українська політика

Навколополітичне. Риторичні запитання

Навколополітичне. Риторичні запитання

 

Натрапила на свій вірш десятирічної давнини…

Державність, побудована на грі.

Хто переграв тебе, сумний народе?

Коли злилось твоє Трипілля в долю,

Ти виявивсь у іншій площині.    /17.12.2004/

 

…Ну що ж… головне, — так само, як тоді, — безпомильно праві. Так само, — критика дорівнюється до ворожості. і т.д., і т.д. І так само, — повна глухота.

Права на помилки, розкачування, ігри, — більше немає. І часу — усе менше.

Можливо. досить грати і втішатися іграшковими “перемогами”?..

…Нічого особливого, в принципі, але знову ж – “нові” самовдоволено-переможні обличчя зі старими звичками й закидами. Вкотре хтось намагається казати від імені усього народу… Нічого, власне, іще не зробивши.

Людина понад усе?

Людина понад усе?

Політика поглинула й витіснила не просто усі сфери нашого життя, а й витісняє людей з нього… Політика й капітал витісняють людське та перетворюють буття на абсурд.

Замальовка Славіка про наше сьогодення.

 

Випадок біля банкомата ” Приват Банка”

Довго, я встигаю зїздити до магазину й повернутися, в банкоматі мудрує інкасатор. Жінка з дитиною, молоденька, з гарною фігурою, підходить і говорить щось… Поряд знайомий, вітаємось, коротко перекинувшись фразами ввічливості, він каже

- До давача грошей?

 

Гучно  відповідаю

 

-До обдирача…

Знімаю пятдесятку й втрачаю сім гривень за… що?

 

Тут треба подумати…

……………………………………………………………………..

Приходить думка…

Був майдан… не даремно скептично віднісся я до ції події…  людей зібрали аби стати на місце конкурента. Проявилися активісти, котрих хутко прибрали, запалені патріотизмом мізки вже в цю мить виносять кулі… Чи ця війна не геноцид і залякування народу, щоб більше не підіймався і не йшов по свої хліби до панських клунь?

……………………………………………………………………….

Людина понад усе!

Хтось мудро це сказав і закарбувалися ці слова у агітаціях до воєнних рядів. Але чи правильно воювати заради цілісності, тим самим гублячи пів країни у вогні… Чому й досі політики не зробили кроку навіть для примирення? На що надіяться?

……………………………………………………………………….

 

Хлібина за просто так.

В середньому хлібина коштує зараз не багато не мало – сім Гривень… та кого це хвилює, ми ж можемо втратити близький схід ! Один з політиків колись кричав в дебатах, що попвнення казни зі сходу мізерні… Недавно телевізор бовкнув, що втрата сходу боляче ударить по казні… Боляче по казні б”ють хамелеони й бізнесмени у владі…

…………………………………………………………………………

Скоро обирати знову, з кого?

Хто десять років і більше тому був у владі ті й знову пруться…. я їм не вірю і плюну в би у очі кожному з їх…

 

 

Славік

01.10.2014

http://h.ua/story/409280/

МУЗА

МУЗА

У “гуморесці” Юрія Пелиха дуже точно поставлено питання, над якими просто не може не замислитися дійсно свідома людина. особистість і Громадянин цієї країни, якого цікавить не лише посада “халіфа на час”, а цікавить, ЯК житимуть його нащадки на ЦІЙ землі.

..можна згадати те ж “отруєння”(?) Ющенка, яке так і лишилося нерозслідуваним. Такі ж питання бачимо й зараз. Влада начебто нова, а відповідей немає… Тоді для чого була уся вистава, власне?

Наші “обранці” вже перейшли від агітацією гречкою до агітації шинами й війною… І якщо гречку іще можна було пробачити (хтось її брав, і для когось це було неабиякою допомогою бодай на якийсь час), то через “агітацію” нинішню гинуть люди, руйнується країна і її економіка.

Можливо, ми чогось не розуміємо?
Тоді чому замість відповідей на подібні запитання лунає лише “ла-ла-ла” і звинувачення у сепаратизмі та “п’ятій колоні”?
Чому жоден політик, політолог, чиновник не дасть людям розумне пояснення того, що відбувається?..

..мабуть, питання риторичні, але їх треба ставити.
І бачити, що є іще люди, які так думають.
І яким не байдужа доля України.

…Пропоную почитати статтю і подумати над поставленими автором питаннями. 

 

– Привет, – сказала Муза.

– Привет! – ответил Автор, – давненько же ты не заходила!

– Да ты и не звал. Скажи спасибо, что сама решила заглянуть… Из любопытства. Почему не пишешь?

– Ох… Как тебе объяснить… Лучше всего подходит это уже опротивевшее выражение «когнитивный диссонанс»!

– Не употребляй этих слов! У меня от них раздражение по коже!

– Да, да, извини…

– Так в чем же дело?

– Ты же видишь, что происходит… В стране, в мире: страшно! У меня как будто  вся жизнь перевернулась с ног на голову!

– Да ну, перестань!

