Agata Argentum

Альманах “Fifty-Fifty”

Очі зими

Очі зими

 
 

Очі зими…

Птахами відлітають у вирій.

Сувора прозорість повітря не стримує їх

Відлітання…

Чому воно — саме у лютому?.. 

У люті часи,

коли повітря таке вихололе,

а сонце — примарне?..

 
 

Очі зими

Опівнічний піаніст

Опівнічний піаніст

 

Він награвав на піаніно

віртуозно-недбалий джаз

пролітали картини

чорно-білого життя

кадри зі спогадів

проступали 

на старій кінострічці…

він грав…

Кадри мЕлькали

Наче пальці клавіш

Нерозбірливий шрифт листів

Фальш в словах ” ТЫ меня не оставишь”

Нот нерівний стрій летів

Він грав…

І коливалася душа

між forte i piano,

коли найстрімкіший рух

обривався пекучим болем…

І на piano — 

тихесенька сповідь

ронилася з твоїх рук…

Ловив її серця стук

Й розливав по тілу

Ніби гаряч й гІркоту текіли

Ноти тихше все мерехтіли

Заганяючи зорі в ніч

Вже доба йшла на нове коло

Він грав

і на хвилі forte

ранок

розітнув 

простирадло

ночі.


07.05.2014

написано у тандемі зі Славіком

 

“Лише на життя запізнилась свобода…”

“Лише на життя запізнилась свобода…”

Лише на життя запізнилась свобода,

Як жаль, що сповна на моє” (І.Губерман)

Свобода… у цьому слові міститься так багато для кожної людини… Це — сподівання на щось нове і краще, віра у свої сили та у власний шлях. А іще — величезна відповідальність. За кожен крок та за кожен наш вибір у цьому житті.

Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Наскільки давно це було сказано, і наскільки ж нічого не змінилося. І досі непросто буває побачити ту межу, що розділяє наші права, бажання та можливості із простором іншої людини, іншої особистості та її світу.

Мікрокосмос чи частинка Вищого Розуму — у кожному з нас. А звідти — прагнення до творення, перетворень та пошуків. Прагнення до мандрів та нових зустрічей. До пошуку себе та того/тих, що часом настільки далеко, а насправді — дивовижно близько… Бо десь і колись ці світи вже зустрічалися у безмежному просторі нашого Всесвіту, у космосі між зірок чи у світі тонких сфер. Людина може називати як завгодно те, що відбувається уїї  житті, та вимірювати й визначати це за різними шкалами й критеріями. Але закони цього руху — однакові: у фізиці,  релігії, психології чи історії… І атеїст, і релігійний фанатик, проходять свій шлях за одними законами, бодай і під різними назвами… Але ж справа — не у назві, а у змісті і закономірностях.

“Життя іде, і все без коректур. І час летить – не стишує галопу”, — писала Ліна Костенко… Усі ми — діти і закланці часу, великого і свавільного божества Хаосу, і кожен черпає з неминучо-вічної Лети дні свого життя… А свобода — для чого вона людині? Для добра і зла, для радощів та суму, для війни та примирення… для творчості та здобуття. І — для втрат також…

…Бо усе обертається і змінюється навколо. І ми змінюємося. А свобода — вона має бути у самій людині. Як відповідальність, як думка, як биття серця…

Не можна запізнитися на своє власне життя.

08.06.2013

Агата Аргентум

Doors. Amnezia

Doors. Amnezia

Він щоразу відчиняв усе нові й нові двері у марному намаганні відновити свою пам’ять, пригадати власне життя.

Двері вели – до безвісті, до якихось старих будинків, місць і подій, до чимось начебто знайомих людей і незнайомців, у різні країни й пори року… Ті двері непокоїли його, часом мучили й лякали, а часом – торкався їх у сподіванні таки віднайти той бозна-де загублений ключик до себе…

 

Тени прошлого — Пиратская история —- Туннель времени

 

Сегодня вечером это был обычный чердак. Прихватив свечу, Генри медленно поднялся по скрипучей деревянной лестнице.Там его ждал странный туннель… Две стены расступились в разные стороны, а потолок стал причудливо-прозрачным. Ярко вспыхивающие горошины в небе так засияли, что свеча оказалась явно лишней, и Генри задул ее.

