українська політика

Навколополітичне. Риторичні запитання

Навколополітичне. Риторичні запитання

 

Натрапила на свій вірш десятирічної давнини…

Державність, побудована на грі.

Хто переграв тебе, сумний народе?

Коли злилось твоє Трипілля в долю,

Ти виявивсь у іншій площині.    /17.12.2004/

 

…Ну що ж… головне, — так само, як тоді, — безпомильно праві. Так само, — критика дорівнюється до ворожості. і т.д., і т.д. І так само, — повна глухота.

Права на помилки, розкачування, ігри, — більше немає. І часу — усе менше.

Можливо. досить грати і втішатися іграшковими “перемогами”?..

…Нічого особливого, в принципі, але знову ж — “нові” самовдоволено-переможні обличчя зі старими звичками й закидами. Вкотре хтось намагається казати від імені усього народу… Нічого, власне, іще не зробивши.

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Які врятують тебе гуси, о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси, не пережив своїх глупот?!” (Ліна Костенко)

У одній зі своїх попередніх статей я вже посилалася на твір передчасся Другої світової війни “Матінка Кураж та її діти”, написаний Бертольдом Брехтом. Дуже вже на часі ці думки німецького мислителя у сучасній усе іще Україні, бо:

“Если какой-нибудь командующий или король – дурак набитый и ведет своих людей прямо в навозную кучу, то тут, конечно, нужно, чтобы люди не боялись смерти, а это как-никак добродетель. Если он скряга и набирает слишком мало солдат, то солдаты должны быть сплошными геркулесами. А если он бездельник и не хочет ломать себе голову, тогда они должны быть мудрыми как змеи, иначе им крышка” (Бертольд Брехт)

Держава – це система, де усі члени соціуму пов’язані між собою функціями та діяльністю; де кожен громадянин забезпечує роботу усієї системи, а вона натомість – підтримує його життя, здоров’я і добробут. І влада – це наймана робоча сила, чиновництво, що має стежити за злагодженою роботою усього механізму й налагоджувати його у випадку дисбалансу. Це нормальні і обов’язкові функції державної влади. А зовсім не закликання народу до різних “подвигів”, як це, власне, було й за СРСР, коли ту ж недосконалість трудового обладнання і його нерентабельність люди мусили надолужувати стахановською нелюдською працею.

Здавалося б, ті часи давно минули, а Україна вже більш як 20 років є суверенною державою. То чому сьогодні знову чуємо про те, що треба “затягнути паски” (можливо, почнемо з “демократичної” влади та її кортежів і пільг?), що треба бути патріотами (патріотизм – це любов до своєї країни, а вона досягається не порожніми брехливими закликаннями продажних політиканів, а реальними кроками до унормованості й поліпшення елементарного життя кожної людини у цій країні), що треба почекати іще два чи скільки років, не критикувати владу, “якій і без того важко” (то чого взялися, як не здатні?), що втрата територій суверенної держави та змушена міграція населення у мирний час – це “тимчасові труднощі”?

А можливо, хтось елементарно не впорався із взятими на себе повноваженнями?

Хоча я б поставила питання більш радикально: Можливо чиєюсь метою була зовсім не демократична влада та виведення країни з тупика, а елементарне самозбагачення, “поки дорвалися до кормушки”? …Раптом, хтось наведе аргументи, що заперечують це припущення? А точніше, не припущення, а те, що усі ми зараз і переживаємо.

Отже, недаремно іще в давнину було сказано: Богу – богове, кесарю – кесареве. Бо будь-яке зречення – усвідомлений вибір самої людини, і вже зовсім не те, до чого мають її закликати ті, хто працює “для народу”, присмачуючи свою брехню намаганнями впливати на почуття провини громадян.

Це не ми винні владі, а вона нам. Це не народ має відчувати провину, що “не усі були на майдані”, що лишилися (поки що!) живими у державі, яка першою повинна захищати життя своїх громадян. Це усе – відповідальність тих, хто вів за собою людей, і тих, хто зрештою посів владу.