– Нет-нет, пойми: все мое представление о мире, людях, об Украине, в конце концов, изменилось! Понимаешь, я рос с каким-то внутренним убеждением, что мы, украинцы, народ мирный, что опыт голодоморов и геноцидов по отношению к нам выработал в нас устоявшийся адекватный взгляд на мир и окружающих людей. Ну, в смысле, что мы не можем просто так набрасываться на русских, например, называть их «недолюдьми» и т.д. Мы же не нацисты! О бандеровцах я только слышал и никогда не воспринимал рассказы о них по отношению к себе да и к Украине в целом… А тут вдруг: телевизор, марши со свастиками, угрозы русскоязычному населению.. Одна Ирина Фарион чего стоит! Почему она не в тюрьме сидит за разжигание межнациональной розни и содействие развалу страны? Неужели вот эти люди – и есть МЫ?! Нет, мы же мирные, я же хожу по улице… В Запорожье мы вывесили украинские флаги на балконах, в окнах, в автомобилях, в витринах магазинов… Но русский язык… причем здесь он?! Как можно было закон о языке принимать первым?! Я, например, о Майдане узнал из телевизора. Был удивлен и обеспокоен: к чему могут привести беспорядки? В глубине души радовался – потому что власть Януковича уже поперек горла стояла, но не мог понять – зачем нам в Евросоюз?! Кому-то мало примеров Кипра и Греции?! Зачем?!! Есть у кого-нибудь бизнес-план такого вступления: где все по пунктам разложено, все плюсы и минусы описаны, дебет с кредитом сведен, построен график подъема ВВП с указанием конкретных объектов развития и вложения западных инвестиций в них? Странно, ничего, кроме пустых: «хочу» и «будем жить в Европе!» А события 2-го мая меня вообще в шок повергли…

– Говорят, что их устроили с подачи Путина.

– Да, я тоже так думал, исходя из простой логики: кому выгодно, тот и преступник. Для Путина 2-е мая было необходимо для двух вещей: первая – попытка расколоть жителей как минимум Одессы на два лагеря и погнать их к присоединению к России, вторая – создание четкого мнения у россиян о фашистской (нацистской) Украине, в которой нет нормальных людей. И, знаешь, это удалось! Удивительно, сколько негатива полилось в просторах сети, какая стена сразу выросла!.. Ужас! Неужели мы все, и украинцы, и русские перестали быть обыкновенными людьми?!

– Так вот и доказательства, что это сделал сам Путин! О чем ты переживаешь?

– Нет никаких доказательств. Никто не ищет людей, которые это сделали (ну, или я об этом не знаю). А ведь есть куча видео, есть лица, есть свидетельства… В Украине должен быть показательный суд на ними – и вот тогда должны появиться неопровержимые факты против Путина. А ничего нет. Никто ничего даже делать не хочет. И возникает вопрос: а Путин ли? Почему властям в Украине не хочется развенчать Путина? Почему нет результатов, что Путин стрелял в Небесную Сотню? И сбил Боинг? Мы много говорим, а фактов – нет… Настораживает! А еще больше настораживает, когда начинаешь анализировать глубже все то, что шажок за шажком делает новая власть… Открытие строительства в Чернобыльской зоне, сланцевый газ, реституция в перспективе… У меня возникает вопрос: а кто и зачем, собственно, спровоцировал раскол Украины? Что, политики не понимали, что подобные высказывания дадут толчок к отсоединению Крыма, к событиям на Донбассе?.. А то, что происходит сейчас – зачем Украине война?

– Слушай, с тобой становится неинтересно… А как же Любовь, метания души, осень?..

– Извини, не до того… Я больше водку пью, чем рифмую…

– О! Мятущаяся душа уже есть! Осталось только направить ее в творческое русло!… Извини, это я так шучу… Это и есть твой «диссонанс»?

– Не только. Половина. Или, скорее, большая часть. Но есть еще и Россия – ее действия тоже добавляют огоньку! Нет, не скажу, что я и гадать не мог, что Россия начнет с Украиной войну: весь опыт моих бабушек-дедушек как раз говорит об обратном. Агрессор он и есть агрессор. Где-то в глубине души я к этому был готов… если обывателю к войне вообще можно быть готовым. Но от происходящего кружится голова: Крым разворачивается и уходит, хлопая в ладоши и практически не прощаясь. Почему? Неужели в Украине было так плохо?! И – никого сопротивления… Луганск, Донецк – какая злоба! Какая ненависть ко всему украинскому! Как?! Откуда?! И это после победы в конкурсе вышиванок в Славянске в прошлом году?! В голове не укладывается… Когда я впервые по телевизору увидел танк на улицах Луганска, я завис. Танки?! Война?!! Когда сейчас говорят о том, что Россия в войне не участвует, то я уже и не спорю: значит, человек просто не хочет видеть своими глазами. Удивительно: в России таких много! Недавно разговаривал по скайпу со старым другом из Нижнего: «Как дела?» – «Ничего. Роем окопы. Боюсь, что скоро Путин прийдет меня защищать» – «Ты что, совсем помешался на украинских СМИ? Если б Россия приняла участие в войне, то уже все закончилось бы! Приезжай лучше в гости на недельку, отвлекись!»… И вокруг в инете: укры, бандеровцы, хохлы… Ненависть кипит и переливается через край.

– Ну, ненависть летит с обеих сторон!

– Да, это правда. Мы все теряем человеческое лицо… Лицо человека верующего. И это – еще одна грань диссонанса…

– Слушай, ты и впрямь не в себе! Тебе нужно выйти из этого пике! Я, как Муза, могу посоветовать только одно: выйди в парк, или на Хортицу пойди, полежи на траве, посмотри на небо, на листья… уже желтеют! Любовь – она рядом! И ты снова сможешь писать…

– Эх, а зачем мне писать? Кому это все нужно?!

– Мне.

