А голос бринів…

 

А голос бринів… Золотим весельцем торкався душі й відчиняв її до життя, до сонця, до справжньості… Рятував із небуття, зігріваючи своїм теплом…

Голос, що був життям.

Досі.

Попри закони фізичного буття й небуття.

Попри поспіх буденщини сих днів.

Попри збайдужіння й жорстокість.

Десь тут, на самісінькому дні, лишилася одна надія, єдиний рятунок – торкнутися живлющої води з того джерела, що колись винесло на берег та навчило любити життя. Любити і жити – попри усе. Жити, і дарувати світло, тепло, буття…

Голос, що і є Життям…

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki