політика

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Які врятують тебе гуси, о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси, не пережив своїх глупот?!” (Ліна Костенко)

 

У одній зі своїх попередніх статей я вже посилалася на твір передчасся Другої світової війни “Матінка Кураж та її діти”, написаний Бертольдом Брехтом. Дуже вже на часі ці думки німецького мислителя у сучасній усе іще Україні, бо:

“Если какой-нибудь командующий или король – дурак набитый и ведет своих людей прямо в навозную кучу, то тут, конечно, нужно, чтобы люди не боялись смерти, а это как-никак добродетель. Если он скряга и набирает слишком мало солдат, то солдаты должны быть сплошными геркулесами. А если он бездельник и не хочет ломать себе голову, тогда они должны быть мудрыми как змеи, иначе им крышка” (Бертольд Брехт)

Держава – це система, де усі члени соціуму пов’язані між собою функціями та діяльністю; де кожен громадянин забезпечує роботу усієї системи, а вона натомість – підтримує його життя, здоров’я і добробут. І влада – це наймана робоча сила, чиновництво, що має стежити за злагодженою роботою усього механізму й налагоджувати його у випадку дисбалансу. Це нормальні і обов’язкові функції державної влади. А зовсім не закликання народу до різних “подвигів”, як це, власне, було й за СРСР, коли ту ж недосконалість трудового обладнання і його нерентабельність люди мусили надолужувати стахановською нелюдською працею.

Здавалося б, ті часи давно минули, а Україна вже більш як 20 років є суверенною державою. То чому сьогодні знову чуємо про те, що треба “затягнути паски” (можливо, почнемо з “демократичної” влади та її кортежів і пільг?), що треба бути патріотами (патріотизм – це любов до своєї країни, а вона досягається не порожніми брехливими закликаннями продажних політиканів, а реальними кроками до унормованості й поліпшення елементарного життя кожної людини у цій країні), що треба почекати іще два чи скільки років, не критикувати владу, “якій і без того важко” (то чого взялися, як не здатні?), що втрата територій суверенної держави та змушена міграція населення у мирний час – це “тимчасові труднощі”?

А можливо, хтось елементарно не впорався із взятими на себе повноваженнями?

Хоча я б поставила питання більш радикально: Можливо чиєюсь метою була зовсім не демократична влада та виведення країни з тупика, а елементарне самозбагачення, “поки дорвалися до кормушки”? …Раптом, хтось наведе аргументи, що заперечують це припущення? А точніше, не припущення, а те, що усі ми зараз і переживаємо.

Отже, недаремно іще в давнину було сказано: Богу – богове, кесарю – кесареве. Бо будь-яке зречення – усвідомлений вибір самої людини, і вже зовсім не те, до чого мають її закликати ті, хто працює “для народу”, присмачуючи свою брехню намаганнями впливати на почуття провини громадян.

Це не ми винні владі, а вона нам. Це не народ має відчувати провину, що “не усі були на майдані”, що лишилися (поки що!) живими у державі, яка першою повинна захищати життя своїх громадян. Це усе – відповідальність тих, хто вів за собою людей, і тих, хто зрештою посів владу.

У кріслі чиновника має бути фахівець, людина дії, а зараз – дії у екстремальних умовах, бо потрібно терміново рятувати країну, щоб ні у кого не виникало думки тікати подалі з прихопленою територією проживання… Вдумаймося – країна перетворюється на зібрання “територій проживання”, бо загальновизнаної легітимної влади по суті немає (революційна доцільність виправдовує далеко не усе, й не для усіх), спільну національну ідею вбито іще попередніми правителями, а від державної економіки теж майже нічого не лишилося, бо її успішно витіснила боротьба інтересів олігархів. “Антикризова” програма уряду вже в дії, і робочі місця по країні скорочуються. І це на фоні мігрантів з Криму, яким також треба і працювати, і десь жити…

