мова

Бути напівлюдиною?

Бути напівлюдиною?

Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?” (М.Коцюбинський)

Мабуть, чи не кожен чув такий вислів: “Скільки людина знає мов, стільки разів вона й людина”. Щонайменше одну знають усі. У країнах, де є кілька державних мов, люди володіють цими мовами. Національні меншини знають свою рідну мову та державну. Зазвичай саме так відбувається у полілінгвістичному світі.

В Україні давно й наполегливо нав’язується не просто білінгвізм, а панування російської мови. Мовляв, “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян”, – як писав П.Валуєв у своєму сумнозвісному циркулярі від 1863 року.

Як бачимо, і досі пристрасті не вщухли, а “великороси” з України продовжують обстоювати своє небажання знати і визнавати мову тієї держави, де живуть. Так, певно, чи не кожен україномовний громадянин України розуміє російську чи й навіть краще за деяких місцевих “великоросів” нею володіє. І це не є проблемою. Так само, як особисто для мене як білінгва не проблема перейти на спілкування мовою, що ближча співбесідникові, з поваги чи… співчуття до нього. Скажімо, я не стала б катувати Миколу Яновича вимогою розмовляти суто українською, якби дійсно бажала почути його думку з фахових питань ;)

Але натомість логічно очікувати на аналогічну повагу, яка чомусь відсутня. Войовничі “великороси” з України не просто не бажають (не здатні) вивчити українську бодай для вживання у тих випадках, де необхідно послуговуватися саме державною, а й відверто зневажають українську та продовжують торочити казочки про “нарєчіє”. То варто лишень заглянути в історію розвитку слов’янських мов і побачити, що разючі відмінності відбулися вже на рівні палаталізацій та інших етапів окремого розвитку двох різних мов: української та російської.

Та чи скаже це щось тим, хто не хоче чути і знати? Зараз, з одного боку, поменшало російської у школах. І часом це призводить до викривлень, бо діти з російськомовної сім’ї не здатні розрізнити, де російська (позаяк не вивчають її), і часом розмовляють жахливим суржиком. Хоча це можна сприйняти, як етап, що його треба подолати, а далі усе врегулюється.

Можливо… але пригадую слова нашого професора, викладача слов’янської філології, яка казала: “Людина, яка знає лише одну мову, не знає жодної”.

Ось на цьому й хотілося б наголосити нашим войовничим “малоросійським великоросам”. Чи знаєте ви так добре ту ж російську, як “любите” її? З моїх власних спостережень – ні. Набагато грамотнішими майже завжди виявляються білінгви, що однаково добре володіють обома мовами.

Тому – не “малоросійським великоросам”, що не поважають країну, де живуть, казати про те, як вони зберігають тут російську. Неповага до чужого походить від глибинної неповаги до свого власного.

30.07.2013

 

P.S.   Минув майже рік з часу написання статті, і багато що змінилося навколо, та й у нас самих. Можу сказати одне: так і лишилося, — неповага до чужого коріниться у глибинному несприйнятті самих себе. І якщо зараз модною фішкою стало ганьбити російську мову (переважно серед тих, хто послуговується суржиком), то ці люди вочевидь так і не навчилися любити, знати й поважати жодну мову. І не поважають в першу чергу самих себе.

 

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/380413/#ixzz357xKaxFa

Мовчання між рядків та мов

Мовчання між рядків та мов

“Таким чином, між двома мовами ваша стихія – мовчання” (Ю. Крістева)

Спочатку було Слово… Людина живе поміж слів, мислить та пізнає завдяки поняттям, словам. Слово є інструментом мислення та нероздільно пов’язане із нашою свідомістю. Слово і мова.
Стверджують, що рідною може бути тільки одна мова. І кожен знаходить свої докази “за” чи “проти” цього твердження. Непоодинокі приклади письменників, що творили не однією мовою, але частіше люди не можуть висловити найгостріші емоції та почуття нерідною мовою…
Кажуть, що сни ми бачимо лише рідною мовою…
Не одразу розумієш красу поезії чужою мовою…
Мову, слово потрібно відчути немов на дотик і на смак.
…Але це питання творчості. А є питання психологічні. Зокрема, Юлія Крістева пов’язує білінгвізм і поліглотію із маргінальністю чужинця – людини, що покинула (втратила) своє і намагається надолужити це у осягненні чужого. Намагання досягти ідеалу у царині чужого – своєрідна гіперкомпенсація за колишні втрати й розчарування, що спіткали людину у царині свого, рідного.
І чого тут більше – здобутків чи втрат? Хтозна… Якщо казати знову про творчість, то уся вона – здобуття, побудоване на якихось особистих втратах.
Але якщо подумати про німоту чужинця, що відбився берега і перебуває у вічних мандрах, у постійному пошуку, котрий допомагає забутися лише до часу. Дон Жуан стомився бавитися у пошуки, а перекотиполе лишається серед пісків порожньої пустелі.
І мовчання як вибір переростає у мовчання без вибору. У мовчання між рядків.
“Ми – знак без жодного смислу,
Нечутливі до будь-яких страждань, ми майже
втратили здатність говорити в країні чужій.” (Гельдерлін)

14.12.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3334107-movchannia-mizh-riadkiv-ta-mov