Художня проза

Коли втрачаєш людину…

Коли втрачаєш людину…

 

Ти ніколи не будеш знати, скільки триватиме ця розлука – на кілька хвилин за рогом чи за стінкою, на півгодини у магазині, на години роботи чи дні, тижні, місяці відрядження.

А чи це буде одна-однісінька мить, крізь яку вже ніколи не простягти руку й не доторкнутись до того, хто начеб щойно був настільки близько.

Ми тривкі істоти, крізь які лине час. Він відсіює як зайве, так і життєво необхідне. Із ним витікає життя. Наше – у комусь, і чиєсь – у нас. Й усі, кожен, втрачаючи одне одного, поступово-невпинно губимо – себе.

Губимо так, як те навіки втрачене літнє надвечір’я, що привидом-метеликом лише інколи задіватиме частинку твоєї іще тут-живої душі… тієї, що тримається за гілочку буття під вітрами Часу.

Напрочуд легко, інколи – банально-збайдужіло, інколи – геть до ненависті – втрачаємо-губимо-відторгуємо те (й тих), що за ними потім – мов за отим ледь прозорим помахом крильця метелика – тягтися й линути…

…Чомусь усі оті втрати – наперелік. Мов рубці на шкірі й душі, мов посивіле волосся й ниточки зморщок… Перебираючи чотки спогадів, поступово усвідомлюєш, як небагато лишається…

А книга – недописана. Пісня – недоспівана. День – непрожитий… А життя…

 

Валерія Дмитрук

Перейти б…

Голос відлунив, бринів і вів за собою… Кудись усе далі й далі, де земля під ногами ставала непевною, а гілки дерев усе тоншими й хисткішими.
– Ти мусиш бути там… Знову, як і тоді. Але пройти треба далі, без напівмір, крізь страхи, крізь зрадливість болотяного опертя, — крізь усе те пройти — цього разу — мусиш. Бо — вирятуєшся чи загинеш. 
І все. Крапка.
Без часу на роздуми й зволікання.
Без зайвих та (звісно ж!) завжди марних благань у бозна-кого про допомогу… Та й… не просила б вже.
Погорда одинаків, — карбована коштовність чи то тягар, що мусиш нести, бо як зречешся, то й не стане тебе… 
…Тільки б оте болото перейти…  
Цього разу було складніш. Але… раптом не стало страху, отого тавра смертних, що гнітить і тягне в болото, змушуючи скніти без світла й повітря… без бодай мрії про польоти… без погляду на чисте небо життя…
Іще один крок… іще…



http://h.ua/story/412259/#3198414#ixzz3LLeHPtw3

ЗАЧИСТКА

ЗАЧИСТКА

– Сестро.. сестричко! Все?..
 
Свою війну він ніс із собою, у собі. Пальці іще судомно тягнулися за планшетом, який знову забрала медсестра, а в голові вже спалахували нові вибухи, пронизливо дзижчали кулі, і громадилися трупи ворогів… Смерть, навколо була лише смерть. Бо вона була всередині. Боліла, пекла, виламувала болем, коли вже не розрізнити землі й неба, а лишається тільки одне: нищити їх, нищити себе у безсилім намаганні вбити той біль та смерть… вбити… вбити…
 
Пальці затихали, вчепившись у лікарняне простирадло, крапельниця байдужо лічила краплі буття, а під закритими повіками, під запаленими скронями тривав бій… Бій не на життя, а на смерть… Зачистка.



 http://h.ua/story/412754/#ixzz3MLE8r5rF

Дощесніг

Дощесніг

 

Сьогодні увесь вечір щось стукало-шаруділо по вікнам. Мрячний тьмавий день закляклими гілками вростав-перетікав у вечір, наливаючись нічним мороком і потойбічними звуками.

У темряві поступово зникають тіні, й не відрізнити чорне від білого, а добро від зла. …Виходить, що тіні — породження світла, цієї чи то легкої й безтурботної, чи то пронизливо-нещадної стихії…

Втім, увечері нічого цього немає. Лишаються хіба що думки… Про одне, інше, про дощесніг за вікном, про дерева, що їм так холодно й боляче щоразу перетворюватись на крижані завмерлі скульптури, стовпи зими… 

А десь там — гальма авто. І світло від фар, що підвело рису цього дня. Немовби якийсь підсумок. З тугою про те, що не сталося, і те, що прийде натомість. Порожнечу завжди чимось заповнюють… 

Дощесніг шарудить і стукає, пише якийсь свій літопис Буття. Буття без контрастів і гострих кутів. Буття– без порожнечі. 

…Він так нагадує зливи часів Потопу…

Тієї ночі Рибалці наснилося, що згодував своє серце рибам…

Тієї ночі Рибалці наснилося, що згодував своє серце рибам…

Тієї ночі Рибалці наснилося, що згодував своє серце рибам…

Мовчазні й невдячні, вони неблимно дивилися на нього крізь товщу води, немов вимагали продовження бенкету.

Чого їм іще?.. Роки життя пішли у воду чи за водою. Море завжди усе повертає. От тільки йому  вертало лускою, намулом, більшою чи меншою кількістю риби, та, власне, й по всьому… І нічого із тим не вдієш. Лише якась порожнеча усередині все ширилася, темнішала, і дедалі більш затягувала думки та настрій сльотавою тугою, що її не поясниш, не вилікуєш, не позбудешся…

..Море хвилювалося. Крізь мряку майже не видно було де небо, а де море. Він витягував сітку – немов давній наболілий спогад, із яким так і житимеш довіку.

Приреченість. Вода приречена вертати у море, а людина – в землю чи й хтозна куди. 



 http://h.ua/story/411917/#ixzz3KgkqqG9h

За-ли-ши-ся…

За-ли-ши-ся…

Тобі є що згадати, та ж чи хотілося б?.. Дивно й недоречно зринають колишні сни. Сни твоїх днів і ночей. Заплутаність емоцій і жага почуттів…

За-ли-ши-ся… Тут і зараз. У примарнім світлі літепла. Зостанься із сьогоднішньою впевненістю твоїх рук… Затули від розпачу, бо ж до снаги… Бо ж інакше – впаде цей світ… Світ сьогоднішнього… Так хистко збудований на отій колишній рані.

…Бо ж виявилося – час не лікує, ні. Лише потроху пригортає золотаво-тьмяним листям буття…

Сьогодні. Будь тут. Не треба вертати у ті дні. Цей шлях вже пройдено, і вороття просто не має бути. Це я кажу. Тобі. Лишись у цій миті.

Робота фотореаліста Імана Малекі.

Робота фотореаліста Імана Малекі.

 http://h.ua/story/410968/#ixzz3IcAJQsDE

Венеційська маска. Біль. Фрагмент

Венеційська маска. Біль. Фрагмент

І знов, як завжди… Мусила пізнати ще й твій біль, моя найпевніша і найвишуканіша маско. Розвіялись чари венеційського карнавалу, і спізнала твій біль. Та – твою справжність.

Пощо ти торкнувся тієї ніжно-звабливої фарби на її щоці? Прекрасна чужинка, дивовижне творіння старих майстрів, вона полонила чаром якоїсь інакшості та незвичності. Пригадувались давні мадригали й менуети, а думки одразу ставали до ладу, неначе придворні Короля-Сонце.

Із нею було затишно і якось певно. Щільно припасована, та маска одразу починала владарювати – думками, діями, ба навіть настроєм. То була іще та вар’ятка!