А хтось розповідає про патріотизм, затягування пасків, терпіння і всепрощення… Чи навпаки – закликає до подальшого й остаточного розхитування суспільства і країни, педалює ненависть до “східняків” чи “западенців”, “колорадських жуків” чи “бандерівців”, і так далі…

Складається враження, що країна потрапила у якийсь моторошний квест, де кожному видали набір кричалок, прапорців та інших відзнак поділу “свій-чужий”, хтось отримав в руки зброю, хтось бруківку чи бити… І кожному вказали на “ворога”. Якого треба знищити, якщо ти “патріот”. І так – по обидва боки умовного бар’єру, що пролягає вже не просто між сходом і заходом, а й у кожному місті… Боротьба за виживання під маркою “зате свобода” (а де й для кого?) у розпалі. І поки хтось розділяє та владарює, іншим пропонують чергові примарні обіцянки…

 

07.04.2014

Валерія Дмитрук



Читать полностью: http://h.ua/story/401929/#ixzz37fwCDqV6

“Матінки Кураж” і сьогоднішня Україна

“Матінки Кураж” і сьогоднішня Україна

“Вообще, когда в ход идут высокие добродетели — значит, дело дрянь”

(Бертольд Брехт “Матушка Кураж и ее дети”)

Україна на порозі війни. Україна на шляху не до Європи, а до федералізації і втрати немалої частини своєї території. Хтось “з народу” стверджує, що це “свобода”. Хтось радіє, що звільнилися від “влади банди”. Так. Але що отримали натомість, й чи не завелика ціна?

Наслідками революції завжди користуються зовсім не безпосередні їх учасники. Але у сьогоднішньому світі капіталу цілком можливо навіть змінити владу шляхом підтримки (й інформаційної, — власні телеканали, інтернет-сайти й армії інтернет-ботів, друковані ЗМІ; і фінансової) того чи іншого заколоту. А можливо, не лише підтримки, а й активної підготовки… Отже, — це вирішує не народ, а окремі особи, що вдало маніпулюють ним у своїх інтересах?

Щоб не бути голослівною, пропоную розглянути кілька фактичних спостережень за досить відомими “рупорами інформації”: телеканал “1+1″ та інтернет-сайт “Gazeta.ua”. Власник телеканалу усім відомий як І.В.Коломойський. Щодо інтернет-видання відомо лише те, що там наприкінці минулого року змінилися власники й редакторська політика.

З перших днів майдану у 2013 році “1+1″ настільки розгорнуто інформував про події на майдані, що перевершив навіть “п’ятий канал”. Не бачу нічого поганого у демократичних ЗМІ та глибокій і всебічній інформації. Але якщо це без “лапок”, а інформування не перетворюється на нагнітання ситуації.

Пропоную замислитися: телеканал, що належить одному з олігархів, активно висвітлює, ба навіть пропагує революційні події. Інформаційна підтримка очевидна. А отже, певні особи зацікавлені у певному перебігу подій.

Водночас інтернет-видання “Gazeta.ua” закриває своїм користувачам доступ до коментування. Так, у цей період не одне українське інтерне-видання вдалося до такої стратегії. Це пояснювали як владною цензурою, так і можливістю запровадження надзвичайного стану, і прийняттям славнозвісних “січневих законів”. Але з часом більшість сайтів повернулася до звичного режиму роботи, адже й тієї влади вже немає, закони “знешкоджено”, і надзвичайний стан від “тиранічного режиму” не загрожує. То які причини не повернути доступ до коментування на одному з колись досить популярних інформаційних сайтів?.. Натомість можна побачити, як там з’являється все більше інформації позитивного напрямку, пов’язаної  з вищезгаданим олігархом. Ці піар-відблиски вже розповсюджуються скрізь у вигляді “величезної вдячності за спокій у одному окремо взятому регіоні”. Не виключено, що у одному окремо взятому регіоні тепер буде й краще забезпечення роботою та гідною оплатою. І можливо, що навіть для тих, хто працює поза межами “невидимої віртуальної інформаційної війни”…

А як було наведено спокій у тому регіоні? Ось припущення журналіста С.Висоцького: “После того как Игорь Коломойский стал губернатором Днепропетровщины все скажем так спорные вопросы в регионе были улажены за два дня. Марши, вывешивание российских триколоров, титушки – все окончилось как не бывало. Будучи осведомленным о характере Игоря Валерьевича и о широких возможностях Привата на ниве обеспечения соборности Украины могу предположить, что последствия умиротворения Днепра вполне могут быть прикопаны в каких-то лесных массивах. Такова реальность дней наших” ( http://espreso.tv/new/2014/03/14/chomu_akhmetov_ne_prypynyaye_doneckyy_separatyzm )

В усьому цьому пропоную згадати одне з ключових питань, яке дозволить якщо не знайти остаточні відповіді, то почати мислити у логічному напрямку: Кому це вигідно?

Кому на руку керований спокій у одному з регіонів?

Кому вигідна влада, представники якої водночас і земляки, й замішані у фінансових махінаціях?

Кому на руку знешкодити своїх прямих конкурентів та перерозподілити сфери впливу?

Невже на ці запитання хтось зможе чесно відповісти, що у виграші – народ України? Уточнюю – усієї країни, в її цілісності й непорушності, а не якихось окремих регіонів.

Так, олігархи часом навіть витрачаються на потреби армії, про що вже пафосно розписали наші ЗМІ. А власне: “Победа Тилли при Магдебурге стоит мамаше Кураж четырех офицерских сорочек” (Б.Брехт). А країні це коштує спокою, стабільності, і, ймовірно, державних кордонів та людських життів. Ну що ж, сучасні “куражі” в цей час куражаться над країною й міркують: “А война разворачивается на славу. Она, как миленькая, протянется еще лет пять, прежде чем все страны в нее ввяжутся. Немножко дальновидности, немножко осторожности, и дела мои пойдут будь здоров” (Б.Брехт).

А нас, звичайних громадян, у цей час умовно ділять на патріотів і непатріотів. І ознакою непатріотизму вже стає не лише скептичне ставлення до подій на майдані та іх наслідків, і навіть не критика теперішньої влади (а згадаймо славнозвісне рішення Печерського суду про заборону критикувати уряд Тимошенко; нічого не нагадує?), а й спроби критики прямого вторгнення великого бізнесу у політику, і безпосередньо олігархів.

Дивно усе це, панове. Невже про таку “свободу” думали? Невже втрата територій – це дорога до демократичної Європи? Чи це ціна, яку комусь не шкода було заплатити за негайно-термінову  зміну влади?

В принципі… ми вже починаємо звикати до латентного майдану, тимчасово-вічного ВО Президента й невідомо за що увічненої ВР… То, може, й далі піде як по маслу?

Адже, як казав фельдфебель з драми Бертольда Брехта:

“Как все хорошее, войну начинать очень трудно. Зато уж когда разыграется — не остановишь; люди начинают бояться мира, как игроки в кости — конца игры. Ведь когда игра кончена, нужно подсчитывать проигрыш. Но на первых порах война пугает людей. Она им в диковинку”.

17.03.2014

Валерія Дмитрук

http://h.ua/story/400584/

Плекання примітивів

Плекання примітивів

Вже ніхто не сперечатиметься, що вплив інформації на свідомість і позасвідоме людини та усього соціуму — величезний. І у інформаційну добу саме масова інформація впливає на формування паттернів поведінки як окремих індивідів, так і (особливо!) маси.

Інформація лине до нас звідусіль; це і факти, подіі, чиісь оцінки тих чи інших ситуацій, просто розмови, спілкування й творчість, і — реклама (пропаганда) відкрита. Чому я виокремлюю відкриту попаганду? Бо пропаганда прихована дедалі зручніш та шільніш оточує нас в усіх вищеперерахованих способах обміну й передачі інформаціі. Важко уникнути непрямого прихованого впливу, коли ти налаштований просто на сприйняття якогось художнього твору чи дружньої бесіди.

Фахівцям з масовоі психологіі, ідеологам та мас-медіа ця особливість людської психіки відома вже досить давно. І — більш чи менш вправно й талановито — її використовують вже тривалий час. Згадаймо Гебельса і масове зомбування населення фатерлянду його інформаційною машиною. Згадаймо часи радянські із тодішнім т.зв. соцреалізмом, пропагандистською літературою і навіть мультиплікацією, — аякже, поза сферою впливу не лишалася жодна вікова група.

Усе це вже більш-менш очевидно. Але основна проблема, на якій хочу наголосити у цій статті, — кого саме виховують пропагандисти, що дурять людей, вселяють ім у голови чужі вірування й ілюзіі, і, до того ж, роблять це надзвичайно примітивно?

Так, було у свій час і ”трактор в полі дир-дир-дир”, але були й набагато вищі у художньому плані зразки тієї ж радянської пропаганди. Хочеться зараз провести музичну паралель із улюбненою музикою фатерлянду — Вагнером та бюргерськими пісеньками, де вагнерівські симфоніі піднімали арійський дух і свідомість та сприяли формуванню новоі раси арійців, а простацькі пісеньки були вельми придатними для посиденьок за кухлем пива, — тобто, формували споживача звичайного.

Скажете, — на кожен товар — свій купець. Але ж, як відомо, буття формує свідомість. Тож яку свідомість сформують примітивні агітки, додатково постійно підкріплювані закликами на кшталт — ”тут думати немає коли, бо (майдан, погана влада, війна, — на вибір)”, ”які можуть бути запитання до героів?”, ”краще б ви громадянином були”. При цьому очевидно, що подібні пропагандисти або взагалі не мають жодного уявлення про те, що кажуть, або свідомо працюють на пониження рівня свідомості людомаси, яка готова буде беззаперечно-слухняно скакати по граблях, вбивати за командою, строчити доноси й ”обирати” собі нового фюрера. …А еліта? Цю роль на себе ”скромно” візьмуть ”народні обранці”, — бо ж народ вже все одно не розрізняє, хто з них скільки разів і під якими прапорами його надурив.

 

09.07.2014

Валерія Дмитрук

 

Думати — шкідливо для “родіни”

Думати — шкідливо для “родіни”

 “…Вы лучше Родину любите”(с) — ось такою совковою фразою відповідають на українському ресурсі на зауваження про те, що варто й замислитися над тим, що діємо. Показово, що і фраза совкова, і мова, якою її висловлено, російська. Тож яку “родіну” треба так любити, що у ній і думати апріорі вважається шкідливим? 

Схоже, відповідь довго шукати не доведеться, бо багато хто іще пам’ятає ті часи, часи колишньої радянської імперії, де саме так і було, — “за вас думають вожді, а ваша справа, — крокувати “в ногу”, і без самодіяльності”. 

От і не думають, а крокують, по граблях скачуть, і сперечатися з ними елементарно неможливо. Адже принцип зомбомаси — “нам своє робить”(с). Та тільки робиться це і за рахунок співгромадян, і за рахунок усієї країни. Хтось звично-пафосно називає її “родіною” і руйнує (свідомо-зумисно чи саме через бездумність, то вже не так важливо, важливий факт), а хтось… вже починає усвідомлювати, що конфронтація досягла межі, і частина суспільства потім просто перейде у розряд недоторканних.

…Ні, не тому, що стануть депутатами… а тому, що нелюдам руки не подають. Тому, що переможна недумаюча маса — це не народ і не нація. Це — знаряддя. І зараз воно — у руках тих, кому абсолютно байдуже до нашої країни й нас. Але це знаряддя таки потужне непробивною переконаністю у власній “правоті” та, власне, ментальною неприв’язаністю до того, що вони називають “родіною”.

Адже справжній патріотизм — це любов до свого і саме уміння й бажання саме думати, як це зберегти.

