Коли втрачаєш людину…

 

Ти ніколи не будеш знати, скільки триватиме ця розлука – на кілька хвилин за рогом чи за стінкою, на півгодини у магазині, на години роботи чи дні, тижні, місяці відрядження.

А чи це буде одна-однісінька мить, крізь яку вже ніколи не простягти руку й не доторкнутись до того, хто начеб щойно був настільки близько.

Ми тривкі істоти, крізь які лине час. Він відсіює як зайве, так і життєво необхідне. Із ним витікає життя. Наше – у комусь, і чиєсь – у нас. Й усі, кожен, втрачаючи одне одного, поступово-невпинно губимо – себе.

Губимо так, як те навіки втрачене літнє надвечір’я, що привидом-метеликом лише інколи задіватиме частинку твоєї іще тут-живої душі… тієї, що тримається за гілочку буття під вітрами Часу.

Напрочуд легко, інколи – банально-збайдужіло, інколи – геть до ненависті – втрачаємо-губимо-відторгуємо те (й тих), що за ними потім – мов за отим ледь прозорим помахом крильця метелика – тягтися й линути…

…Чомусь усі оті втрати – наперелік. Мов рубці на шкірі й душі, мов посивіле волосся й ниточки зморщок… Перебираючи чотки спогадів, поступово усвідомлюєш, як небагато лишається…

А книга – недописана. Пісня – недоспівана. День – непрожитий… А життя…

 

Валерія Дмитрук

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki