есе

За-ли-ши-ся…

За-ли-ши-ся…

Тобі є що згадати, та ж чи хотілося б?.. Дивно й недоречно зринають колишні сни. Сни твоїх днів і ночей. Заплутаність емоцій і жага почуттів…

За-ли-ши-ся… Тут і зараз. У примарнім світлі літепла. Зостанься із сьогоднішньою впевненістю твоїх рук… Затули від розпачу, бо ж до снаги… Бо ж інакше – впаде цей світ… Світ сьогоднішнього… Так хистко збудований на отій колишній рані.

…Бо ж виявилося – час не лікує, ні. Лише потроху пригортає золотаво-тьмяним листям буття…

Сьогодні. Будь тут. Не треба вертати у ті дні. Цей шлях вже пройдено, і вороття просто не має бути. Це я кажу. Тобі. Лишись у цій миті.

Робота фотореаліста Імана Малекі.

Робота фотореаліста Імана Малекі.

 http://h.ua/story/410968/#ixzz3IcAJQsDE

Подземка

Подземка

 

Город заглядывал в глаза, как одинокий пес. Мы встретились и расстались на станции метро. 

Под землей все выглядит и звучит иначе. Призрачные, без теней, силуэты, растворяющиеся, плавящиеся в неоновом освещении, где теряется время суток, и только на табло отмеряются отрезки времени. Тут некуда спешить, кроме как на последний поезд. Тут многолюдно и пусто одновременно. 

Я привыкла к вечной утренней толчее и поздневечернему затишью своей станции, когда можно почти беззаботно забыться на скамейке, погромче включив музыку в наушниках, и медитировать. Тут уже как дома: знакомо все до мелочей, расписание, интерьер, даже людей постепенно начинаешь узнавать. Кто-то утром спешит на работу, кто на учебу. А по вечерам: в бассейн, на встречу, на прогулку, домой с покупками, из дому на закупки, с детьми и любимыми, с друзьями и новыми знакомыми, с читалкой, планшетом, смартом, тетрисом, и, не поверите, дедушка с кубиком рубика. 

Нас так много, что обрывки слов и мыслей, кажется, заполняют каменное пространство подобно волнам. И этот подземный океан подхватывает каждую капельку, убаюкивает, несет за собой. И ты прекращаешь сопротивляться, полностью отдаваясь ритму его волн. 

………..
Мы встретились, чтобы попрощаться на станции метро. Так проще. 

Потом, выходя из-под земли, есть шанс вытряхнуть все из головы, как сон, прищуриться под лучами солнца или съежиться под струями дождя, и идти вперед, подальше от уютного каменного и такого размеренно-автоматичного подземелья, словно созданного для расставаний. Идти вперед, к новой встрече. Но уже: не в неоновом свете безвременья.

 

Cristi Neo

06.10.2014

Читать полностью: http://h.ua/story/409469/#3166145#ixzz3FV8NIkRb

Твоя звездочка теплее всех

Твоя звездочка теплее всех

Для Л.К. про ангела.
 
Тебе кажется, что эту пустоту ничем не заполнить. Крутишь и крутишь мелодию в наушниках, неожиданно найденную музыку твоей боли. Она такая чистая и печальная, она рвет сердце, плачет с ветром за окном и с ветром в твоем сердце. Она плачет с тобой и бережно укрывает исплакавшееся дитя своим крылом.
 
 
Все, кого мы любим, попадают в рай. Это мы остаемся с опустошенной душой в моментально ставшем неуютным и холодным мире. Ходим неприкаянные, пытаясь поглубже запахнуться в воспоминания, и растравливая боль. Пытаемся забыть, и забываем про свет, солнце, жизнь. Ходим и спотыкаемся об ставшую такой твердой и холодной землю.
 
 
И так будет, пока душа не отогреется. Пока не почувствует эту важную истину: важно то хорошее, что было. И оно навсегда с нами. Улыбки солнца, тепло друзей, наши улыбки и слезы. Радость, грусть, мелкие досады, смешные игры, добрые и не очень поступки, шалости, встречи и прощания, мимолетные взгляды и касания.
 