У кріслі чиновника має бути фахівець, людина дії, а зараз – дії у екстремальних умовах, бо потрібно терміново рятувати країну, щоб ні у кого не виникало думки тікати подалі з прихопленою територією проживання… Вдумаймося – країна перетворюється на зібрання “територій проживання”, бо загальновизнаної легітимної влади по суті немає (революційна доцільність виправдовує далеко не усе, й не для усіх), спільну національну ідею вбито іще попередніми правителями, а від державної економіки теж майже нічого не лишилося, бо її успішно витіснила боротьба інтересів олігархів. “Антикризова” програма уряду вже в дії, і робочі місця по країні скорочуються. І це на фоні мігрантів з Криму, яким також треба і працювати, і десь жити…

А хтось розповідає про патріотизм, затягування пасків, терпіння і всепрощення… Чи навпаки – закликає до подальшого й остаточного розхитування суспільства і країни, педалює ненависть до “східняків” чи “западенців”, “колорадських жуків” чи “бандерівців”, і так далі…

Складається враження, що країна потрапила у якийсь моторошний квест, де кожному видали набір кричалок, прапорців та інших відзнак поділу “свій-чужий”, хтось отримав в руки зброю, хтось бруківку чи бити… І кожному вказали на “ворога”. Якого треба знищити, якщо ти “патріот”. І так – по обидва боки умовного бар’єру, що пролягає вже не просто між сходом і заходом, а й у кожному місті… Боротьба за виживання під маркою “зате свобода” (а де й для кого?) у розпалі. І поки хтось розділяє та владарює, іншим пропонують чергові примарні обіцянки…

07.04.2014

Доки “тріщатимуть чуби у холопів”?

Доки “тріщатимуть чуби у холопів”?

У нашого народу є гарне прислів’я, одне з тих, що так і лишилися для нас самих спостереженням-констатацією, але й понині не стали досвідом і наукою:

Поки пани б’ються, у холопів чуби тріщать.

Схоже, як повелося, так і триває. Подивімося на історію політичних періпетій з часу набуття Украіною незалежності. Дедалі частіше невдоволення діями чи бездіяльністю наших політиків переходить у невдоволення звичайних виборців одне одним, загостреною нетерпимістю до іншоі думки і повним небажанням компромісу. Компромісу й порозуміння із такими ж звичайними громадянами та виборцями краіни, що мають, по суті, однакові проблеми та прагнення іх розв’язати. А натомість — покірне улягання будь-яким маніпуляціям з боку політиків,– варто ім лиш сказати те, що котроюсь з груп людей ближче (емоційніше) сприймається. А де керує емоціо, там, як відомо, не лишається місця для раціо.

Отже, політика у нашому суспільстві для одних стала способом заробляння грошей (і при тому серйозних), а для інших розвагою, яка дає азарт, адреналін і взагалі — відчуття немарності усього, що відбувається, — бодай скільки б при цьому не кружляли по колу та не тупювали по граблях. Визначальною стає — емоція відчуття діі. І це повністю відволікає від того, що маніпулятори у цей час спокійно вирішують своі інтереси, і саме за рахунок “холопських чубів”.

То у чому проблема нашого суспільства? У кордоцентризмі, у наївності, у безпам’ятстві чи у лінощах?

Адже потрібно начебто не настільки й багато, щоб перебудувати свідомість:

— давати собі звіт у власних діях і виборі, а не постійно дивитися й кивати на когось; відповідальність — одна з визначальних ознак дорослішання людської особистості;

— пам’ятати про свої дії, власні помилки, і робити висновки з цього досвіду;

— чітко усвідомлювати, що свобода однієї людини завершується там, де починається свобода іншого; а отже — розуміти, що кожен з нас має право на свою думку й позицію, і у одному суспільстві ми все одно живемо поряд, тому не розбіжності мають ставати визначальними, а спільне — точки дотикання інтересів і прагнень різних людей та груп населення.

Ніщо не виникає нізвідки, а тому й нове суспільство варто починати будувати з себе, — істина не нова, але… як і попередня, зацитована у статті, — схоже, іще нерозчута багатьма з нас.

Власне, одним зі спонукань написати статтю були дискусії, де знову згадали про те, що непримиренність загострюється й наростає, як і у 2004 році під час першого українського Майдану, коли доходило до того, що руйнувалися сім’ї через те, що хтось симпатизував одним політсилам, а хтось — іншим.

З відстані у 10 років ми вже можемо більш об’єктивно аналізувати тодішні події і їх наслідки. Так, люди висловили свої прагнення жити інакше, свій потяг до свободи й демократії, до зміни старих стереотипів і цінностей. Саме із цим люди зібралися тоді. Принаймні, багато хто.

І що отримали натомість від політиків? Чому хтось з “месії” перетворився на “юду”, і, як завжди, одні “зрадили” інших? Невже народ так і не помітив, що спритні торгаші сумлінням примудрилися вкотре ошукати усіх і отримати з того зиск? І чому зараз не бачимо, як відбувається усе те ж саме: люди мають (і намагаються відстоювати) свої інтереси й прагнення, але умілі маніпулятори потихеньку зміщують акценти, накручують емоції, і вже замість спільного поступу усієї України до демократичної Європи дедалі частіше лунають заклики до розколу країни. І усе це неабияк влучно ілюструється наростанням нетерпимості серед народу. Так, ситуація вже майже класично-революційна, коли “низи не можуть”, а тому саме час показати людям якогось “ворога”. І на його роль підходить будь-хто з нас, хто “не такий” — не вписується у шаблон, яких зараз посилено пропагують лише два: ті, хто на Майдані, і хто поза ним. Усе.

Варто визнати, що це дуже яскравий і емоційно насичений стереотип, із граничним загостренням чорного й білого, де не важить, хто яким себе вважатиме, а головне — посилення антагонізму до межі.

Якщо звернутися до порівняно молодого, але дуже активно розроблюваного відгалуження психології — нейро-лінгвістичного програмування, то ми зможемо зазирнути у суть того, що відбувається. Американський психолог Герберт Шиллер казав: “Там, де мaніпуляція є основним зaсобом соціaльного контролю… розробка і вдосконaлення методів маніпулювaння цінуються набагато більше, ніж решта видів інтелектуальної діяльності”. Думаю, ніхто не буде заперечувати, що реклама оточує нас вже скрізь — з вітрин, біллбордів, преси, упаковок товарів, з радіо, ТБ й інтернету до людей линуть заклики, спонукання й натяки. Вони діють на свідомість, та більшим і визначальним є вплив непрямої реклами на підсвідомість.

А тому, коли нам нав’язують черговий стереотип, найперш слід подумати: а кому й для чого це потрібно?

Складовими будь-якої реклами є суб’єкт (замовник), об’єкт (споживач), предмет (товар, організація, послуги, імідж-образ персони і т.д.) та мета замовника.

І коли ми бачимо черговий спокусливий на вигляд і “ну дуже корисний” батончик, то розуміємо, що черговий диво-кондитер має мету продати нам свою продукцію і обійти конкурентів. Як можна помітити, реклама, розрахована на молодші вікові групи, завжди більш емоційно насичена, і майже не містить конкретної інформації.

Якщо повернутися до реклами політичної, то її складові аналогічні, а метою замовника є прихід до влади. І далеко не усі оті емоційні й виразні речі, про які ми  чуємо у рекламі. І це є реалії ринку… ринку політичних послуг. І якщо хтось з політзамовників вкотре замість ділових пропозицій та докладної інформації намагається грати на наших почуттях, це варто лише вчасно помітити і визначитися, — чи не хочуть нас вкотре надурити недобросовісні борці політринку (так, вже далеко не рингу!).

Так от, раціональна реклама завжди предметна, по суті, і містить якісь факти й реальну інформацію. А реклама емоційна побудована на залученні асоціативного сприйняття. Скажімо, коли людям замість програми дій кандидата та висвітлення того, що вже зробила ця людина (чи політсила) пропонують мальовничі картинки “покращення” чи “вічносвітлого майбутнього” (хтось відсилає і до минулого — ця реклама орієнтована на старші вікові групи), то можна зробити висновок про нечесну гру цього суб’єкта.

А загалом, усе сьогоднішнє політжиття у нашому суспільстві стало величезним ринком, де дискусія переходить у “базар”, де спритні торгаші вже на одне обличчя, і не важить чи “всівониоднакові”(с) чи начебто різні. Головне, що ринок цей дедалі більш нагадує східний, де немає правил, а торгуватися можна до нескінченності.

То, можливо, слід звернути увагу на правила для “торговців” й залишити у спокої чуприну ближнього свого?

 

10.01.2014

Думати — шкідливо для “родіни”

Думати — шкідливо для “родіни”

 “…Вы лучше Родину любите”(с) — ось такою совковою фразою відповідають на українському ресурсі на зауваження про те, що варто й замислитися над тим, що діємо. Показово, що і фраза совкова, і мова, якою її висловлено, російська. Тож яку “родіну” треба так любити, що у ній і думати апріорі вважається шкідливим? 

