, де вона була відкрито зазначена, а сьогодні нарешті став чи то уважним, чи то вже перехотів сміятися… Хтозна )))

…як сказали б у подібних випадках гумористам-дотепникам, — “Бреши, та не забріхуйся. Затям собі, — на хазяїв не лають”.

Отака вона — “спонтанна” й “неуважна” публіка…

…Так чим же керуються люди у подібних ситуаціях? Чому — аналогічне — вчора смішило, було влучним і дотепним, а сьогодні вже — ні? Хіба ж це “раки, які вчора по три, а сьогодні — по чотири, але великі”(с)?

Звісно, автор-гуморист у одному з випадків міг бути й неправим. Зазвичай у такій ситуації і “фанати”, й “любі друзі, щиро поважаючи людину, намагаються вказати на її помилки. Але буває й таке, що, прикро засмучені й розчаровані помилкою “оракула”, впадають у прикрість, розчаровуються і взагалі втрачають до нього інтерес. Цілковито ймовірний варіант. Але час (і активність автора-дотепника) зазвичай демонструють остаточну вибірку, на основі якої можна робити глибші висновки.

Наразі можна лише зафіксувати ту картинку, що складається за результатами дводенного “експерименту”. І поставити під сумнів такі якості, як “неуважність”, “оцінювання виключно художніх якостей твору”, “неупередженість і незаангажованість” читачів. А також, звісно, — і їх “дружнє ставлення” до автора як самодостатньої особистості. Адже людині, яку поважають, до думки якої дослухаються (!) обов’язково скажуть про свої сумніви у її позиції, яка, менш, ніж за добу, припинила вкладатися у звичне сприйняття захоплених реципієнтів.

Не оправдывайтесь, это вас ослабляет

Не оправдывайтесь, это вас ослабляет

 

Все мы бываем неправы.

Совершаем ошибки. Делаем глупости. Обижаем. Допускаем просчеты.

А надо понимать с первого раза.

Раз уж делать — то правильно. Поступать умно. Помнить об интересах окружающих. Семь раз отмерить, и один — отрезать.

НЕ получается.

Если, конечно, вы — живой человек.

Как вести себя, когда ошибся?

Признать свою ошибку. Принести извинения. Жить дальше. Всё просто.

В повседневной жизни распространена другая стратегия: долго изворачиваться, со скрипом признать свою ошибку, сквозь зубы извиниться, долго-долго оправдываться, в конце концов — сделать виноватыми всех вокруг, но не себя.

Чем ниже самооценка человека, тем с большим азартом и настойчивостью он реализует эту стратегию.

А почему? Потому что он верит, что если правильно подобрать оправдания — то он окажется «совсем не виноват». Думает, что хороший человек никогда не ошибается. А он очень хочет быть хорошим человеком. Самый простой путь быть «хорошим» — вовремя найти плохого — того, кто не дает ему проявить свою подлинную безупречную незапятнанную идеальную сущность…

Не оправдывайтесь.

«Я опоздал, извините, просто вчера поздно лег, было много работы, с утра несколько деловых звонков, вы же знаете, какой у нас сейчас аврал, всё как всегда в последнюю минуту, разве же тут можно хоть что-то сделать вовремя — вечная спешка…»

«Я опоздал, прошу меня извинить».

Заметили разницу?

Оправдания превращают вас в жертву обстоятельств и лишают жизненной силы. Вы сами начинаете воспринимать себя как мелкую сошку в реке человеческих отношений; теряете самоуважение и уверенность в себе.

Вы теряете доверие других людей, потому что много суетитесь вокруг собственной персоны и постоянно защищаетесь.Вы не ошибаетесь — вы учитесь, и в этом ваша сила.

Будьте открыты и честны.

Жизнь — это обучение. Вы никогда бы не ошибались, если бы знали, чем дело кончится. Но жизнь устроена так, что ни одно дело не начинается в стопроцентной уверенности в успехе. Будьте открыты полученному опыту и честно признавайте, если что-то не получилось.

Такая стратегия отношения к неудаче позволит вам психологически завершить событие:

• вы сделаете выводы и учтёте их в дальнейшем, не истощая себя бесплодным чувством вины

• это укрепит вашу личность — потому что признавая свою вину, а не взваливая её на других, вы поступаете как хороший человек

• это укрепит ваше самоуважение — потому что вы признаёте ошибочным только свое конкретное действие, но не всё своё существование

В следующий раз, если вы заметите, что начинаете оправдываться — остановитесь и сдержитесь. И вы почувствуете больше личной силы, даже если услышите о себе много неприятного.

Сдержитесь.

Дайте людям выразить свое отношение к вам, если они хотят, и примите это мужественно.

Сделайте выводы и продолжайте жить.

 

Автор: Ольга Орлова

МАНДРІВКА У ЗОНУ ПОЗАСВІДОМОГО ЯК ШЛЯХ ДО НАБУТТЯ САМОІДЕНТИЧНОСТІ (за новелою Олександра Олеся “Вони”)

МАНДРІВКА У ЗОНУ ПОЗАСВІДОМОГО ЯК ШЛЯХ ДО НАБУТТЯ САМОІДЕНТИЧНОСТІ (за новелою Олександра Олеся “Вони”)

У період модернізму увагу суспільної свідомості нарешті було привернуто до проблем окремого людського індивіда. Суперечливість епохи позначилась і на творчості українських митців, зокрема письменників, що сприйняли порубіжжя як ситуацію випробування, адже “коли руйнується старий світ, в індивідуальній і національній психології відбуваються радикальні зміни” [1: 178]. У творах письменників-модерністів з’являється все більше елементів інтроспекції та психоаналізу, що набув надзвичайного поширення у ті часи. За спостереженнями дослідників, образність епохи findesicle “тяжіє до межових станів людини й світу – марґіналізації та виродження” [2: 42].

Поняття маргінальності (від лат. margo – край, кордон, межа) вчені трактують як явище межовості, перехідності, що позначає формування нових якостей особистості чи соціальної структури: “Маргінальна ситуація диктує необхідність “виходу” з проблеми, її конструктивного розв’язання” [3]. Трактування маргінальної ситуації в соціології перегукується з поняттям межової ситуації у екзистенціалістів. Межові ситуації неначе ведуть людину від особистісного (реального) буття до екзистенційного існування (ідеалу буття) [3].

У вивченні маргінальної ситуації науковцями розроблено два підходи: макропідхід – “маргінальна ситуація як збіг об’єктивних обставин, як наслідок переміщення, руху соціальних макроструктур”; та мікропідхід – “маргінальна ситуація в уявленні людини, в одиничному випадку, як наслідок мікроподій людського життя” [3]. І саме при мікропідході особливо важливими є самооцінка, рефлексія та активність суб’єкта.

Варто зауважити, що не всі однаково реагують на маргінальну ситуацію. А отже, маргіналом є тільки той, хто певним чином реагує на життєву ситуацію [3]. Маргінал постає як психологічно розколотий тип, амбівалентна особа. Для нього характерні суперечності між свідомим і несвідомим, потребнісно-мотиваційними та інтелектуально-операційними засадами. Така особистість має нестійку емоційну сферу, не може підкорити пристрасті волі та розуму.

У новелі Олександра Олеся “Вони” психоґенез маргінальної особистості презентовано порівнево: інтенції “суперего” – спроби контакту на рівні “его” – мандрівка у зону несвідомого.

Схематично динаміку розвитку подій у новелі можна представити так:

–     вимушені зустрічі оповідача з “ними” та намагання обдурити “їх” (або ж – самого себе);

–     конфлікт антагоністів і спроби контакту з обох сторін;

–     стеження героя за “ними”;

–     усвідомлення героєм необхідності офіри та примирення з собою.

Власне, упродовж всього твору відбувається постійне віддзеркалення і взаємодія різних рівнів свідомості індивіда, що й зумовило застосування саме психоаналітичної теорії для глибшого розуміння особливостей психогенезу новели Олександра Олеся “Вони”.

Отже, у першій умовній частині новели оповідач виступає з позицій “суперего” із його презирством, зверхністю та осудом на адресу “їх” – продавців поховальних вінків, з якими він щодня мусить зустрічатися. На даному етапі спостерігаємо повне небажання героєм контакту: “І я щодня мушу проходити мимо їх і стріватися з ними” [4: 339]. Негативні інтенції “суперего” проявляються навіть на рівні фізіології: “коли рівняюсь з ними, міцно стискую свої губи, стараюсь не дихати і гордо несу голову” [4: 339].

Рецепцію образу продавців вінків у свідомості оповідача визначає несвідоме передчуття якогось лиха, небезпеки, загрози. Можна помітити, що на портретному рівні вони наче міфізуються. Акцент робиться на їх очах: “Я не виношу їх проклятих очей, їх поглядів, кривавих і голодних. І коли я мину їх, ще довго їх гострі очі дивляться на мене і наскрізь проймають мій мозок” та руках: “[…] їх сухі руки знімаються з колін і наче тягнуться до вінків” [4: 339]. Водночас, “вони” – “глухі і дурні” та “злі, голодні, як собаки” [4: 339]. Ця характеристика, у котрій домінують майже потойбічні риси, перегукується з описом злиднів у “Лісовій пісні” Лесі Українки.

То чим же ці загадкові “вони” так зачіпають оповідача? Насамперед, тим, що порушують усталеність і позірну гармонійність його психологічного простору. Чоловік розпочинає дивну гру із “ними”: “Тепер я одурюю їх […] вигадав кашляти в себе” [4: 339].

Інше питання – чи справді герой “мусить” щодня проходити саме там, де торгують поховальними вінками? Можливо, це його підсвідомість намагається подати своєрідний сигнал mementomori? Невипадковою у даному контексті є згадка оповідача про засуджених на смерть: “[...] осінь стоїть суха і засуджені на смерть живуть довго і дихають” [4: 339]. Зрозуміло, що до таких підсвідомо він зараховує і себе. Та за що ж його засуджено?

Неадекватні реакції оповідача на прояви зовнішнього світу зраджують невротичність та дають підстави до пошуку глибинної травми у його психоґенезі. Продавці вінків тут виступають уособленням його власного песимізму та безнадії, а також сигналізують про нерозв’язану проблему, що загальмовує подальший розвиток героя. Але “суперего” усіляко намагається блокувати доступ цього сигналу до свідомості. Чоловік усім виглядом переконує “їх”, що почувається краще (хоча й  “кашляє в себе”!), – одягає нове пальто і уявляє, як “вони скаженіють”. Отже, це “суперего” героя наполегливо і турботливо запевняє його самого в тому, що хвороба минула: “Я навіть почуваю себе краще, ніж влітку: у мене впала температура, я порожевів і став більше їсти” [4: 339].

Якщо згадати, що “вони” живуть з продажу поховальних вінків (як зазначає оповідач – “існують”), то на рівні символічному можна побудувати таку онтологічну паралель: смерть героя – “їх” життя його кращий вигляд – руйнація “їх” надій. У цій схемі спостерігаємо стійке протиставлення світу героя “їх” інтенціям.

У центральній частині новели відбувається зближення антагоністів та пошуки контакту оповідача з “ними”. Парадигма поведінкових реакцій героя кардинально змінюється: від дратівливого удавання байдужості – до щирого зацікавлення: “[...] колись одна з них навіть плюнула мені в спину. Нехай казяться! Але чого вони так низько кланялись сьогодні?!. [...] Може, того, що я був у новому пальті і вони вважають мене за багатого?!.” [4: 339].

Отже, “їх” ставлення до оповідача хитається від плювка у спину (як раціоналізує “суперего” – через те, що він краще виглядає, а отже – не скоро помре) до глибоких поклонів, що зачіпають його набагато більше.

Відправною точкою до розв’язання дисоціативного конфлікту героя стає бажання повідомити, що він не той, ким його, імовірно, уявляють. Тепер він сам починає шукати контакту і повідомляє продавцям вінків, що у нього відсутня рідня. Якщо досі ставлення героя до зустрічей із “ними” на лексичному рівні виявлялось у словах “мушу”, “не виношу”, то тепер – “хотілося сказати”, “боявся їх образити”: “Мені, власне, хотілося сказати, що коли я умру, то ніхто не купе на мою могилу у їх вінка, але я боявся їх образити” [4: 339].

Іще одним лексичним маркером переломного моменту є зникнення з наративу заперечної частки “але”, якою досі герой неначе намагався відгородитися, відмежуватись від “них”. Ці емоційні сплески у оповіді засвідчують сильний спротив свідомості персонажа сигналам позасвідомого.

Несприйняття і страх головного персонажа перед цими “вартовими смерті”, її “вістунами” насамперед було зумовлене відмовою “суперего” зрозуміти “їх”. Але тепер прокидається “его” героя з його цікавістю до всього незрозумілого, що так зачіпає: “А проте я не боюсь їх і добре знаю, хто вони. Колись я рішив простежити їх…” [4: 339], – повідомляє оповідач.

Нарешті  герой зважується на мандрівку у темний світ несвідомого після символічного “опльовування” і “вшановування”. Він отримує “доступ у світ людських страждань з його перетворюючим потенціалом” [5: 234]. Характерно, що відбувається це саме тоді, коли надходить надвечір’я: “[…] коли смеркло, непомітно став за деревом” [4: 339], а сутінки, як відомо, “є тією перехідною зоною, де відбувається взаємодія двох світів, – нічного світу, що презентує несвідоме, і денного світу, що презентує его та свідомість […]. Між двома світами відкривається прохід, і енергія отримує можливість циркулювати туди і назад” [5: 244].

Проте долання межі між свідомістю й несвідомим (денним та нічним світом) дається героєві не надто легко. Його внутрішній спротив передано у важкому шляхові, що його персонаж мусив подолати (вулиці, переулки, яри, перелази), скрадаючись за старою бабою, однією з продавщиць вінків.  Побачивши старезну хатину (вмістилище його страхів), він намагається дистанціюватись (ховається за тином). Подолати цю останню межу його змушує несподіваний дитячий галас із хатини та злісна відповідь баби: “Мовчки постукала, і в ту ж хвилину розчинились з рипом двері, і вибухнув галас з дитячих грудей:

«Баба, баба! Бабуся! Прийшли, принесли?»

«Геть, – злісно просичала баба і одіпхнула дитину. – Нічого… Ніхто не вмер… Будь воно проклято…»” [4: 340].

Цей діалог нагадує нам роман Семюела Беккета “Уот”, де на запитання героя “what?” (“що?”) існує тільки одна можлива відповідь хазяїна “not!” (“ні!”), яка є повною неґацією та запереченням будь-яких пошуків контакту та розуміння. А героя новели Олександра Олеся це змушує впритул подивитись на власні страхи: “Зачинились двері. Тихо та темно. Я поліз і припав до вікна” [4: 340]. Він не бажає більше лишатися у темряві незнання та тиші позірного спокою, яким його досі оточувало “суперего”.

Герой опиняється віч-на-віч із потребами голодної, скривдженої, хворої (і він теж хворів) дитини-сироти (він також зовсім самотній), яку стара баба (тут – уособлення каральної інстанції “суперего”) замкнула у закинутій хатині (обмежений простір) й ізолювала від контактів, лишаючи наодинці з дитячими страхами та фантазіями.

Варто згадати, що дитина на рівні символів “презентує собою можливість реалізації в житті особистісного духу” [5: 243]. А захоплена у пастку чаклунства, “дитяча частина існує у підвішеному стані, вона не може вмерти, але не в змозі і жити”, перебуває у своєрідному “невмиранні” [5: 249].

Усамітнення дитини корелюється із самотністю та шизоїдною відстороненістю головного персонажа, а це і є ключем до розв’язання його внутрішньої проблеми. У нього заблоковане відчуття болю – як чужого, так і власного. А за спостереженнями психологів, спроби психіки застосувати дисоціацію для захисту себе від гострої травми “призводять, як і у всіх невротичних циклах, до послаблення і хронічного травмування особистості” [5: 252].

Метафорою внутрішніх умов героя – умов розщеплення та відмежованості від світу – у творі є хатина. Це кокон, у якому зростає дитина, облишена на стару бабу, що ховає її від світу і “годує чужою смертю”, забороняючи просити милостиню – вступати у безпосередній контакт з іншими людьми. Власне, ці образи “можуть бути потрактовані як персоніфікації здатності психіки анестезувати саму себе, дисоціювати, заморожувати чи гіпнотизувати его зсередини” [5: 252].

Образ старої баби у новелі також відіграє важливу символічну роль. Стосовно дитини вона уособлює “суперего”, а щодо героя виступає істотою-посередником (Трікстером), що презентує трансперсональні сили і є його провідником зі світу денного у нічний. А на міфологічному рівні продавщицю вінків можна порівняти з чаклункою, охоронна роль якої полягає у тому, що вона не допускає шкоди, яку може заподіяти дитині травматична взаємодія з зовнішнім світом і людьми. Вона щоразу має атакувати будь-яку надію чи бажання, щойно вони виникнуть. У цьому вона абсолютно негативна.

Крім того, чаклунка персоніфікує змінений стан свідомості героя. У психоаналітичному трактуванні “чаклунки асоціюються з психічним заціпенінням – неспроможністю відчувати біль” [5: 252]. Власне, такі образи, як чаклунка, “можуть бути потрактовані як персоніфікації здатності психіки анестезувати саму себе, дисоціювати, заморожувати чи гіпнотизувати его зсередини” [5: 252].

В міфології ця ситуація представлена сюжетом, у якому одна частина “я” заманюється в підземний світ, як у міфі про Пересфону. І тоді у верхньому світі виникає проблема: все замерзає і нічого не росте (так мститься Деметра, поки не отримує Персефону назад) [6: 212–213].

Дисонанс між зовнішнім втіленням страхів героя (продавці поховальних вінків, стара хатина) і його вмістом (дитина) стає тим катарсичним моментом, що перевертає свідомість. Катарсичне проживання горя “зцілює розрив між уявою і реальністю” [5: 238].

Новела завершується мотивом усвідомленої необхідності офіри задля порятунку самотньої (як і сам герой) дитини: “І в той день, коли я умру, вони куплять дітям хліба і керосину. Нагодують їх і запалять світло” [4: 340].  Зважившись офірувати своїм життям заради дитини, герой новели розриває кокон байдужості й відстороненості та набуває онтологічної цілісності. Так було віднайдено зв’язок, що може гарантувати єдність і взаємодію цих двох світів, та відновлено внутрішню цілісність індивіда. Адже саме через занурення “его” у несвідомість воно “змінює характер, що складає  його сутність, і відроджується іншим” [7: 176].

Отже, у новелі Олександра Олеся “Вони” можна простежити динаміку психоґенезу маргінального персонажа від дисоційованої до цілісної особистості, втілену художніми засобами як мандрівка у зону позасвідомого. Якщо на початку твору ми спостерігали проекцію особистих неґацій головного персонажа новели на оточення, то згодом, через інтроекцію страждань дитини, він переживає катарсичне прозріння, що цілковито змінює його світоглядну позицію та внутрішні інтенції. 

ЛІТЕРАТУРА

1.     Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури / Зборовська Ніла Вікторівна. – Академвидав, 2006. – 504 с.

2.     Поліщук Я. Поліфункціональність міфу в поетиці модернізму // Слово і час. – 2001. – № 2. – С. 35 – 45.

3.     Маргинальность в современной России: Коллективная монография [Електронний ресурс] // Рец.: В. В. Радаев, Л. А. Беляева и др. – М. : Московский общественно-научный фонд, 2000. – 93 с. – Режим доступу: http: // www.gumer.info/bibliotec_Buks/Sociolog/Margin/_Index.php

4.     Олесь О. Вони // Олесь О. Твори: В 2 т. / Упоряд., авт. приміт. Р. П. Радишевський. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2: Драматичні твори. Проза. Переклади. – С. 339 – 340.

5.     Калшед Д. Внутренний мир травмы: архетипические защиты личностного духа / Пер. с англ. В. Агаркова, С. Кравец. – М.: Академический проект, 2007. – 368 с. – (Психологические технологии).

6.     Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006. – С. 212 – 213.

7.     Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания / Пер. с англ. А. П. Хомик. – М.: “Рефл-бук”; К.: “Ваклер”, 1998. – 464 с. – (Серия “Созвездия мудрости”). – Билбиогр.: с. 449 – 462. 

“Хамство треба любити і насолоджуватися ним”?

“Хамство треба любити і насолоджуватися ним”?

“Хамство – це свідома зневага до норм моральної гігієни” (І.Геворгян)

Зурла Лоци УжгородТы какого *ера, п*йдон, здесь, на*иг, на украинском ресурсе делаешь?

Зурла Лоци  Ужгород   Шо ви патякаєте? Для чого цю всю бурду від Аргентуи толочите?

Зурла Лоци  Ужгород   Вам робити нічого? Пишіть про скрипки та піаніно і дайте Оресту спокій, бо їй бо, я не витримаю і візьмуся за тро-ло-ло серйозно.

Зурла Лоци  Ужгород   Ви в школі вчитель? Наглядач в церковному хорі? конвоїр?

Зурла Лоци  Ужгород   Куди надо, туди й дивиться. Вакансія надзіратєля на сайті жме под мишками?

Зурла Лоци  Ужгород   У тебя, буркинафасо даже есть жена? ты меня удивляешь своим патриотизмом. А интернационализмом и подавно.  ты камуфлист вообще-то в жизни хоть одного жида видел? А америкашу? И зулуса тоже… Ну-ну…

Психологи-дослідники знайшли визначення для такого явища, як хамство – “тваринний автоматизм”. Адже вдаються до такої “зброї” переважно люди примітивні, з недорозвиненою інтелектуально-вольовою сферою, а натомість – із загостреними тваринними інстинктами.

Які особи найбільш схильні до хамства? Це найперш – люди із заниженою самооцінкою; люди з низькою моральною компетентністю (ті, яких елементарно ніхто не навчив поняттям етики й поведінки у соціумі); люди, що перебувають в умовах анонімності. При цьому третій пункт сам по собі зазвичай не відіграє ролі без перших двох.

Основна з причин хамства – це невміння людини виразити себе, а тому хамство можна розглядати як спробу раба збунтуватися супроти свого рабського становища. От тільки ніхто крім даного суб’єкта у його обмеженості й небажанні розвиватися, рости, — не винен. Отже, раб, який не усвідомлює власної відповідальності за своє становище (насамперед, моральне), і, відповідно, не знаходить способу його змінити, перетворюється на хама.

Процитую психолога В.Ромека: “Хамство має на меті зруйнувати вашу психологічну цілісність та завадити розвиткові, а конструктивна критика тим і конструктивна, що спрямована на відновлення та (або) розвиток особистості” (с).

Здавна слов’яни не ображали юродивих, блазнів, що навіть розважали їх. Але це не стосувалося нахаб і хамів, які не обмежуються своєю специфічною нішею у соціумі, а, немов ті зозулята, намагаються зайняти місця повноцінних людей. Недарма кажуть, що нахабність, — друге щастя. Тому навряд варто попускати хамство на самотік і спокійно мовчки споглядати на хама в ролі цербера. Адже будь-який хам – порожня бульбашка.

“Світське життя”

“Світське життя”

Неизменные декорации,
Но мельчает, мельчает народ…
Сублимация деградации, -
К торжеству дебилизма ведёт)))

Shinha

Маски посміхаються маскам. Кого треба, гудять, кого треба — вихваляють. Реверанси й пікірування порожньо-грайливими поглядами. Усе — “як годиться”.

А задля чого, власне?..

Улягання законам “світського салону”, що усіх перетворює на штучних ляльок, геть до того, що тим, кого вважаєш друзями, зрештою втомишся намарне вказувати на те, що віщує інтуїція чи досвід. Адже — не можуть чи й не хочуть повірити… Аж допоки не вдарить грім. Та — запізно, як і завжди.

Звісно, ніхто не дочерпався істини, нічиє знання й передчування не є досконалим… Воно усе так. Але ж чому із цим рахуватися маєш саме ти? Чому притишуєш свій голос аж до мовчазности — лише заради того, щоб не скаламутити чийсь спокій зараз?.. Бо ж знаєш, таки передчуваєш грозу!..

Бо усе те марно… І долю не зрушити, а, відповідно, — жодного сенсу у її віщуванні.

Винним все одно завжди виявляється саме той, хто першим відкрив правду…

Салонні маски мають посміхатися ;)

 

17.07.2014

 

Валерія Дмитрук

Люди і збочення інформаційної доби

Люди і збочення інформаційної доби

“І навіщо витрачати нерви на тих, хто заробляє гроші?” — почула сьогодні запитання.

Цілком слушно і справедливо.

Адже триває на повну й набирає обертів “інформаційна війна”, яку проголосили і  усіляко підтримують саме ті “матінки й батечки Кураж”, котрі щодня на цьому заробляють.

Бо яка притомна людина бігатиме десятками сайтів з коментарями до геть усіх публікацій, а головно, — до тих, де найгучніша, найзапекліша сварка?

Яка притомна людина збиратиме й публікуватиме під виглядом “журналістського матеріалу” зливи бруду від тролів, просіяного крізь решето, аби-сь повизбирувати те, що написали “вороги”?..