Глубоко вздохнув, старик присел на огромный деревянный сундук, напоминающий о пиратском прошлом его деда.Что-то вынудило Генри приподнять голову и посмотреть на сверкающую звездную гирлянду. Глазам было больно, они слезились, но оторвать взгляд не было сил. Яркое сияние на фоне мрачной, страшной черной пустоты завораживало. Впитывая слепящий свет, почувствовал, что глотает его, как свежее парное молоко.

Насытившись ночным небом, Генри хотел встать, но увидел, как от диска луны оторвалось нечто, превратившееся в огненно-красную птицу. Летела она странно, нервно двигаясь то вниз, то ввысь. Хлопая крылями по воздуху, попадала в пламенную лунную вспышку, и, казалось, сгорит мгновенно, если не выскочит из пылающих объятий ночного светила. Лунное божество, а может, чья-то душа…

— Я хочу с тобой поговорить, хотя бы мысленно..Мне давно не дает покоя идея о том, что земная жизнь это игра.Любое физическое движение, мысленный посыл — это игровой ход.Ты его делаешь, и не знаешь: правильно или нет..Переосмысление приходит потом, со временем, с возрастом. Иногда  – лишь в конце жизни. Разматываешь огромный клубок, прощупывая длинную нить, а там разные отрезки жизненного пути. Вот я ребенок, мне около десяти, я слушаю взахлеб небывалые морские истории деда-боцмана. Как же хотелось походить на него! Синее холодное море, соленый ветер, бьющий в обветренное лицо. Ощущение триумфа над стихией.Ты человек, ты победитель! А вот на смену насыщенным детским воспоминаниям приходят мелькающие многочисленные впечатления, покрытые мохнатой пылью. Когда-то они были важны … а теперь ты понимаешь, что пустое, мнимое, ложное овладело твоей жизнью.. Мы видим свое отражение, но оно не всегда такое, как хотелось бы лицезреть.У побежденного — проигравшее.У нездорового человека превращается в больную измученную тень.У сильного зеркальный отблеск смелый и жизнестойкий.

***

Огненное чудо, душа небесного туннеля или мираж, стремительно подлетело к Генри, закрыв диск луны так, что не стало видно ничего вокруг, ни звёзд, ни неба, лишь чей-то проницательный взор…

 — Ваша проблема, дорогой, кроется в том, что всю свою жизнь вы отдали воспоминаниям, кладя цветы к  подножьям памятников, вместо того, чтоб сеять их на собственных лужайках.

Тяжесть магнитом разлилась по мышцам… прижав Генри к сундуку так, что бедолага не мог даже пошевелить пальцами, когда сундук летел куда-то вверх. Не было ни луны, ни чердака, ни коридора, ни души… лишь тихий голос, цоканье карманных часов, маятником колыхавшихся на цепочке, и все тот же взгляд извне…

Резко вскочив с сундука, юноша, скорее еще даже мальчик, Генри больно ударился головой о штурвал, привязанный под потолком…

.. и моментально получил подзатыльник от деда-пирата. Одноглазый старик вручил ему огромный нож и рыбёшку ” на” типа “чисти, сорванец”.

Всё вокруг залил тот же свет чердачного туннеля, и огненное сияние угодило в самое сердце… Генри упал на колени, в глазах вертелись яркие воспоминания о былых временах, и о том, что сейчас происходило на старом чердаке… Так же когда-то потом он еще многое припомнит, но уже за другой, не такой непонятной, дверью…

 

Немарсианская хроника — Дверь в будущее. 

 

Неожиданный звук поднял меня с постели. Включив свет, увидел на столе неизвестно откуда возникший ключ. С любопытством, позёвывая, взял его в руки и огляделся вокруг, предчувствуя необычное – и точно, откуда-то в моей комнате появилась дверь. Дожёвывая остатки исчезающего сна, я подошёл к ней и открыл. И увидел такую картину:

На полуразваленных ступенях заброшенного небоскреба сидел паренек и бренчал на расстроенной гитаре незатейливый мотив. Было в этих простых переборах что-то магически пугающее, от чего дрожали фиолетовые ресницы девушки, привязанной к усыхающей осине алюминиевой проволокой. Выпотрошенный рюкзачок валялся рядом среди обломков арматуры, свалки старых микрочипов и прочего постурбанистического мусора. Парень напевал, а она смотрела на заходящее солнце и слушала, слушала… У себя на Марсе ей приходилось слышать что-то подобное, но это было еще до ТОЙ войны, когда истребили всех НАСТОЯЩИХ.