Схоже, відповідь довго шукати не доведеться, бо багато хто іще пам’ятає ті часи, часи колишньої радянської імперії, де саме так і було, — “за вас думають вожді, а ваша справа, — крокувати “в ногу”, і без самодіяльності”. 

От і не думають, а крокують, по граблях скачуть, і сперечатися з ними елементарно неможливо. Адже принцип зомбомаси — “нам своє робить”(с). Та тільки робиться це і за рахунок співгромадян, і за рахунок усієї країни. Хтось звично-пафосно називає її “родіною” і руйнує (свідомо-зумисно чи саме через бездумність, то вже не так важливо, важливий факт), а хтось… вже починає усвідомлювати, що конфронтація досягла межі, і частина суспільства потім просто перейде у розряд недоторканних.

…Ні, не тому, що стануть депутатами… а тому, що нелюдам руки не подають. Тому, що переможна недумаюча маса — це не народ і не нація. Це — знаряддя. І зараз воно — у руках тих, кому абсолютно байдуже до нашої країни й нас. Але це знаряддя таки потужне непробивною переконаністю у власній “правоті” та, власне, ментальною неприв’язаністю до того, що вони називають “родіною”.

Адже справжній патріотизм — це любов до свого і саме уміння й бажання саме думати, як це зберегти.

Тут немає місця амбіціям і якимось хвилинним особистим перемогам.

І саме тому зараз стало настільки очевидним, хто й чого вартий.

І хто — патріот країни, а хто, — намагається заткнути іншим рота закликом “родіну любити”.

 

 

Електорат. Полювання за душами чи відстріл?

Електорат. Полювання за душами чи відстріл?

У країні, що живе від виборів до виборів, які нічого не змінюють окрім суто номінальних перестановок у владі-опозиції (ці спарінг-партнери дедалі менше різняться між собою), вже давно цінуються не громадяни, а електорат. Й от саме за нього, ні, вже не точаться війни, а йде холодне і цинічне полювання. Електорат заганяють до інформаційної облоги, де є і приманки, і уміло порозвішувані “прапорці”. А далі – справа напрацьованих роками реакцій. Схоже, багато у чому праві представники психологічної школи біхевіористів: вони дивляться на людину як на механізм, що на певний стимул дає й відповідну передбачувану реакцію.

Полювання за душами та поголів’ям електорату відбувається усіма доступними і найбільш масовізованими засобами. І насамперед це ЗМІ. Якщо з друкованою пресою та ТБ усе більш-менш звично й зрозуміло, то віртуальні виверти мисливців та загонщиків у мережі Інтернет лише набирають обертів і фантазії. Тут і “добрий старий” тролінг, який, насправді, дає найменший ефект, адже мало хто зі сторонніх читає ті дискусії, а троль троля все одно ні в чому не переконає (“Синку, це фантастика!”(с) ). Тут і тенденційна подача інформації та немало інших відпрацьованих способів маніпуляції масовою свідомістю.

А іще – надання можливості невдоволеному електоратові безболісно й обережно “випустити пару” на різних форумах, сайтах і блогах. Можливо, це демократія… А можливо – елементарне зондування настроїв. І друге явно ближче, бо ж може давати цілком відчутний зиск.

Хтось тішить себе думкою щодо можливості використання віртуальної мережі для абсолютно невіртуальної революції, але зовсім не бачить того, як люди обирають комфорт… Навіть задля висловлення свого невдоволення. І бачимо такі собі “комфортно обставлені” протести, коли розшароване за партійним, мовним, ідеологічним, національним, економічним чи іншими принципами суспільство елементарно ділиться на окремі, закриті для діалогу, сегменти. І відбувається це як у бутті реальному, так і у віртуальному його віддзеркаленні.

Отже, електорат розігнано по окремих закутках, де його легше відловити й переділити. А маніпуляції з окремими сектами, звісно, набагато передбачуваніші за маніпуляції групами більшими.

Отже, експеримент добігає кінця, й усі вже на фінішній прямій?.. Передбачуваність губить навіть надії на розвиток, але ж старі граблі так і просяться стати одним з національних символів нашого народу.

03.07.2013