– … Спасибо…

– Ладно, я пошла. Зови, если что! И, это… хватит бухать! Война не вечна…

 

18.09.2014г.

 

Юрій Пелих

 

Читати: http://h.ua/story/408697/

Думки вголос. Про безкарність провокаторів

Думки вголос. Про безкарність провокаторів

Півроку чи й більше тому хтось кричав по всіх сайтах про те, що нам “не потрібний дебільний Схід”, що, якщо кримчанам щось не подобається, “їх ніхто не тримає”… Провокатори посилено розкидалися державними землями за принципом “Не обеднеем!” та розпалювали ненависть у суспільстві.

Ненависть між Сходом і Заходом.

Ненависть між україно- та російськомовними.

Ненависть між тими, хто голосував за різні партії, депутатів, кандидатів у президентів (завжди хтось і у чомусь винний).

Ненависть між представниками штучно новоутворених “груп”(?) – “бандерівцями”, “колорадами”, “ватниками” і т.д.

Увійшло у звичку вішати на людей ярлики, навіть не розібравшись у їх поглядах.

Увійшло у звичку використовувати нецензурну лексику прилюдно, на загал. Навіть посадовими особами. Навіть перед дітьми, та вже й дітьми.

Цікаво, а на що розраховують далі ті, хто це інспірує й заохочує?

На що розраховують батьки, які весело й гордовито посміхаються, бо їх дитина сьогодні когось назвала “ватником”, а когось — взагалі загальноприйнятим і навіть модним зараз арготизмом? …Що завтра та дитина так не скаже про них?.. Наївно.

…Зараз це списують на війну.

Ок, і скільки навоювали ті, що на сайтах, на вулицях. з вікон будинків матюкаються на “східняків, які мають ****** до себе **** (повертатися) і самі себе **** захищати”?..

Думаю, питання риторичне.

І проблема зовсім не у політичних поглядах (та й не треба їх розподіляти за регіонами, — скрізь є різні люди). Проблема у безкультур’ї, яке зараз іще й почали культивувати і майже прирівнювати до патріотизму; у якійсь невмотивованій латентній готовності у окремих людей ненавидіти будь-кого лише за те, що він “не такий”, як вони…

…І чому зараз особини, які півроку тому дарували направо й наліво Донбас і Крим, і продовжують налаштовувати у віртуалі одних людей проти інших, розповідають що їхні чоловіки поїхали відпочивати в Карпати?..

Ні, усі можуть відпочити. Особливо, певно, ті, що добряче “втомилися” на майдані, і саме тому можуть зараз дозволити собі розслабитися…

Йдеться про дещо інше.

Провокатори в усі часи так і лишаються безкарними.

Вони нацьковують людей одне на одного, провокують конфлікти, а там — “нехай хтось інший гине”, вони лише пафосно оплакуватимуть загиблих та піаритимуться на їхніх іменах…

“Треба любити сих людей…”

“Треба любити сих людей…”

Треба любити сих людей,

що тихонько ховають свій біль у зелений май…”

(В. Стефаник)

 

Вони не кричать про свій біль і втрати, хоча, може, серце обливається кров’ю і стискається від обурення. Вони не “геройствують” з трибун і телеекранів. Не таврують “праведним гнівом” і галасливих “героїв”, які ще вчора переможно цькували їх за “бездіяльність”, “байдужість” чи “опортунізм”…

Вони не приміряють на себе цитати з французьких класиків, затишно відпочиваючи у своїх оселях. Не заробляють собі фінанси, статус чи імідж ані на чужому, ані на своєму горі.

Усе просто. Їх життя перевернулося, а усе, що любили, летить у прірву.

Можна багато міркувати стосовно причин того, що сталося. Але це не змінить суті речей.

Нас надто довго вчили науки ненависті.

Інквізитори ненавиділи єретиків.

Комуністи-”совки” та “усі свідомі громадяни” ОШЧС (однієї шостої частини суші) ненавиділи тих, хто “не в ногу” та “не такий”.

В Україні нас вчили ненавидіти Схід і Захід, “москалів” і “бандерівців”, і так далі й так далі.

В Росії – також свої навчителі і вдячна аудиторія… Але зараз не про них, а про нас.

Однозначно – нас навчили ненавидіти.

Але нас так і не навчили любити. Ані себе, ані ближніх, ані навіть свою оселю й країну…

І тому так легко і подекуди навіть весело попрощалися зі “зрадливим” Кримом. І тому на черзі – Донбас та усі південно-східні регіони України. Де живуть такі ж люди, як і ми. Зі своєю, можливо, ненавистю, і зі своєю любов’ю. І зі своїм болем – за власний дім, за рідний край, за те, що почуваються зрадженими владою, яка кинула їх на поталу екстремістам та називає їх самих сепаратистами; й земляками-українцями, що нарекли  їх “покірним бидлом”. І це без розбору, — просто усіх і разом. Мовляв, — нам без того “баласту” легше житиметься… Буцімто, — “це все одно не Україна”… А кому це вирішувати? Невже у нас почали вирішувати за когось, ким він є, а ким – ні? Невже забули про право кожного громадянина на самовизначення?..

Схоже, тимчасовій владі і справді для чогось потрібно “скинути баласт” чи просто конвертувати в умовні одиниці усе, що тільки можна. Власне, це прозоро зараз і спостерігаємо: чи не щоденні новини про те, хто на чиєму авто катається, поки прем’єр показово послуговується громадським транспортом; хто на якій дачі живе, а чиї – розпродують (сподіваємося, бюджет поповниться новими й вагомими надходженнями?)