Яка притомна людина наполегливо сіятиме бруд і сварки замість намагань шукати порозуміння, займатися творчістю, а якщо й вихованням, то таки не свиней, а людей?.. Бо у зливах багна нормально почуватися може лише свиня… Так, за багатьма біологічними показниками — найближча до людини істота. А щодо деяких представників сучасного суспільства, — і за такими показниками, як інтелект, моральність, сумління.

На кого перетворюються люди, для яких і розвагою, і “творчістю” стало оце “брудоносіння й брудомішання”? Деградація і реґрес — очевидні.

Якщо спробувати прикласти до сучасного соціуму, який творить інформаційний дискурс сьогодення, фрейдистську шкалу, то побачимо, що до життєпридатної й життєдайної орієнтації (люблячої, творчої, — за Е.Фромом) — дуже й дуже далеко. Деструктивне застрягання на другій (анальній) стадії розвитку та неприхована насолода від збочень, “дарованих” подібним станом, оприявнюють геть не позитивну тенденцію.

За психоаналітичною версією, індивід, що не зміг конструктивно розв’язати конфлікти якогось (чи кількох) етапів свого онтопсихоґенезу, може йти далі, періодично відчуваючи потім відголоски колишніх психотравм (що, власне, кілька століть і відбувалося досі з українським народом, і що спричинило нинішнє загострення), або ж — застрягнути на якійсь стадії й деградувати. І саме принцип насолоди тут відіграє чи не визначальну роль.

Як відомо психологам, невротик не отримує задоволення від отриманих колись психотравм та їх наслідків. Натомість у психотиків — вивернута шкала цінностей та понять, і саме вони отримують задоволення від збочень, від деструкції, від руйнації, від бруду.

Тож, що ми спостерігаємо?

Тенденцію до переходу від нейротизму до психотизму. А це вже — парафія не психологів, а психіатрів. Це — “клініка”, де процеси найчастіш — незворотні.

Розщеплену свідомість індивіда майже неможливо відновити у повністю здоровому вигляді. Розщеплена свідомість дарує такі задоволення, як відчуття власної непогрішимості і правоти (в усіх помилках завжди “винен хтось інший”, — друге “я”, сусід і т.д.), атрофуються приписи супер-его (сумління, відчуття сорому), відкидається “гніт культури”, і індивід скочується до чи не первісного стану.

Приблизно те ж відбувається і з цілим суспільством, свідомість переважної більшості якого після багаторічного “граблестрибання” нарешті віднайшла рятівний спосіб самозахисту від поодиноких докорів сумління, панацею геть на усе, – “це усе вони, вороги погані”, — де “вони” — не важить хто, адже це лише химери підсвідомості, що витісняє відчуття провини й перекладає її на будь-кого, аби лиш — подалі від себе.

Звісно, цей процес реґресу соціуму було підготовлено й інспіровано “спеціально підготовленими” людьми. І якщо хтось з них обив і продовжує це робити свідомо, заради відомої йому мети, є й такі, хто робить це напівсвідомо (за віру, за платню, за піар), а інші — несвідомо заковтують наживку. І, в результаті, розмови, спілкування, творчість, обмін інформацією, рівень її подачі та сприйняття невпинно скочуються все нижче.

Якої ж мети насправді може досягти той, хто свідомо офірував здоровим глуздом і притомною свідомістю, — буде це людина чи ціле суспільство?..

 

10.07.2014

Сказка о ненужной жертве

Сказка о ненужной жертве

Жити для когось чи для себе? Здаватися чи таки бути? Чи потрібні комусь жертви, що  збіднюють, знецінюють життя?..

Сподобалася ця психологічна казка-притча із дуже непростим змістом.

 

Сказка о ненужной жертве

— Здесь занимают очередь на жертвоприношение?
— Здесь, здесь! За мной будете. Я 852, вы – 853.
— А что, так много народу?
— А вы думали??? Одна вы, что ли, такая умная? Вон, все, кто впереди – туда же.
— Ой, мамочки… Это когда же очередь дойдет?
— Не беспокойтесь, тут быстро. Вы во имя чего жертву приносите?
— Я – во имя любви. А вы?
— А я – во имя детей. Дети – это мое все!
— А вы что в качестве жертвы принесли?
— Свою личную жизнь. Лишь бы дети были здоровы и счастливы. Все, все отдаю им. Замуж звал хороший человек – не пошла. Как я им отчима в дом приведу? Работу любимую бросила, потому что ездить далеко. Устроилась нянечкой в детский сад, чтобы на виду, под присмотром, ухоженные, накормленные. Все, все детям! Себе – ничего.
— Ой, я вас так понимаю. А я хочу пожертвовать отношениями… Понимаете, у меня с мужем давно уже ничего не осталось… У него уже другая женщина. У меня вроде тоже мужчина появился, но… Вот если бы муж первый ушел! Но он к ней не уходит! Плачет… Говорит, что привык ко мне… А мне его жалко! Плачет же! Так и живем…
— А вы?
— Я тоже плачу… Мучаюсь вот, давно уже… С ума сойду скоро!
— Да, жизнь такая жестокая штука… Всегда приходится чем-то поступаться. Приносить что-то в жертву…
Распахивается дверь, раздается голос: «Кто под №852? Заходите!».
— Ой, я пошла. Я так волнуюсь!!! А вдруг жертву не примут? Не забудьте, вы – следующая.
№ 853 сжимается в комочек и ждет вызова. Время тянется медленно, но вот из кабинета выходит №852. Она в растерянности.
— Что? Ну что? Что вам сказали? Приняли жертву?
— Нет… Тут, оказывается, испытательный срок. Отправили еще подумать.
— А как? А почему? Почему не сразу?
— Ох, милочка, они мне такое показали! Я им – ррраз! – на стол жертву. Свою личную жизнь. Они спрашивают: «А вы хорошо подумали? Это же навсегда!». А я им: «Ничего! Дети повзрослеют, оценят, чем мама для них пожертвовала». А они мне: «Присядьте и смотрите на экран». А там такое кино странное! Про меня. Как будто дети уже выросли. Дочка замуж вышла за тридевять земель, а сын звонит раз в месяц, как из-под палки, невестка сквозь зубы разговаривает… Я ему: «Ты что ж, сынок, так со мной, за что?». А он мне: «Не лезь, мама, в нашу жизнь, ради бога. Тебе что, заняться нечем?». А чем мне заняться, я ж, кроме детей, ничем и не занималась??? Это что ж, не оценили детки мою жертву? Напрасно, что ли, я старалась?