Тут немає місця амбіціям і якимось хвилинним особистим перемогам.

І саме тому зараз стало настільки очевидним, хто й чого вартий.

І хто — патріот країни, а хто, — намагається заткнути іншим рота закликом “родіну любити”.

 

 

Про “червоних мисливців”, “вищих істот” та гендерну і взагалі рівновагу

Про “червоних мисливців”, “вищих істот” та гендерну і взагалі рівновагу

Роздуми на тлі Посту та напередодні “восьмоберезня” і т.п.

Фільм Пітера Грінуея “М’ясник, крадій, його дружина, її коханець” відкривається реплікою автора: “Ця картина присвячується тим, кого я ненавиджу”.

Британський режисер невблаганно викриває у своїх картинах людські гріхи, страхи й бажання. А вже нам вирішувати – дивитися те чи ні, бачити суть чи відмовитися…

Отже, шумовиння-мозаїка з останніх подій: висловлювань, що їх “недочули” та фотографій, котрі кудись зникли… Виокремлю дві – надто яскраві своєю провокативністю на тлі начебто й незначущості самих подій. Маю на увазі варіації навколо нещодавніх висловлювань Володимира Литвина щодо ролі жінки у суспільстві та появу-зникнення фотографій з полювання Євгена Червоненка на його сторінці у Фейсбуці.

Як-то кажуть, публічні особи мусять відповідати за свою публічність… (згадувані нижче персонажі – лишень макет можливої передісторії подій)

План психологічно-інтроспективний

За кожним титаном може ховатися звичайна людина – зі своїми почуттями та вчинками, що мають виток саме у корінні, розвитку особистості. І поки один хлопчак постійно отримував підручником по голові за те, що смикав однокласниць за косички, інший – поціляв з улюбленої рогатки по шибках. Зрештою, обидвоє хлюпали носами перед директором та несли додому червоні від послань до батьків щоденники.

Але усе те поступово миналося. Способи самоствердження змінювались, та векторна спрямованість лишалася: на “вищу істоту” чи на “маскулінного мачо”, – що такими мусить визнати загал колишніх хлопчаків. І все має тому служити – гіперкомпенсації колишніх психотравм. На жаль, за такої ситуації жодні інші досягнення не здатні принести людині відповідної радості та самоповаги. Потрібна саме сатисфакція у важливих для індивіда сферах. У описуваній історії – це ствердження “на полі бою” чи “гендерна вищість”.

Звісно ж, очевидне доводити не треба. Але наші герої не такі… Тому мусять щось доводити. І не відають, що насправді намагаються довести насамперед самим собі – власну дорослість, мужність, силу… На жаль.

План політико-міфотворчий

Звісно ж, ці “події” як такі начебто мають невелику вагу. Важливіша тут симптоматичність. До чого призвичаюють соціум? До культу сили та сильного, до войовничої патріархальності, що за визначенням “вирішує усе”. До того, що усе має бути “як завжди”, “як усталено”, що “дорослі (?) дяді” самі усе вирішать, бо “так їм призначено”… Вам вже сумно? Чи навпаки – смішно з того, що “у титана глиняні ноги”, а усі його дії дуже легко пояснюються абсолютно не переживаннями “за долю нації”…

Спробуймо поєднати?

А можливо, не варто отако прискіпуватися до суто людських вчинків політиків, хоча вони начебто й “вершителі доль”? Адже кожен має право і на “скупу чоловічу сльозу”, і на щиру радість від перемоги (навіть над беззбройним?). То усе – “людське, занадто людське”, як казав колись Ніцше. Усе може бути. Але зважімо на контекст – поява відповідних фото саме під час Посту. Збіг? І нетолерантні висловлювання напередодні жіночого свята. Теж просто збіг? …

Насправді, річ не у тім. Залишмо політтехнології політтехнологам. Варто поглянути на ситуацію просто по-людськи. І подумати – чому “нагорі” мусять бути отакі “хлопчаки”…

03.03.2012

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3244097-pro-chervonykh-myslyvtsiv-vyschykh-istot-ta-hendernu-i-vzahali-rivnovahu

Електорат. Полювання за душами чи відстріл?