 
Твой друг был твоим маленьким и родным уголком мира. А у тебя для него был отведен самый уютный уголок души. Теперь там пусто. Но это не так. Ты поймешь потом. Зерна добра всегда прорастают. И растить их тебе. В память о друге. В напоминание о добре.
 
 
Японец Мураками писал на другом краю планеты, а звучит как тут и сейчас:
 
 
”Все-таки Время, куда ни глянь, сплетает все вещи и события в одно непрерывное полотно, тебе не кажется? Мы привыкли кромсать эту ткань, подгоняя отдельные куски под свои персональные размеры – и потому часто видим Время лишь как разрозненные лоскутки своих же иллюзий; на самом же деле связь вещей в ткани Времени действительно непрерывна”
 
 
Время переплело нас и тех, кто нам дорог: в прошлом, сегодня, в будущем. Важнее всего то, что происходит сейчас. Когда больно. Когда весело. Когда безнадежно. И когда видишь свет.
 
 
Те, кто должен быть рядом, будут тут. Кто отошел, те остаются в воспоминаниях. А может, и сами передают нам иногда привет в легком ветерке или падающей звездочке.
 
 
Это стихотворение Жанна нашла в интернете для Люси.
 
 
Если долго смотреть на небо,
Ты увидишь, как звезды падают.
Это я ДЛЯ ТЕБЯ, ХОЗЯИН,
Их бросаю с Радуги лапкою!
Если долго смотреть на небо,
Облака ты увидишь белые.
Это я и мои товарищи
Друг за другом по Радуге бегаем!
Ну, а если из облачка серого,
Вдруг дождинки на землю закапали,
Это я и мои товарищи -
Мы соскучились… и заплакали…
 
Люси, там на небе есть одна маленькая мерцающая звездочка. Она подмигивает тебе. Посмотри на нее, когда будет грустно, и тихонько улыбнись. Эта звездочка: твой ангел-хранитель, вернувшийся на небо.

 

Cristi Neo

27.09.2014

Читать полностью: http://h.ua/story/409120/#ixzz3FJOC6ZH3

А як звучить твоя душа?

А як звучить твоя душа?

Іноді з нами трапляються речі, які нереально зрозуміти й пояснити. Логіка нервово палить на сходах у парадному, спадаючи важкими кільцям диму на нижні поверхи.

Усі ми влаштовані однаково, по самі вінця заповнено наше внутрішнє емоційне сховище. Тільки ось чим…? У кого як… Різниця між людьми тільки у звучанні та якості звуку — як у музичних інструментів.

Ми усі роялі, приміром, або скрипки…Струни однакові, а звучання різне. Іноді чуєш суцільну фальшиву какофонію у виконанні знайомих струнних чи клавішних…Глибина і якість звуку – ось що вирізняє людьский інструмент душі у розумних та безглуздих, настирливих і закомплексованих, хамів та інтелігентів, світлих душею і морально потворних.

Непереборна перешкода ховається у самій людині, розпалюючи різноманітну палітру почуттів. Хтось порадіє разом з тобою маленьким успіхам, а дехто, начебто радіючи, для власного самозаспокоєння зробить мерзотний вчинок, прикрашаючи його порожніми словесами-фантиками під галасливе “адобрямс”. Та нехай… кожному, як то кажуть: зарахується… бо сплачувати будемо тільки за особовими рахунками. А у кожного він — один-єдиний. Така собі скарбничка на всі випадки життя.

Тож багато питань виникає… відповідей однакових не буде … 

 Що таке кохання..? І чим воно відрізняється від полум’яної пристрасті?..