Из двери кабинета доносится: «Следующий! №853!».
— Ой, теперь я… Господи, вы меня совсем из колеи выбили… Это что ж??? Ай, ладно!
— Проходите, присаживайтесь. Что принесли в жертву?
— Отношения…
— Понятно… Ну, показывайте.
— Вот… Смотрите, они, в общем, небольшие, но очень симпатичные. И свеженькие, неразношенные, мы всего полгода назад познакомились.
— Ради чего вы ими жертвуете?
— Ради сохранения семьи…
— Чьей, вашей? А что, есть необходимость сохранять?
— Ну да! У мужа любовница, давно уже, он к ней бегает, врет все время, прямо сил никаких нет.
— А вы что?
— Ну что я? Меня-то кто спрашивает? Появился в моей жизни другой человек, вроде как отношения у нас.
— Так вы эти новые отношения – в жертву?
— Да… Чтобы семью сохранить.
— Чью? Вы ж сами говорите, у мужа – другая женщина. У вас – другой мужчина. Где ж тут семья?
— Ну и что? По паспорту-то мы – все еще женаты! Значит, семья.
— То есть вас все устраивает?
— Нет! Нет! Ну как это может устраивать? Я все время плачу, переживаю!
— Но променять на новые отношения ни за что не согласитесь, да?
— Ну, не такие уж они глубокие, так, времяпровождение… В общем, мне не жалко!
— Ну, если вам не жалко, тогда нам – тем более. Давайте вашу жертву.
— А мне говорили, у вас туту кино показывают. Про будущее! Почему мне не показываете?
— Кино тут разное бывает. Кому про будущее, кому про прошлое… Мы вам про настоящее покажем, хотите?
— Конечно, хочу! А то как-то быстро это все. Я и подготовиться морально не успела!
— Включаем, смотрите.
— Ой, ой! Это же я! Боже мой, я что, вот так выгляжу??? Да вранье! Я за собой ухаживаю.
— Ну, у нас тут не соцреализм. Это ваша душа таким образом на внешнем виде отражается.
— Что, вот так отражается? Плечи вниз, губы в линию, глаза тусклые, волосы повисшие…
— Так всегда выглядят люди, если душа плачет…
— А это что за мальчик? Почему мне его так жалко? Славненький какой… Смотрите, смотрите, как он к моему животу прижимается!
— Не узнали, да? Это ваш муж. В проекции души.
— Муж? Что за ерунда! Он взрослый человек!
— А в душе – ребенок. И прижимается, как к мамочке…
— Да он и в жизни так! Всегда ко мне прислушивается. Прислоняется. Тянется!
— Значит, не вы к нему, а он к вам?
— Ну, я с детства усвоила – женщина должна быть сильнее, мудрее, решительнее. Она должна и семьей руководить, и мужа направлять!
— Ну так оно и есть. Сильная, мудрая решительная мамочка руководит своим мальчиком-мужем. И поругает, и пожалеет, и приголубит, и простит. А что вы хотели?
— Очень интересно! Но ведь я ему не мамочка, я ему жена! А там, на экране… Он такой виноватый, и к лахудре своей вот-вот опять побежит, а я его все равно люблю!
— Конечно, разумеется, так оно и случается: мальчик поиграет в песочнице, и вернется домой. К родной мамуле. Поплачет в фартук, повинится… Ладно, конец фильма. Давайте завершать нашу встречу. Будете любовь в жертву приносить? Не передумали?
— А будущее? Почему вы мне будущее не показали?
— А его у вас нет. При таком настоящем – сбежит ваш выросший «малыш», не к другой женщине, так в болезнь. Или вовсе – в никуда. В общем, найдет способ вырваться из-под маминой юбки. Ему ж тоже расти охота…
— Но что же мне делать? Ради чего я тогда себя буду в жертву приносить???
— А вам виднее. Может, вам быть мамочкой безумно нравится! Больше, чем женой.
— Нет! Мне нравится быть любимой женщиной!
— Ну, мамочки тоже бывают любимыми женщинами, даже часто. Так что? Готовы принести себя в жертву? Ради сохранения того, что имеете, и чтобы муж так и оставался мальчиком?
— Нет… Не готова. Мне надо подумать.
— Конечно, конечно. Мы всегда даем время на раздумья.
— А советы вы даете?
— Охотно и с удовольствием.
— Скажите, а что нужно сделать, чтобы мой муж… ну, вырос, что ли?
— Наверное, перестать быть мамочкой. Повернуться лицом к себе и научиться быть Женщиной. Обольстительной, волнующей, загадочной, желанной. Такой цветы дарить хочется и серенады петь, а не плакать у нее на теплой мягкой груди.
— Да? Вы думаете, поможет?
— Обычно помогает. Ну, это в том случае, если вы все-таки выберете быть Женщиной. Но если что – вы приходите! Отношения у вас замечательные просто, мы их с удовольствием возьмем. Знаете, сколько людей в мире о таких отношениях мечтают? Так что, если надумаете пожертвовать в пользу нуждающихся – милости просим!
— Я подумаю…
№853 растерянно выходит из кабинета, судорожно прижимая к груди отношения. №854, обмирая от волнения, заходит в кабинет.
— Готова пожертвовать своими интересами ради того, чтобы только мамочка не огорчалась.
Дверь закрывается, дальше ничего не слышно. По коридору прохаживаются люди, прижимая к груди желания, способности, карьеры, таланты, возможности, любовь – все то, что они готовы самоотверженно принести в жертву…