Маска-чар, маска-мана, фантомне видиво, що робило інакшим не світ, ні, але свого власника. Маска, що повністю мінила його, і панувала над його світом…

Червнева спека. Втеча

Червнева спека. Втеча

 

***

Складалося враження, що безум огортає усе навколишнє. Свічки каштанів перетікали у спеку й суцільним пінним шумовинням заповнювали свідомість. Хотілося втекти бозна-куди, подалі у запінену й запашну безвість; туди, де зникає поспіх, турботи і щоденна, щохвилинна гризота думок. Вони обступали щільним колом, мов з ножем до горла, і чекали-чекали чогось… Ба ні, то начеб годинник волік час, що витікав з рани буття непомітною досі цівкою. А от зараз — схаменулися. Несподівані після білого холоду спекотні аромати виштовхнули свідомість з насидженого кубельця: “Біжи, хапай, лови!”… І побігла…

***

Вони зустрілися на заході сонця в Ель-Аюні. На спустілій базарній площі. Чужоземці носилися довкола на тонких засмаглих ногах та посміхалися їм. Кружляли пильні заметілі. Газети прибивало вітром до дерев’яних прилавків, і блукали у пошуках їжі руді, вимотані спекою собаки. Опинитися тут було несподіваним для нього, однак він здогадався, чиєю витівкою це могло бути та відчув легку досаду. Повернувшись,  побачив її, — схудлу, засмаглу, що стояла, кокетливо схрестивши ноги, і тримала сигарету, як Одрі Хепберн на тому чорно-білому знімку, що валявся на їхній кухні мільйон років тому.

***

- Знову ти? Звідки?.. – навіть трохи розгубився, немов то налетіло якесь дежавю чи марево… Незграбно наблизився, плутаючись у думках і словах до тієї, майже минулої, але, чулося, не поглинутої мороком забуття назовсім. – Скажи… Давно хотіла у тебе спитати, – елегантним чітким рухом струсила попіл з сигарети й подивилася просто у вічі. – ЩО тоді було з нами? Той безум, що розкидав нас по різні боки землі, те шаленство… це лише мені здалося чи?…

Раптом зойкнула якась птаха, немов чайка, і хижа тінь затулила сонце…

***

Повітря вмить набралося тривожною важкістю. Він оперся на пустий дерев’яний прилавок, та, заклавши руки в кишені чорних потертих джинсів, поглянув у бік міста, що скрадалося раптовим  затемненням, вельми неохоче являючи себе чужому погляду, та демонструючи перед ним лише нехитрі будівлі, в яких тяглося невимовно інше життя, нездатне усвідомити саме себе. В його янтарних очах стояв вбивчий спокій та глибоко захована власна думка чи не про все у світі.
***

– Саме тому. Бо — спека. Передчуття й перші торкання пекла. коли губиш себе, життя… когось… Коли… — вона продовжувала неблимно дивитися просто у вічі. Як тоді… Птахи злітали й озиралися на місто здаля. Білі пелюстки невідомих, прохолодно-морозних квітів застилали усе якоюсь хмаринкою-маревом. …Та й усе, що сьогодні діялося там, за завісою пелюсткового безуму, було маренням, дивним, колишнім, несподіваним… — Навіщо — знову?.. — билася у скроню думка, а ти намагалася й не могла прокинутися. — Що мені вже там?.. Навіщо?.. — і провалювалася знову у дивний, спекотний, анабіотичний сон.
***

Вони сиділи під середньовічними ворітьми Марракешу та дивилися як червоне сонце наближається до горизонту. Дихати стало трохи легше. Раптом він посміхнувся, показуючи свого надщербленого зуба, і сказав:” Все не знайдемо місця. Краще  вже під тією дикою грушею на високому плато, ну там де трава вітром гнеться, пам’ятаєш? Чи як там в тебе було?, – він розмахував рукою, намагаючись згадати один з її щоденникових записів. – Ну, де ти сидиш на невисокому схилі, обхопивши коліна руками, а я… наближаюся з такої далечини, що ти мене бачиш ледь помітною рухливою точкою. І чекаєш, нікуди не поспішаючи…”.

“То зовсім інша зустріч, до неї я не готова. Я ще не стала тією, яка має сидіти на тому схилі,– Вона раптом повернула до нього обличчя. – Скажи, навіщо ти залишив мене саму?”. Замість відповіді він дістав з кишені пласку криву монету, завів за спину руки і, злегка закушуючи нижню губу, запитав з лукавим посміхом:”В якій?”. Вона кивнула в правий бік і вгадала. “Тримай, – монета пролетіла коротку параболу та впала біля неї”. “Це що, Юлій Цезарь?”. “А хто ж іще, – він посміхався, – можеш не сумніватися”.

Їй хотілось запитати, де він дістав цю монету, і чому вона така нерівна та пласка, але набридливий ритмічний дзвінок не давав  зосередитися, і вона прокинулася. Це була сестра, їй треба було у когось залишити кота на тиждень. Бо так і не зателефонувала б. “Все на краще, – думала вона, блукаючи по квартирі, – розмова все одно не вдалася. Може, іншим разом, – вона підійшла до вікна, щоб краще розгледіти монету, яка контрабандним шляхом потрапила до неї з іншого краю землі, з іншого виміру, від того, хто залишив її одного дня назавжди.

 

Оповідання написано двома авторами –  Агата Аргентум, Ліліт

http://h.ua/story/407546/

Канатоходець. На линві над буттям

Канатоходець. На линві над буттям

Це був сон. Просто страшний сон – не більш того… Ці три роки життя. Чи – точніше (й чесніше!) – існування, коли дотліваєш із дня у день, коли тепла вже не вистачає й на себе самого… Він нервово гортав сторінки потертого записника, нарешті вирвав з нього кілька сторінок, і, зім’явши, пожбурив у куток…

…Скільки іще таких снів-марень треба вихворіти зі своєї свідомості, аби випірнути й знову почати жити?.. Робити хисткі іще кроки, – немов по линві, що, мов струна, натягнута над прірвою… І ти – намацуєш рештки себе між буттям і небуттям. Аби мати, на що спертися. Аби виборсатися з вологих обіймів летаргії. Аби – злетіти.

Бодай на тонесеньку мить.

Бо ж для того прийшов у цей світ…

…він підвівся, важкими, якимись загальмованими кроками підійшов до купи папірців у кутку й ворушив, розкидав те за роки назбиране звалище, аж поки не знайшов нарешті малюнок… чи не дитячою, невпевненою рукою нашкрябана фігурка людини. Чоловіка, що балансує над прірвою.

Поміж небом і землею.

Між буттям і небуттям.

У пошуках себе.

Це був сон. Просто страшний сон – не більш того… Як завжди, прокинувся за півхвилини до сигналу будильника й адаптувався до нового дня. Майже силоміць, з болем видирав, видряпував себе з обіймів летаргії, де так просто і так байдуже до геть усього. Де пристрасті, якісь принципи й ідеали – абсолютно зайві й непотрібні вже навіть тобі самому.

Бо іншим до цього байдуже щодня.

Щосонячного, щовеселого, щозвичайного дня.

А тобі – немов і немає там місця…

Сон.

Колись ти припиниш опиратися назовсім. Назавжди.

 

29.05.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/404211/#ixzz39HOA6Agx

Разбор "полётов" творческого конкурса:))

 

Асфальтові лабіринти

Асфальтові лабіринти

 

Сніг падав і червонів, змішуючись із плямами на асфальті.

Мальви не виживають у місті. Вони замерзають в байдужості й порожнечі.

Нещирість блискучих вітрин штовхає до темних провулків, де губиш себе у пошуках Мінотавра.

…Знаєш, а Фрейд був у тім лабіринті й ласкаво називав сина Європи – Ід. Це він, самотній Ід, темний і непричесаний, блукає, лякаючись електрики й неону.

Він сахається блиску і боїться побачити –  с е б е

…Наче мальвами вкритий асфальт… Сніг падає і розповзається червоними плямами.

 

(етюд-інтроспекція)

Валерія Дмитрук