 Чим образа відрізняється від роздратування?… 

 Чи існує справжня дружба?…

 Хочеться вірити у зразкові еталонні людські якості в людях, боляче розчаровуватися…

Людські вчинки, як свічка, можуть спалахнути і згоріти на благо, а можуть… … … …

 

24.06.2014

ЛюсіЯ

Читать полностью: http://h.ua/story/405287/#ixzz35eHeeHjB

Невипадкові зустрічі

Невипадкові зустрічі

Про зустрічі людські…

«Ну що таке сьогодні людське спілкування? Суцільне убозтво. Як поглянеш, що тепер називають прекрасним словом «зустріч», опускаються руки. Зустріти когось – це вже подія. Людина має переживати потрясіння, як відлюдник, що побачив іншого відлюдника на обрії пустелі через сорок днів самотності… Усі живуть так, наче ніхто вже більш не вірить у людські зустрічі, у цю божествену можливість пізнати ближнього» (Амелі Нотомб)

Людина знаходить і пізнає себе у очах ближнього. Ми – живемо в соціумі та у діалозі й полілозі. «Спочатку було Слово» – це можна сказати не тільки про народження світу, а й про народження людини соціальної та її свідомості.

От і шукаємо співрозмовників, опонентів та просто нових зустрічей. Поспіх чи заклопотаність часто зводять цінність зустрічі нанівець. І втрачається цінний шанс побачити світ і себе трохи інакше.

Перехожий, супутнику чи звичайний зустрічний, ти можеш бути не звичайною випадковістю, а уроком чи подарунком долі… Тільки треба вчасно це зрозуміти і бути відкритим для нового й часом дещо незвичного.

Ставлення до іншого може бути визначеним з першої миті, а може змінитися залежно від того, наскільки пізнаєш людину і її світ. Кажуть, що велике досягнення – зрозуміти ворога та навіть порозумітися із ним. І немала втрата – позбутися друга… Хоча – чи й була та людина другом? А ми – їй?.. Пізнавати інших – це пізнавати й себе… поступово – крок за кроком, слово за словом, сторінка за сторінкою… До якихось сторінок повертаєшся з радістю, до інших – зі щемом і жалем. Або – із відчуттям гіркоти й розчарування… у іншому чи – у собі?

Хто ми у цім житті – перехожі?..

Кажуть, що Марсель Пруст і Джеймс Джойс мали єдину зустріч у житті – коли їхали разом у таксі. І за увесь час спілкувалися тільки про те, скільки коштуватиме проїзд… Це був шанс чи зустріч-втрата?..

Не кожну сторінку хочеться перегортати, щоб ніколи не повернутися. Найважливіші слова лишаються із нами назавжди.

Казочка про Збайдужіле Сонце

Казочка про Збайдужіле Сонце

То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі…

Одного ранку Сонце завагалося – а сходити, як звично, на небо, а чи ні. Позирнуши тоскним оком на землю й на поснулих мурашино-дрібних людей, вирішило, що ніц поганого за один день не станеться. Зрештою, електрику вони собі мають, та й взагалі… Не будеш кожного дня добрим, ще й для усіх. Та й  цінуватимуть більше, як почекають.

Із такими думками Сонце перевернулося на другий бік, та й захропло.

А люде прокидалися. У темній мряці снувался їхні заблукані думки, скуті перелякомта нерозумінням. Хтось намагавсь дошукатися відповіді, хтось складав плани виживання у облозі та запасавсь сірниками, а хтось починав проповідувати нову мораль. Наразі незрозуміла й самому мовцеві, вона таки знаходила поціновувачів. Коли людям лячно – вони ладні вхопитися за будь-що.

Та наступного дня відпочиле Сонце знову зійшло, і всі забулися про той прикрийінцидент. Лиш острах тонесеньким, ледь помітним павутинням вчепився їхніх очей.

Дні минали за днями у земних клопотах, роботі й відпочинку, аж якось збайдужіле Сонце знову вирішило влаштувати собі маленький відпочинок. Цього разу на земліто сприйняли набагато спокійніш – адже втямили, що то не назавжди, а таке собітимчасове зло, що із ним краще не завдавати собі зайвого клопоту, а просто – перечекати.

Довго те діялося, а поступово стали люди не пізнавати себе. Їх очі, остаточно заткані павутинням збайдужіння й кволості, відучилися розрізняти барви і світло. Хтось за тим сумував, а хтось призвичаївсь і навіть вважав за певну полегкість – орієнтуватися у цьому – оновленому – світі, не зазираючи іншому в очі, аби не наштовнутися на так само мертвий, як і в себе, погляд.

В темряві не видко, хто кинув камінь, а хто простягнув руку допомоги. І люде перестали сподіватися на чиюсь підтримку. Вони стали сильними, байдужими ізлими. Ні, вони не стали самотніми, як не здатна ними стати зграя сліпців. То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі.

Коли Сонце позирнуло на землю після чергового спочинку, то побачило, що вже нікому там не потрібне. Можливо, колись, потім настане його час. А зараз можна відпочити, поки зомбовані мерці із затканими павутинням очима й серцями попровалюють си черепи камінням, щедро наготованим для самозахисту у світі, де нема, на кого сподіватись.

30.10.2011

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3330856-kazochka-pro-zbaiduzhile-sontse

Один спогад. Сторінки буття

Один спогад. Сторінки буття

Хрусткими пальцями доторкаєшся неба і безнадійно мовчиш. Усе вже пройдено — жалощі, біль, розчарування, благання і злість. Десь загублено та розвіяно вагання й сумніви.

Та до чого усе це тепер? Коли очі розчиняються у недосяжному просторі, а небо кришиться й розколюється від отого, що має вихід лише у пучках пальців.

– Життя — жорстка річ. І кожного б’є по-своєму.

Промовив і відвернувся. А я розгубила увагу, бо де там було до неба, коли дати б раду на землі…

…Так, життя б’є…

Навідліг, з розмаху, підступно й несподівано… А світ регочеться і йде собі далі. Байдуже.
Знизують плечима дощі й сіро набухають у душі мрякою…

То усе сонце. Відвертається на мить, а немов забуває про тебе назавжди…
І тоді душа у дощі…
І стінка — шорстка, тверда і надійна. Добре, що хоч щось лишилося собою у цім світі, раптово поглинутім дощами. У світі потопу, де потопельники марно намацують свої спогади, плани й уламки надій… усе вислизає з рук, мов сполохані промоклі птахи, обдає тебе бризками сліз і тікає.

…Ти тільки тримайся. Стихія — вона теж не назавжди.
Світліше буде…
…потім.

 

10.01.2014

Валерія Дмитрук

Музика тиші

Музика тиші

“Ты чувствуешь то, в чем ты нуждаешься. Ты являешься тем, в чем нуждаешься. Ты являешься тем, что тебе интересно. Состояния приходят и уходят, ты вне состояний. Любое состояние, которое может быть названо, которые переживаются, являются состоянием тела. И если ты скажешь: «Да, это счастье! Это – любовь, вот оно!», – это переживается телом. Только для тела есть любовь, печаль, радость и что- либо еще… Ни одно из переживаний не является постоянным. Ты находишься до всяких определений, а ты хочешь одного какого-то удовольствия, которое когда-то случилось. Если какое-то переживание начинает цениться, ценится прошлое, то, чего нет. Ты лелеешь память, ты не находишься здесь, а выискиваешь здесь то, что было там. Тебе не нужно ничего делать, чтобы переживать настоящий момент.Ни одной идеи, ни одного слова не нужно, чтобы настоящий момент был настоящим моментом. То, что есть, то и есть, и этого всегда достаточно” (Артур Сита)

Жити сьогодні… Це найбільш природньо для усіх живих, але й найбільш складно. Ми повсякчас носимо із собою старі проблеми, образи, історії, – пригадуємо та прокручуємо їх у свідомості знову й знов. І так “вчора” неухильно й невблаганно керує днем сьогоднішнім…

Або ж будуємо прожекти завтрашнього дня. Чи навпаки – виринають страхи, що прийшли звідучора й віддзеркалюють у своєму викривленому дзеркалі майбуття. А десь між отими двома полюсами “вчора” і “завтра” й проминає саме життя – день за днем та мить за миттю…

Банально сказано і не раз – жити треба сьогодні й зараз… Відчувати цю мить, бачити ці кольори й чути музику, що випромінює навіть тиша. І тоді – почуєш себе, свою справжність і щирість, своє власне буття…

Часом треба перепочити і зануритися у тишу і спокій, щоб потім знову відчувати життя у всій його повноті… Своє життя.

 

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=JQzd2Pwl5Pg

 

13.07.2013

 

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/379599/#ixzz34wLV5E00