Её не покидала мысль – неужели ЭТО всё?

Неизвестно, сколько бы это продолжалось, но вдруг порвалась струна на гитаре, и паренёк уставился подбитым глазом на создание напротив. Некоторое время, проявляя мимикой напряжённые мыслительные процессы, изучал открывшуюся его сознанию картину, а потом с трудом спросил: “ты кто?” До него наконец-то дошло, что с заклеенным ртом даже неземное существо ничего не ответит. Поднявшись со ступеней, парень не успел сделать и пару шагов, как его сбил лазер с охранной башни. Девушка с явным сожалением посмотрела на эту картину, сделала уверенное движение плечами, освободившись от пут, выплюнула скотч и быстрым шагом удалилась…

Её не покидала мысль – неужели в 25 веке перевелись НАСТОЯЩИЕ?

Да уж, подумал я, закрывая эту дверь. Поёжившись от налетевшего прохладного ветерка, вернулся в свою комнату и … проснулся от вторичного оглушительного звонка будильника. С тоской посмотрел в единственное окошко моей полуподвальной комнаты и задумался – каким же должен быть НАСТОЯЩИЙ?

 

“Посижу на краюшке у времени” было написано на этой двери.

 

Притворив ее за собой, Генри глубоко вздохнул и на минутку зажмурился от звенящей всепоглощающей тишины. Эта дверь вела в никуда. В пространство воздуха, одиночества и свободы. Тут исчезали гам и склоки, бравурными маршами доносившиеся из-за двери, если ее неплотно притворишь.

– Нажми Delet, и так будет всегда. – нашептывал усталый и печальный Голос. 
– Но куда спешить? – спросил он.
– Сюда, где тебе не будут мешать. – ответил Голос.

ОНИ шумели из-за двери, и неясно было, хочется туда возвращаться, или лучше раствориться в этом покое тишины и вечности.

– Где я, это еще жизнь? – вопрошал Генри.
– Это начало пути к ней. Начало, где ты вспомнишь все, и откуда вернешься к себе. – пророкотал Голос.
– Но если это начало? Не значит ли что я ещё не жил и вовсе? 
– Ты очень мудрый человек – твердил уже позадористей то же голос.
– Как ты это увидел?
– У тебя очень много вопросов, мудрый не стесняется спрашивать, чего не знает. – продолжал хрипеть загробный бас.
– Но если я ещё и не жил, а может и не родился, то что мне вспоминать, и как возвращаться к тому, кого не было никогда? 
– Иди дорогой, к которой тебя тянет, и не ошибёшься… а есть ты или нет, решать не тебе… – почти криком произнёс невидимый незнакомец.

Мучительно захотелось хоть краешком глаза заглянуть в будущее: а что же там впереди? Что за поворотами, спусками и подъемами каждой из тропинок и дорог. Но этого увидеть не дано никому.

Он сидел на краю вечности, беспечно разглядывая открывавшиеся вдали все более причудливые, а иногда и чем-то узнаваемые пейзажи, а потом закурил, подумал еще немного, поднялся и уверенно пошел СВОЕЙ дорогой.


Delete. Esc. Enter

Ці клавіші — не піаніно,
Торкає беззвучно душа…
Ті клавіші — рано чи пізно 
Спрацюють. Не варт поспішать…


Ти відчиняєш двері 
й розчиняєшся у просторі
Ти торкаєшся серця
з болем, по-прОстому…
Не даєсь пізнати — 
що там попереду
За напіврозтуленими
Вічності дверями…



* в одном из разделов за основу взята цитата стихотворения Шинхи http://h.ua/story/400988/  

* Произведение написано коллективом авторов: вступление и стихотворная часть – Агата Аргентум, 1 часть – ЛюсиЯ и Славик, 2 – Геннадий Москаль, 3 – Cristi Neo.

04/05/2014

Читать полностью: http://h.ua/story/403118/#ixzz34EYtP5sz