етюд-інтроспекція

Коли втрачаєш людину…

Коли втрачаєш людину…

 

Ти ніколи не будеш знати, скільки триватиме ця розлука – на кілька хвилин за рогом чи за стінкою, на півгодини у магазині, на години роботи чи дні, тижні, місяці відрядження.

А чи це буде одна-однісінька мить, крізь яку вже ніколи не простягти руку й не доторкнутись до того, хто начеб щойно був настільки близько.

Ми тривкі істоти, крізь які лине час. Він відсіює як зайве, так і життєво необхідне. Із ним витікає життя. Наше – у комусь, і чиєсь – у нас. Й усі, кожен, втрачаючи одне одного, поступово-невпинно губимо – себе.

Губимо так, як те навіки втрачене літнє надвечір’я, що привидом-метеликом лише інколи задіватиме частинку твоєї іще тут-живої душі… тієї, що тримається за гілочку буття під вітрами Часу.

Напрочуд легко, інколи – банально-збайдужіло, інколи – геть до ненависті – втрачаємо-губимо-відторгуємо те (й тих), що за ними потім – мов за отим ледь прозорим помахом крильця метелика – тягтися й линути…

…Чомусь усі оті втрати – наперелік. Мов рубці на шкірі й душі, мов посивіле волосся й ниточки зморщок… Перебираючи чотки спогадів, поступово усвідомлюєш, як небагато лишається…

А книга – недописана. Пісня – недоспівана. День – непрожитий… А життя…

 

Валерія Дмитрук

Асфальтові лабіринти

Асфальтові лабіринти

 

Сніг падав і червонів, змішуючись із плямами на асфальті.

Мальви не виживають у місті. Вони замерзають в байдужості й порожнечі.

Нещирість блискучих вітрин штовхає до темних провулків, де губиш себе у пошуках Мінотавра.

…Знаєш, а Фрейд був у тім лабіринті й ласкаво називав сина Європи – Ід. Це він, самотній Ід, темний і непричесаний, блукає, лякаючись електрики й неону.

Він сахається блиску і боїться побачити –  с е б е

…Наче мальвами вкритий асфальт… Сніг падає і розповзається червоними плямами.

 

(етюд-інтроспекція)

Валерія Дмитрук

Ізоляція-2014

Ізоляція-2014

Вона йшла вулицями міста, роздивляючись почужілі будинки, людей, дерева, небо. Екзистенція гнітила яскравістю й галасом буття. Особливо – - неподалік від школи, де саме була перерва й бігали, галасували та на повні груди раділи життю іще не залякані дорослістю діти.

…І до чого оця весна посеред зими, коли усе вже наготувалося до упокореного вмирання? До чого цей галас, ці геть весняні пахощі від ще вчора напівмертвих гілок дерев? До чого цей черговий спалах надії?.. І отой спогад, болючіший над життя — про навіки втрачене червневе надвечір’я… коли трохи втомлений і прибитий пилом за день ясмин прокидається, коли сонце іще не зайшло, а наче трохи подобрішало до створінь земних; коли так само, як і зараз, зі шкільного подвір’я лунають галас і крики, і хтось вже вертає додому на старенькому велосипеді, а з динаміка на стовпі лунає якась мелодія…

Так, тоді не було яскравих вітрин і нав’язливих реклам, тоді музика була не у комфортних емпе-три, що вже так звично й зручно ізолюють нас від світу, а у неоковирних радіолах і транзисторах… Чи отак — у динаміках на стовпах…

Так, і там було нещастя, і був біль… Як і завжди у людей. От тільки… менше було можливості із цим заховатися й потрапити в ізоляцію…

…Ізоляцію власного мовчання.

 

08.01.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/396562/#ixzz36bGTnu1S

Осінній настрій. Лакрімоза

Осінній настрій. Лакрімоза

Чорна земля, наче мурашинням, обліплена сірими людьми. Сіре снування простяглося у часі й метушиться, благає, зловтішається і женеться за примарами щастя, що кольористо зблискують і зникають у всезагальноохопній сірості.

Сіре вороння на сірому небі. Сірим снігом осипаються постарілі важкі хмари. І брудні зморшкуваті руки дерев навпіл розтинають сірий розпач мовчання.

Бо мовчить душа. Мовчить і більше не плаче.

 

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=c5NcaVp2-5M 

 

Валерія Дмитрук

 

 



На мить зупинитися

На мить зупинитися

«Життя весь час відволікає нашу увагу; і ми навіть не встигаємо побачити, від чого саме» (Ф.Кафка)

 

А можливо, усе навпаки, й ми відволікаємося від життя постійними клопотами, невідкладними справами та проблемами?

Неперервний галас зовнішнього заступає власні думки, а амбіції заважають почуттям. Часом хтось звертається до священиків, психологів, лікарів чи навіть астрологів. Часом – просто випадає зі щоденного кола гонитви, бо сили зрадили й порожнеча перемогла… Тоді судомно намагаєшся пригадати щось таке важливе, близьке, але безнадійно забуте.

Але… «людина – істота, що до всього звикає», – як казав Федір Михайлович, і от ми вже знову у лавах тих, хто біжить, поспішає, прагне та бореться…

І що ж лишається у наслідку? «Не час минає, а минаєм ми…» (Л.Костенко) Минаємо через власну короткозорість, неуважність, поспіх… Минаємо… назавжди?..

 

* * *

Десь олень біг. Вмираючи, кричав.

Десь ворон на сосні сновиддям чорним

Пророкував, що вічність нас огорне…

А день мовчав, і цілий світ мовчав.

Десь хибне коло смерті замикав

Такий кривавий неминучий обрій;

Ми в руки віддалися долі добрій,

Але не знати, хто добра надбав.

Десь ти від дня минулого тікав,

Що не згорів у вечора пожежі…

І тягнеться вервечки днів безмежжя…

Десь ти втікав, а день наздоганяв.

 

30.06.2013

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/378904/#ixzz34qfKFPtm