Електорат. Полювання за душами чи відстріл?

У країні, що живе від виборів до виборів, які нічого не змінюють окрім суто номінальних перестановок у владі-опозиції (ці спарінг-партнери дедалі менше різняться між собою), вже давно цінуються не громадяни, а електорат. Й от саме за нього, ні, вже не точаться війни, а йде холодне і цинічне полювання. Електорат заганяють до інформаційної облоги, де є і приманки, і уміло порозвішувані “прапорці”. А далі – справа напрацьованих роками реакцій. Схоже, багато у чому праві представники психологічної школи біхевіористів: вони дивляться на людину як на механізм, що на певний стимул дає й відповідну передбачувану реакцію.

Полювання за душами та поголів’ям електорату відбувається усіма доступними і найбільш масовізованими засобами. І насамперед це ЗМІ. Якщо з друкованою пресою та ТБ усе більш-менш звично й зрозуміло, то віртуальні виверти мисливців та загонщиків у мережі Інтернет лише набирають обертів і фантазії. Тут і “добрий старий” тролінг, який, насправді, дає найменший ефект, адже мало хто зі сторонніх читає ті дискусії, а троль троля все одно ні в чому не переконає (“Синку, це фантастика!”(с) ). Тут і тенденційна подача інформації та немало інших відпрацьованих способів маніпуляції масовою свідомістю.

А іще – надання можливості невдоволеному електоратові безболісно й обережно “випустити пару” на різних форумах, сайтах і блогах. Можливо, це демократія… А можливо – елементарне зондування настроїв. І друге явно ближче, бо ж може давати цілком відчутний зиск.

Хтось тішить себе думкою щодо можливості використання віртуальної мережі для абсолютно невіртуальної революції, але зовсім не бачить того, як люди обирають комфорт… Навіть задля висловлення свого невдоволення. І бачимо такі собі “комфортно обставлені” протести, коли розшароване за партійним, мовним, ідеологічним, національним, економічним чи іншими принципами суспільство елементарно ділиться на окремі, закриті для діалогу, сегменти. І відбувається це як у бутті реальному, так і у віртуальному його віддзеркаленні.

Отже, електорат розігнано по окремих закутках, де його легше відловити й переділити. А маніпуляції з окремими сектами, звісно, набагато передбачуваніші за маніпуляції групами більшими.

Отже, експеримент добігає кінця, й усі вже на фінішній прямій?.. Передбачуваність губить навіть надії на розвиток, але ж старі граблі так і просяться стати одним з національних символів нашого народу.