Та стаття – навіть не про владу. А про нас – про громадян поки що України, про людей… Про тих, хто вже завтра увечері у переважній своїй більшості піде до церкви святити паски…

Із чим на серці туди підемо?.. З ненавистю? Зі зловтіхою? З фарисейською самовпевненою пихою?..

…Іще є час подумати над цим. Кожному з нас. Страсна п’ятниця.

 

18.04.2014

Валерія Дмитрук

Читати: http://h.ua/story/402426/#ixzz37xR3hHyY

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Які врятують тебе гуси, о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси, не пережив своїх глупот?!” (Ліна Костенко)

 

У одній зі своїх попередніх статей я вже посилалася на твір передчасся Другої світової війни “Матінка Кураж та її діти”, написаний Бертольдом Брехтом. Дуже вже на часі ці думки німецького мислителя у сучасній усе іще Україні, бо:

“Если какой-нибудь командующий или король – дурак набитый и ведет своих людей прямо в навозную кучу, то тут, конечно, нужно, чтобы люди не боялись смерти, а это как-никак добродетель. Если он скряга и набирает слишком мало солдат, то солдаты должны быть сплошными геркулесами. А если он бездельник и не хочет ломать себе голову, тогда они должны быть мудрыми как змеи, иначе им крышка” (Бертольд Брехт)

Держава – це система, де усі члени соціуму пов’язані між собою функціями та діяльністю; де кожен громадянин забезпечує роботу усієї системи, а вона натомість – підтримує його життя, здоров’я і добробут. І влада – це наймана робоча сила, чиновництво, що має стежити за злагодженою роботою усього механізму й налагоджувати його у випадку дисбалансу. Це нормальні і обов’язкові функції державної влади. А зовсім не закликання народу до різних “подвигів”, як це, власне, було й за СРСР, коли ту ж недосконалість трудового обладнання і його нерентабельність люди мусили надолужувати стахановською нелюдською працею.

Здавалося б, ті часи давно минули, а Україна вже більш як 20 років є суверенною державою. То чому сьогодні знову чуємо про те, що треба “затягнути паски” (можливо, почнемо з “демократичної” влади та її кортежів і пільг?), що треба бути патріотами (патріотизм – це любов до своєї країни, а вона досягається не порожніми брехливими закликаннями продажних політиканів, а реальними кроками до унормованості й поліпшення елементарного життя кожної людини у цій країні), що треба почекати іще два чи скільки років, не критикувати владу, “якій і без того важко” (то чого взялися, як не здатні?), що втрата територій суверенної держави та змушена міграція населення у мирний час – це “тимчасові труднощі”?

А можливо, хтось елементарно не впорався із взятими на себе повноваженнями?

Хоча я б поставила питання більш радикально: Можливо чиєюсь метою була зовсім не демократична влада та виведення країни з тупика, а елементарне самозбагачення, “поки дорвалися до кормушки”? …Раптом, хтось наведе аргументи, що заперечують це припущення? А точніше, не припущення, а те, що усі ми зараз і переживаємо.

Отже, недаремно іще в давнину було сказано: Богу – богове, кесарю – кесареве. Бо будь-яке зречення – усвідомлений вибір самої людини, і вже зовсім не те, до чого мають її закликати ті, хто працює “для народу”, присмачуючи свою брехню намаганнями впливати на почуття провини громадян.

Це не ми винні владі, а вона нам. Це не народ має відчувати провину, що “не усі були на майдані”, що лишилися (поки що!) живими у державі, яка першою повинна захищати життя своїх громадян. Це усе – відповідальність тих, хто вів за собою людей, і тих, хто зрештою посів владу.

У кріслі чиновника має бути фахівець, людина дії, а зараз – дії у екстремальних умовах, бо потрібно терміново рятувати країну, щоб ні у кого не виникало думки тікати подалі з прихопленою територією проживання… Вдумаймося – країна перетворюється на зібрання “територій проживання”, бо загальновизнаної легітимної влади по суті немає (революційна доцільність виправдовує далеко не усе, й не для усіх), спільну національну ідею вбито іще попередніми правителями, а від державної економіки теж майже нічого не лишилося, бо її успішно витіснила боротьба інтересів олігархів. “Антикризова” програма уряду вже в дії, і робочі місця по країні скорочуються. І це на фоні мігрантів з Криму, яким також треба і працювати, і десь жити…

А хтось розповідає про патріотизм, затягування пасків, терпіння і всепрощення… Чи навпаки – закликає до подальшого й остаточного розхитування суспільства і країни, педалює ненависть до “східняків” чи “западенців”, “колорадських жуків” чи “бандерівців”, і так далі…

Складається враження, що країна потрапила у якийсь моторошний квест, де кожному видали набір кричалок, прапорців та інших відзнак поділу “свій-чужий”, хтось отримав в руки зброю, хтось бруківку чи бити… І кожному вказали на “ворога”. Якого треба знищити, якщо ти “патріот”. І так – по обидва боки умовного бар’єру, що пролягає вже не просто між сходом і заходом, а й у кожному місті… Боротьба за виживання під маркою “зате свобода” (а де й для кого?) у розпалі. І поки хтось розділяє та владарює, іншим пропонують чергові примарні обіцянки…

 

07.04.2014

Валерія Дмитрук



Читать полностью: http://h.ua/story/401929/#ixzz37fwCDqV6

“Матінки Кураж” і сьогоднішня Україна

“Матінки Кураж” і сьогоднішня Україна

“Вообще, когда в ход идут высокие добродетели — значит, дело дрянь”

(Бертольд Брехт “Матушка Кураж и ее дети”)

Україна на порозі війни. Україна на шляху не до Європи, а до федералізації і втрати немалої частини своєї території. Хтось “з народу” стверджує, що це “свобода”. Хтось радіє, що звільнилися від “влади банди”. Так. Але що отримали натомість, й чи не завелика ціна?

