світогляд

“Треба любити сих людей…”

“Треба любити сих людей…”

Треба любити сих людей,

що тихонько ховають свій біль у зелений май…”

(В. Стефаник)

 

Вони не кричать про свій біль і втрати, хоча, може, серце обливається кров’ю і стискається від обурення. Вони не “геройствують” з трибун і телеекранів. Не таврують “праведним гнівом” і галасливих “героїв”, які ще вчора переможно цькували їх за “бездіяльність”, “байдужість” чи “опортунізм”…

Вони не приміряють на себе цитати з французьких класиків, затишно відпочиваючи у своїх оселях. Не заробляють собі фінанси, статус чи імідж ані на чужому, ані на своєму горі.

Усе просто. Їх життя перевернулося, а усе, що любили, летить у прірву.

Можна багато міркувати стосовно причин того, що сталося. Але це не змінить суті речей.

Нас надто довго вчили науки ненависті.

Інквізитори ненавиділи єретиків.

Комуністи-”совки” та “усі свідомі громадяни” ОШЧС (однієї шостої частини суші) ненавиділи тих, хто “не в ногу” та “не такий”.

В Україні нас вчили ненавидіти Схід і Захід, “москалів” і “бандерівців”, і так далі й так далі.

В Росії – також свої навчителі і вдячна аудиторія… Але зараз не про них, а про нас.

Однозначно – нас навчили ненавидіти.

Але нас так і не навчили любити. Ані себе, ані ближніх, ані навіть свою оселю й країну…

І тому так легко і подекуди навіть весело попрощалися зі “зрадливим” Кримом. І тому на черзі – Донбас та усі південно-східні регіони України. Де живуть такі ж люди, як і ми. Зі своєю, можливо, ненавистю, і зі своєю любов’ю. І зі своїм болем – за власний дім, за рідний край, за те, що почуваються зрадженими владою, яка кинула їх на поталу екстремістам та називає їх самих сепаратистами; й земляками-українцями, що нарекли  їх “покірним бидлом”. І це без розбору, — просто усіх і разом. Мовляв, — нам без того “баласту” легше житиметься… Буцімто, — “це все одно не Україна”… А кому це вирішувати? Невже у нас почали вирішувати за когось, ким він є, а ким – ні? Невже забули про право кожного громадянина на самовизначення?..

Схоже, тимчасовій владі і справді для чогось потрібно “скинути баласт” чи просто конвертувати в умовні одиниці усе, що тільки можна. Власне, це прозоро зараз і спостерігаємо: чи не щоденні новини про те, хто на чиєму авто катається, поки прем’єр показово послуговується громадським транспортом; хто на якій дачі живе, а чиї – розпродують (сподіваємося, бюджет поповниться новими й вагомими надходженнями?)

Та стаття – навіть не про владу. А про нас – про громадян поки що України, про людей… Про тих, хто вже завтра увечері у переважній своїй більшості піде до церкви святити паски…

Із чим на серці туди підемо?.. З ненавистю? Зі зловтіхою? З фарисейською самовпевненою пихою?..

…Іще є час подумати над цим. Кожному з нас. Страсна п’ятниця.

 

18.04.2014

Валерія Дмитрук

Читати: http://h.ua/story/402426/#ixzz37xR3hHyY

“Світське життя”

“Світське життя”

Неизменные декорации,
Но мельчает, мельчает народ…
Сублимация деградации, -
К торжеству дебилизма ведёт)))

Shinha

Маски посміхаються маскам. Кого треба, гудять, кого треба — вихваляють. Реверанси й пікірування порожньо-грайливими поглядами. Усе — “як годиться”.

А задля чого, власне?..

Улягання законам “світського салону”, що усіх перетворює на штучних ляльок, геть до того, що тим, кого вважаєш друзями, зрештою втомишся намарне вказувати на те, що віщує інтуїція чи досвід. Адже — не можуть чи й не хочуть повірити… Аж допоки не вдарить грім. Та — запізно, як і завжди.

Звісно, ніхто не дочерпався істини, нічиє знання й передчування не є досконалим… Воно усе так. Але ж чому із цим рахуватися маєш саме ти? Чому притишуєш свій голос аж до мовчазности — лише заради того, щоб не скаламутити чийсь спокій зараз?.. Бо ж знаєш, таки передчуваєш грозу!..

Бо усе те марно… І долю не зрушити, а, відповідно, — жодного сенсу у її віщуванні.

Винним все одно завжди виявляється саме той, хто першим відкрив правду…

Салонні маски мають посміхатися ;)

 

17.07.2014

 

Валерія Дмитрук

Безбатченки у пошуку власного коріння

Спроба перекладу положень психоісторії української літератури Н.Зборовської у психоісторію нашого соціополітичного буття.

Відомий літературознавець Ніла Зборовська у монографії “Код української літератури” представила психоаналітичний зріз історії української літератури як проекцію підсвідомого нації. Такий погляд дозволяє спробувати розв’язати запитання, що досить часто лишаються без відповіді.

Отже, концепція дослідниці базується на аналізі материнсько-батьківського коду української нації. Традиційно патріархальний етнос під час поневолення імперією частково розгубив своє коріння, і тепер мусить його віднайти, щоб відновити психоструктуру власної ментальності.

Автор пише: “…імперський суб’єкт спрямований на порушення табу, яке відкриває йому шлях до символічної злочинності (на рівні слова)  та до соціальної злочинності (на рівні історичних перверсій, за аналогією до більшовизму); національний – має стійку психологічну перешкоду щодо порушення табу, оскільки в його психології активізується агент символічного закону через архетип праотця. Лише національна несвідомість дає змогу імперському суб’єкту плутати національний характер і спонукати його до перверсій

А тепер погляньмо навколо – чи не несвідомим і досі керується досить велика частина соціуму? І до чого це призводить? Гонитва за мріями й казками та повне розчарування через їх примарність і нездійсненність. Бо зруйновано батьківський архетип свідомості, й маргінали-безбатченки не мають стійкого самоопертя на власні сили й бачення речей, а тому дуже легко надаються до керування через інстинкти й бажання силами сторонніми. Це засвідчує інфальтильний характер “вічно недорослих” синів нації, що можуть лиш нарікати на обставини, а не відповідати особисто за власну долю й вибір.

То як відродити код національної свідомості? У книзі сказано про “аристократичний закон свідомої любові” на противагу деструктивно-депресивному дискурсу ненависті, що інспірований у свідомість багатьох. Але питання лишається відкритим для кожного окремо.

22.04.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3332056-bezbatchenky-u-poshuku-vlasnoho-korinnia