Интересная тема, правда?

Умение подчинить себя и свои стремления высшей цели отличает нас от животных. Жертвовать ради других, чтобы оказаться для них ценным, важным человеком – тупиковый путь. Жертвы вообще редко принимаются с благодарностью.
Думаю, творить добро надо так: “отдать и забыть”. Фактически, мы отдаем что-то свое – свои силы, время, средства, вещи, навыки – чтобы это “что-то” жило помимо нас, дальше – без нашего участия. С другой стороны, если сделать и пойти дальше, а не сидеть и дожидаться “отдачи”, “благодарности” – то какой смысл жертвовать?
Жертвенность, умение дать, не спрашивая в ответ не имеет ничего общего с теми играми в “несчастную жертву”, которую часто ведут люди. “Ах я несчастный!” – это такой повод добиться своего, по-хитрому получить то, чего хочется. И тогда позиция жертвы (от жертвы обстоятельств до жертвующего ради других людей) становится выгодной.
Ведь если просто так попросить – то результат не гарантирован, “то ли да, то ли нет”.
А если из позиции жертвы – то отказавшему можно еще и ярлык прилепить: “Бесчувственный ты человек! Я ради тебя стараюсь, а ты не ценишь!”

И попробуйте только не принять жертву…
И можно ли отдавать то, чего у тебя нет? Например, сочувствия, сопереживания, денег, времени, сил.
Жертвовать стоит только тем, чем по-настоящему хочется поделиться с другим человеком.

 

Jannet D https://plus.google.com/u/0/109655257729845342015 

Доба ненависті

Доба ненависті

“…ненависть сповнена страждань того, хто її відчуває” Шарль Монтеск’є

“Ненависть – почуття, що природньо виникає по відношенню

до того, хто вас у чомусь переважає” – Амброз Бірс.

Чи не забагато ненависті навколо нас?

Чи не грішимо ненавистю ми самі?

Якось так склалося, що у підсумку цього тижня пригадався мій перший блог на Кореспондент.net… Чи то межа жовтня-листопаду – настільки прикрий злам осені, чи усе повторюється… Але – сліпці добровільні лишаються такими, а ксенофобія починає переважати у нашому надто сучасному світі арахнофобію та іще величезний список перверсій…

Несприйняття іншого, несприйняття “не свого”, а тим паче – протилежного. Якщо говорити про суспільство у політичному розрізі (а наше суспільство досить сильно заполітизоване), то годі чекати на порозуміння сліпих з глухими. А іще прикріш – від тих, хто ненавистю живе… Невже немає у житті чогось кращого у людей?

Ерос і Танатос – два маяки, залишені нам паном Зигмундом… Прагнення до творчості та потяг до руйнації постійно борються і змагаються у душі людини. І у кожного перемагає своє. У когось – на час, а у когось – і надовше… Бо з руїни виборсатися важко. Тим більш – без свого власного бажання і прагнення.

   Кілька мотивів ненависті, що їх вирізняють психологи:

- бажання долучитися до успішності та енергії іншого;

- несвідоме прагнення вивищитися за рахунок приниження когось;

- позбавлення від комплексів шляхом приписування іншому своїх вад.

А отже, скрізь фігурує наше невдоволене самим собою “я” та отой, як повітря необхідний, “інший”…

То чого варта ненависть без міфологізованого Іншого? І наскільки вона згубна (рятівна?) для зболеного “я”?

10.11.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3333791-doba-nenavysti