Наслідками революції завжди користуються зовсім не безпосередні їх учасники. Але у сьогоднішньому світі капіталу цілком можливо навіть змінити владу шляхом підтримки (й інформаційної, — власні телеканали, інтернет-сайти й армії інтернет-ботів, друковані ЗМІ; і фінансової) того чи іншого заколоту. А можливо, не лише підтримки, а й активної підготовки… Отже, — це вирішує не народ, а окремі особи, що вдало маніпулюють ним у своїх інтересах?

Щоб не бути голослівною, пропоную розглянути кілька фактичних спостережень за досить відомими “рупорами інформації”: телеканал “1+1″ та інтернет-сайт “Gazeta.ua”. Власник телеканалу усім відомий як І.В.Коломойський. Щодо інтернет-видання відомо лише те, що там наприкінці минулого року змінилися власники й редакторська політика.

З перших днів майдану у 2013 році “1+1″ настільки розгорнуто інформував про події на майдані, що перевершив навіть “п’ятий канал”. Не бачу нічого поганого у демократичних ЗМІ та глибокій і всебічній інформації. Але якщо це без “лапок”, а інформування не перетворюється на нагнітання ситуації.

Пропоную замислитися: телеканал, що належить одному з олігархів, активно висвітлює, ба навіть пропагує революційні події. Інформаційна підтримка очевидна. А отже, певні особи зацікавлені у певному перебігу подій.

Водночас інтернет-видання “Gazeta.ua” закриває своїм користувачам доступ до коментування. Так, у цей період не одне українське інтерне-видання вдалося до такої стратегії. Це пояснювали як владною цензурою, так і можливістю запровадження надзвичайного стану, і прийняттям славнозвісних “січневих законів”. Але з часом більшість сайтів повернулася до звичного режиму роботи, адже й тієї влади вже немає, закони “знешкоджено”, і надзвичайний стан від “тиранічного режиму” не загрожує. То які причини не повернути доступ до коментування на одному з колись досить популярних інформаційних сайтів?.. Натомість можна побачити, як там з’являється все більше інформації позитивного напрямку, пов’язаної  з вищезгаданим олігархом. Ці піар-відблиски вже розповсюджуються скрізь у вигляді “величезної вдячності за спокій у одному окремо взятому регіоні”. Не виключено, що у одному окремо взятому регіоні тепер буде й краще забезпечення роботою та гідною оплатою. І можливо, що навіть для тих, хто працює поза межами “невидимої віртуальної інформаційної війни”…

А як було наведено спокій у тому регіоні? Ось припущення журналіста С.Висоцького: “После того как Игорь Коломойский стал губернатором Днепропетровщины все скажем так спорные вопросы в регионе были улажены за два дня. Марши, вывешивание российских триколоров, титушки – все окончилось как не бывало. Будучи осведомленным о характере Игоря Валерьевича и о широких возможностях Привата на ниве обеспечения соборности Украины могу предположить, что последствия умиротворения Днепра вполне могут быть прикопаны в каких-то лесных массивах. Такова реальность дней наших” ( http://espreso.tv/new/2014/03/14/chomu_akhmetov_ne_prypynyaye_doneckyy_separatyzm )

В усьому цьому пропоную згадати одне з ключових питань, яке дозволить якщо не знайти остаточні відповіді, то почати мислити у логічному напрямку: Кому це вигідно?

Кому на руку керований спокій у одному з регіонів?

Кому вигідна влада, представники якої водночас і земляки, й замішані у фінансових махінаціях?

Кому на руку знешкодити своїх прямих конкурентів та перерозподілити сфери впливу?

Невже на ці запитання хтось зможе чесно відповісти, що у виграші – народ України? Уточнюю – усієї країни, в її цілісності й непорушності, а не якихось окремих регіонів.

Так, олігархи часом навіть витрачаються на потреби армії, про що вже пафосно розписали наші ЗМІ. А власне: “Победа Тилли при Магдебурге стоит мамаше Кураж четырех офицерских сорочек” (Б.Брехт). А країні це коштує спокою, стабільності, і, ймовірно, державних кордонів та людських життів. Ну що ж, сучасні “куражі” в цей час куражаться над країною й міркують: “А война разворачивается на славу. Она, как миленькая, протянется еще лет пять, прежде чем все страны в нее ввяжутся. Немножко дальновидности, немножко осторожности, и дела мои пойдут будь здоров” (Б.Брехт).

А нас, звичайних громадян, у цей час умовно ділять на патріотів і непатріотів. І ознакою непатріотизму вже стає не лише скептичне ставлення до подій на майдані та іх наслідків, і навіть не критика теперішньої влади (а згадаймо славнозвісне рішення Печерського суду про заборону критикувати уряд Тимошенко; нічого не нагадує?), а й спроби критики прямого вторгнення великого бізнесу у політику, і безпосередньо олігархів.

Дивно усе це, панове. Невже про таку “свободу” думали? Невже втрата територій – це дорога до демократичної Європи? Чи це ціна, яку комусь не шкода було заплатити за негайно-термінову  зміну влади?

В принципі… ми вже починаємо звикати до латентного майдану, тимчасово-вічного ВО Президента й невідомо за що увічненої ВР… То, може, й далі піде як по маслу?

Адже, як казав фельдфебель з драми Бертольда Брехта:

“Как все хорошее, войну начинать очень трудно. Зато уж когда разыграется — не остановишь; люди начинают бояться мира, как игроки в кости — конца игры. Ведь когда игра кончена, нужно подсчитывать проигрыш. Но на первых порах война пугает людей. Она им в диковинку”.

17.03.2014

Валерія Дмитрук

http://h.ua/story/400584/

Лист зі Сходу

Лист зі Сходу

Вчора отримала лист від Друга зі Східної України, а точніше — зі Слов’янська. Від людини, що пережила події, які, на щастя оминули інші регіони, які не торкнулися, зокрема, і мого міста.

Як жилося мешканцям тих міст України, де велися бойові дії? Як пройшли крізь усе це наші земляки, співгромадяни, українці, люди?..

…Попросила дозволу у автора опублікувати цей лист “без купюр”, як є, щоб і ще хтось почув ці живі свідчення, голос людини, що, разом з іншими, пройшла нелегкі випробування, про які ми тут можемо лише здогадуватися, і бажає лише — жити у цій країні, у мирі і злагоді, у порозумінні та взаємоповазі.

Ми занадто довго відвикали чути одне одного… І до чого це призвело?..

 Доброе утро!
У нас уже есть свет и интернет, почти по всему городу.Через пару дней будет и вода.
Каждый день приезжают разные политики- вчера был Порошенко, на площади выступал, а у нас возле магазина видел депутата Королевскую- ее люди в белых футболках с красными надписями “дорога жизни” раздавали по пакету макарон, риса и по пакету кетчупа. Все самое дешевое, а она лезла обниматься со старухами. Кстати теперь у них новое увлечение- охота за бесплатными продуктами. Целыми днями тусят в пунктах раздачи.
Но люди здесь разные.Когда я телефон заряжал на улице – несколько старушек рядом стояли. Одна рассказывала как снаряд взорвался рядом с домом и от взрыва не слышала 2 дня. А другая никак не могла поверить, что все кончилось. Они меня за начальника милиции почему-то приняли и смотрели с такой надеждой. Спрашивали- больше не будет обстрелов, а я сказал, что не будет. Заулыбались, и глаза ясными такими стали у них. Я ушел чтоб не расплакаться…
И как пацаны- киевские гаишники остановились и отдали нам все, даже сигареты. Одна женщина их обнимала, целовала. Город тогда совсем пустой был, а мы как бездомные под забором телефоны заряжаем.
Да разве ж забудешь такое?

Вчера бродил по городу,кое что заснял. Главное – флаг на горисполкоме. Поговорил с солдатами, сигарет им купил. Относятся к нам настороженно, говорят, что многих, у кого синяк на плече от автомата, отпускали. А куда их девать?
Не нас они освобождали, а просто останавливали этих гадов, чтоб дальше не пошли. Недоумевают, что много молодых пацанов наших не воюют, не защищают свою землю. А уж я знаю, что некоторые гниды воюют сейчас в Донецке…
Но нет злобы и ненависти, просто недоверие и разобщенность какая-то. Вот не такие они как мы, чужие какие-то и больше на европейцев похожие- ну как бы не такие открытые. Руки пожал им, и улыбались. Думаю наладится все у нас, главное, чтобы люди чувствовали, что мы одна страна. И тварей этих регионалов надо удавить, пересажать или хотя бы не пускать во власть.

Все последние дни было страшно. В подвале одного из домов погибло 16 человек- снаряд попал. А Николаевку штурмовали так, что люди 3 суток вообще не выходили из подвалов. Когда стихло все- вышли и увидели танки и наших солдат. Город почти сравняли с землей…
Мы думали, что и с нами будет то же самое- приготовились дома в коридоре сидеть пару суток. Воды литров 150 в бутылках, хлеба немного, огурцы и консервы. Ну, думаю, высидим. Ночью жутко стреляли по Карачуну и была атака- танк, 2 БМП и 2 БТРа, плюс с минометов стреляли. Ну и наши пацаны в ответ. Это мы потом узнали. В общем, братва в Донецк рванула, теперь там бесчинствуют. Когда выходили из города – с Карачуна их обстреливали. Странно, что дали уйти, но вроде как обстреливали на подступах к Донецку, и заложники у них были- наши солдаты…
А утром тихо. Мама выглянула- никого, мужик какой-то идет. Ну вышла, а он и говорит: скажите всем, что они ушли. И еще долго было тихо-ни машин, ни людей, вообще никого…Жутко…И до сих пор не верится…
Город заминирован, но уже большая часть разминирована. Иногда ночью слышно автоматные очереди -ну пару очередей и взрывы- мины обезвреживают.

Люди не меняются – как хамелеоны, то одних ругают, то других. Много переодетых сепаратистов ходит среди нас и поставили мэром города махрового регионала. Все равно страшно, разговаривать надо осторожно, военные уйдут, а эти гниды останутся. Тяжелый, неприятный осадок на душе, несмотря на победу. Да и победы окончательной пока нет.
Вся война здесь свелась к тому, что бандиты прятались за спинами мирных жителей и обстреливали военных, чтобы спровоцировать. Военные отвечали и иногда попадали в наши дома. Сами же сепаратисты тоже стреляли по жилым кварталам, но так, чтобы это выглядело, будто это военные. И так длилось неделями и месяцами.
Безголовое наше правительство и тупой народ Донбасса.
И только сейчас начинает что-то налаживаться – Украина формируется как Европейская сильная и настоящая страна. И народ даже на Донбассе не весь гнилой, и кажется мне, что гораздо больше здесь нормальных людей, которые молчали и боялись, и теперь они начнут действовать.

Нельзя предавать Родину, не виновата земля и реки, и небо, и все остальное, что у некоторых черные злые души. И надо нам всем вместе изгонять этих бесов и бороться с такими. Молчание приводит к таким жутким последствиям…

Многие стихи и рассказы получились пророческими. Наверное человек мыслями строит свое будущее. Поэтому надо мечтать и думать о хорошем.
Почему-то не осталось сил радоваться, апатия и злость какая-то. Те, кто приезжает, отсидевшись в безопасных местах, вызывают у меня раздражение. Что-то вроде афганского синдрома – общаюсь только с теми, кто остался здесь до конца. …

В детских садах у нас дети учат Украинский язык, и вырастут они не такими как их родители, они будут настоящими, я в этом не сомневаюсь ни минуты. Десантники 95-й бригады, которые на Карачуне приклеили детские рисунки присланные со всей Украины на стены здания, и многие воины других подразделений – на БТРы и другую технику. Как мне хочется пойти на Карачун, надеюсь что там остался хоть один рисунок, возьму его дома повешу на стену.
Но сейчас там мины и растяжки. Ну ничего, подожду…

Несмотря ни на что, нельза давать себе отчаиваться. Постепенно все наладится, и наконец-то пойду фотографировать моих любимых бабочек. На подоконнике зацвел цветок и бабочка билась в окно. А на следующее утро террористов уже не было :)

 

Доки “тріщатимуть чуби у холопів”?

Доки “тріщатимуть чуби у холопів”?

У нашого народу є гарне прислів’я, одне з тих, що так і лишилися для нас самих спостереженням-констатацією, але й понині не стали досвідом і наукою:

Поки пани б’ються, у холопів чуби тріщать.

Схоже, як повелося, так і триває. Подивімося на історію політичних періпетій з часу набуття Украіною незалежності. Дедалі частіше невдоволення діями чи бездіяльністю наших політиків переходить у невдоволення звичайних виборців одне одним, загостреною нетерпимістю до іншоі думки і повним небажанням компромісу. Компромісу й порозуміння із такими ж звичайними громадянами та виборцями краіни, що мають, по суті, однакові проблеми та прагнення іх розв’язати. А натомість — покірне улягання будь-яким маніпуляціям з боку політиків,– варто ім лиш сказати те, що котроюсь з груп людей ближче (емоційніше) сприймається. А де керує емоціо, там, як відомо, не лишається місця для раціо.

Отже, політика у нашому суспільстві для одних стала способом заробляння грошей (і при тому серйозних), а для інших розвагою, яка дає азарт, адреналін і взагалі — відчуття немарності усього, що відбувається, — бодай скільки б при цьому не кружляли по колу та не тупювали по граблях. Визначальною стає — емоція відчуття діі. І це повністю відволікає від того, що маніпулятори у цей час спокійно вирішують своі інтереси, і саме за рахунок “холопських чубів”.

То у чому проблема нашого суспільства? У кордоцентризмі, у наївності, у безпам’ятстві чи у лінощах?

Адже потрібно начебто не настільки й багато, щоб перебудувати свідомість:

– давати собі звіт у власних діях і виборі, а не постійно дивитися й кивати на когось; відповідальність — одна з визначальних ознак дорослішання людської особистості;

– пам’ятати про свої дії, власні помилки, і робити висновки з цього досвіду;

– чітко усвідомлювати, що свобода однієї людини завершується там, де починається свобода іншого; а отже — розуміти, що кожен з нас має право на свою думку й позицію, і у одному суспільстві ми все одно живемо поряд, тому не розбіжності мають ставати визначальними, а спільне — точки дотикання інтересів і прагнень різних людей та груп населення.

Ніщо не виникає нізвідки, а тому й нове суспільство варто починати будувати з себе, — істина не нова, але… як і попередня, зацитована у статті, — схоже, іще нерозчута багатьма з нас.

Власне, одним зі спонукань написати статтю були дискусії, де знову згадали про те, що непримиренність загострюється й наростає, як і у 2004 році під час першого українського Майдану, коли доходило до того, що руйнувалися сім’ї через те, що хтось симпатизував одним політсилам, а хтось — іншим.

З відстані у 10 років ми вже можемо більш об’єктивно аналізувати тодішні події і їх наслідки. Так, люди висловили свої прагнення жити інакше, свій потяг до свободи й демократії, до зміни старих стереотипів і цінностей. Саме із цим люди зібралися тоді. Принаймні, багато хто.

І що отримали натомість від політиків? Чому хтось з “месії” перетворився на “юду”, і, як завжди, одні “зрадили” інших? Невже народ так і не помітив, що спритні торгаші сумлінням примудрилися вкотре ошукати усіх і отримати з того зиск? І чому зараз не бачимо, як відбувається усе те ж саме: люди мають (і намагаються відстоювати) свої інтереси й прагнення, але умілі маніпулятори потихеньку зміщують акценти, накручують емоції, і вже замість спільного поступу усієї України до демократичної Європи дедалі частіше лунають заклики до розколу країни. І усе це неабияк влучно ілюструється наростанням нетерпимості серед народу. Так, ситуація вже майже класично-революційна, коли “низи не можуть”, а тому саме час показати людям якогось “ворога”. І на його роль підходить будь-хто з нас, хто “не такий” — не вписується у шаблон, яких зараз посилено пропагують лише два: ті, хто на Майдані, і хто поза ним. Усе.

Варто визнати, що це дуже яскравий і емоційно насичений стереотип, із граничним загостренням чорного й білого, де не важить, хто яким себе вважатиме, а головне – посилення антагонізму до межі.

Якщо звернутися до порівняно молодого, але дуже активно розроблюваного відгалуження психології – нейро-лінгвістичного програмування, то ми зможемо зазирнути у суть того, що відбувається. Американський психолог Герберт Шиллер казав: “Там, де мaніпуляція є основним зaсобом соціaльного контролю… розробка і вдосконaлення методів маніпулювaння цінуються набагато більше, ніж решта видів інтелектуальної діяльності”. Думаю, ніхто не буде заперечувати, що реклама оточує нас вже скрізь — з вітрин, біллбордів, преси, упаковок товарів, з радіо, ТБ й інтернету до людей линуть заклики, спонукання й натяки. Вони діють на свідомість, та більшим і визначальним є вплив непрямої реклами на підсвідомість.

А тому, коли нам нав’язують черговий стереотип, найперш слід подумати: а кому й для чого це потрібно?

Складовими будь-якої реклами є суб’єкт (замовник), об’єкт (споживач), предмет (товар, організація, послуги, імідж-образ персони і т.д.) та мета замовника.

І коли ми бачимо черговий спокусливий на вигляд і “ну дуже корисний” батончик, то розуміємо, що черговий диво-кондитер має мету продати нам свою продукцію і обійти конкурентів. Як можна помітити, реклама, розрахована на молодші вікові групи, завжди більш емоційно насичена, і майже не містить конкретної інформації.

Якщо повернутися до реклами політичної, то її складові аналогічні, а метою замовника є прихід до влади. І далеко не усі оті емоційні й виразні речі, про які ми  чуємо у рекламі. І це є реалії ринку… ринку політичних послуг. І якщо хтось з політзамовників вкотре замість ділових пропозицій та докладної інформації намагається грати на наших почуттях, це варто лише вчасно помітити і визначитися, — чи не хочуть нас вкотре надурити недобросовісні борці політринку (так, вже далеко не рингу!).

Так от, раціональна реклама завжди предметна, по суті, і містить якісь факти й реальну інформацію. А реклама емоційна побудована на залученні асоціативного сприйняття. Скажімо, коли людям замість програми дій кандидата та висвітлення того, що вже зробила ця людина (чи політсила) пропонують мальовничі картинки “покращення” чи “вічносвітлого майбутнього” (хтось відсилає і до минулого — ця реклама орієнтована на старші вікові групи), то можна зробити висновок про нечесну гру цього суб’єкта.

А загалом, усе сьогоднішнє політжиття у нашому суспільстві стало величезним ринком, де дискусія переходить у “базар”, де спритні торгаші вже на одне обличчя, і не важить чи “всівониоднакові”(с) чи начебто різні. Головне, що ринок цей дедалі більш нагадує східний, де немає правил, а торгуватися можна до нескінченності.

То, можливо, слід звернути увагу на правила для “торговців” й залишити у спокої чуприну ближнього свого?

 

10.01.2014

Валерія Дмитрук

Читать полностью: http://h.ua/story/396672/#ixzz36bBdz6xE

Думати — шкідливо для “родіни”

Думати — шкідливо для “родіни”

 “…Вы лучше Родину любите”(с) — ось такою совковою фразою відповідають на українському ресурсі на зауваження про те, що варто й замислитися над тим, що діємо. Показово, що і фраза совкова, і мова, якою її висловлено, російська. Тож яку “родіну” треба так любити, що у ній і думати апріорі вважається шкідливим? 

Схоже, відповідь довго шукати не доведеться, бо багато хто іще пам’ятає ті часи, часи колишньої радянської імперії, де саме так і було, — “за вас думають вожді, а ваша справа, — крокувати “в ногу”, і без самодіяльності”. 

От і не думають, а крокують, по граблях скачуть, і сперечатися з ними елементарно неможливо. Адже принцип зомбомаси — “нам своє робить”(с). Та тільки робиться це і за рахунок співгромадян, і за рахунок усієї країни. Хтось звично-пафосно називає її “родіною” і руйнує (свідомо-зумисно чи саме через бездумність, то вже не так важливо, важливий факт), а хтось… вже починає усвідомлювати, що конфронтація досягла межі, і частина суспільства потім просто перейде у розряд недоторканних.

…Ні, не тому, що стануть депутатами… а тому, що нелюдам руки не подають. Тому, що переможна недумаюча маса — це не народ і не нація. Це — знаряддя. І зараз воно — у руках тих, кому абсолютно байдуже до нашої країни й нас. Але це знаряддя таки потужне непробивною переконаністю у власній “правоті” та, власне, ментальною неприв’язаністю до того, що вони називають “родіною”.

Адже справжній патріотизм — це любов до свого і саме уміння й бажання саме думати, як це зберегти.

Тут немає місця амбіціям і якимось хвилинним особистим перемогам.

І саме тому зараз стало настільки очевидним, хто й чого вартий.

І хто — патріот країни, а хто, — намагається заткнути іншим рота закликом “родіну любити”.