03.07.2013

Валерія Дмитрук



Читать полностью: http://h.ua/story/379044/#ixzz34wJQlKML

Реалити-шоу размером в Украину

Реалити-шоу размером в Украину

Да простит меня Ксюша Собчак, но такие масштабы и рейтинги не снились даже ее Дому-2.
Реалити-шоу, в котором участвует величайшее количество массовки и актеров разной степени маститости.
Реалити-шоу, где все спецэффекты не понарошку, где гарь от шин, ледяные баррикады, взорванные автобусы, огонь и фейерверки на уровне самых кассовых голливудских блокбастеров.
И настоящая кровь, и смерть, и болезни. Слезы матерей и родных с одной и другой стороны.
И злость. Много-много злости. Неистребимой. С жаждой мести. У каждого есть, о чем жалеть и за что желать отомстить. А кому именно мстить: со временем становится неважно.
Когда у тебя в руках только молоток, все кругом похоже на гвоздь.
Режиссеры и продюсеры не рассчитывали на такой успех и на такое развитие. Если “Крепкий орешек” перерастает в смесь “Титаника” с “Рассветом мертвецов” и в многодневной изматывающей гонке теряется день и ночь, враги и друзья, свои цели и чужие, правила шоу уже ровным счетом ничего не значат. И итог может оказаться неожиданным. В первую очередь: для участников, так судорожно и самозабвенно стремившихся за призом.
Пара шагов и вы в дамках. Или с простреленной головой.
Между прочим, там враги, а тут завистники. И не надо говорить, что их нету. И что негодяи не ждут своего момента, когда можно будет воспользоваться “плодами революции”. А конкуренция им при этом совсем не нужна.
Но дело не в том.
Мы переплюнули Ксюшу Собчак, а наш собственный Дом Украина теперь трещит по швам.
Страшно что продюсерам и режиссерам, похоже, такая цена нипочем.
А может быть даже и была самой главной, заветной, а потому не разглашаемой широким массам целью.
Участники реалити-шоу сцепились в схватке ненависти. Ненавидеть “соперников” нас учили долго и упорно. Мы ненавидим “захидняков” и “схидняков”. Ненавидим “мовнюков” и “узкоязычных”. Мы разучились не только любить и прощать, но и понимать. И теперь не понимаем, как ненавистью рушим свою страну, свой дом.
Умерьте свои амбиции! Посмотрите вокруг, на эти руины. Это не путь к свободе, это погрязшая в ненависти, недоверии, претензиях страна. Но она еще есть. Вы ее еще не добили.
Украину еще недоделили.
Между кланами, семьями, сектами, соседними и более дальними странами. Желающих поделить хоть отбавляй!
Мы, люди, никогда не хотели рвать свою землю на кусочки, выбивать окна в собственном дому и взрывать его только потому что у нас бесталанные правители.
Да, они такие. И их нужно менять. Но не нужно рвать страну. Хватит показывать нам карту, где условно обозначено, где “народ”, а где “регионы”. Народ, люди, везде! И все хотят жить в нормальной и своей стране под названием Украина. В каждой из областей. Нам нечего делить между собой.
А красивая и зловещая картинка длящегося реалити-шоу: всего лишь разменная монета в руках опытных менял. Как и мы с вами. И как вся наша страна.
Прекратите рушить нашу, мою страну! Украинцы, это наш общий дом, это наша Украина. Давайте ее сохраним.

26.01.2014

Cristi Neo

Читать полностью: http://h.ua/story/398141/#ixzz34qLezoOb

Украинская политическая елочка

Не бойтесь будущего. Вглядывайтесь в него, не обманывайтесь на его счёт, но не бойтесь. Вчера я поднялся на капитанский мостик и увидел огромные, как горы, волны и нос корабля, который уверенно их резал. И я спросил себя, почему корабль побеждает волны, хотя их так много, а он один? И понял – причина в том, что у корабля есть цель, а у волн – нет. Если у нас есть цель, мы всегда придём туда, куда хотим. Уинстон Черчилль

К Новому году люди подводят какие-то итоги, завершают неоконченные дела, отдают долги, расстаются со старым и ненужным. В украинской политике много неоконченного, ненужного и старого. А свои долги народу наши политики, наверное, могли бы отдавать очень-очень долго. И они даже не пытаются начать этим заниматься.

Что ж поделать? Наверное это нам нужно расстаться с тем, от чего никакой пользы не было весь 2013 год как минимум. Вот и стоим под елкой в размышлениях: с чего начать, куда пойти. А начинают все новое и новый год обычно с чистого листа: без старых ошибок и неоправдавшихся надежд, устаревших мыслей и неверных целей.

В этом году народ сумел показать власти, оппозиции, всему миру, что ему надоело так существовать. И это все поняли. Теперь нужны перемены. Увидим ли их в новом году, сумеем ли сформулировать свои цели и добиваться их? Вопрос не праздничный, но очень и очень важный для нас, украинцев, стоящих на пороге нового года и новой жизни.

А пока, предлагаю посмотреть новогодний ролик от моего хорошего друга.

https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=p7tKCCYQrRc 

28.12.2013

Cristi Neo



Читать полностью: http://h.ua/story/395640/#ixzz34qKokKpU