музика

Белый шум. Из памяти

Белый шум. Из памяти

“Не жур-берег то, не синь-води то,

А життя мого течія.

Вчуся голосу, вчуся совісті

В журавля…”

(из украинской песни)

 

Перебирала яблоки на столе. Уродились в этом году. Румяные, крепкие… Золотые, как сама осень. “Последняя осень”, – долетело из ниоткуда, словно прикоснулось к сердцу ледяным крылом и отошло. Отлегло на время. Снова. Оно стало приходить все чаще, словно делая небосвод ниже и ускоряя закаты… Каждый из которых мог стать последним.

Всегда боялась умереть ночью. Не увидеть света солнца в последний раз, не попрощаться с ним, проваливаясь в бездну боли в последний раз. Навсегда… Умереть в холодной зимней тьме, не дождавшись вишневого цвета и тепла мальв… Нечасто их приходилось видеть в городе, сжималось сердце в далеких поездках, с журавлиным ключом стремясь обратно, к истокам, домой…

А дома этой зимой холодно. А людям этой зимой – не до людей. А людям – не до музыки и не до души… “Потом когда-нибудь”, – все потом, все откладывается, забывается, не замечается. Память втаптывается в грязный февральский снег, смешиваясь с землей… с тяжело стучащими о дерево комьями земли.

…Он плачет, не сдерживаясь. Когда на земле становится одним солнцем меньше, на небе загорается новая звезда. Но до нее так далеко, а тут так холодно и безнадежно… Перебирает старые фото. Улыбки, цветы, счастье, а за всей легкой беззаботностью – лейтмотивом – боль. Эти песни, что шли от сердца. Эти песни, что лились из слез. И легким светлым ручейком живили чьи-то сердца, утоляя чужую боль и даря надежду…

…Можно ли плакать за тем, кого никогда даже не держал за руку?.. Когда умираешь вслед за голосом, что касался твоей души, исчезает все. Мир становится чужим и неприкаянным. Куда-то исчезают стихи и звуки, оставляя вместо себя белый шум. Холодный и беспросветный… Он возвращается. В самый жаркий день начала новой осени касается меня ледяным дыханием, напоминая, откуда и зачем пришла. И снова строки рождаются с болью, словно, капля за каплей, насыщаясь ею, и… избавляя, освобождая меня.

“Вернись к истокам, если собьешься с пути. Вернись к себе и обрети силу. Вернись, чтобы найти силы продолжить свой путь…”

Ничто настоящее не рождается без боли. Ничто настоящее не канет в небытие. Ничто не заменит человеку его путь и его крест.

Больно, да, но – шаг за шагом, слово за словом, звук за звуком – из сердца, из души, из памяти… И постепенно белый шум превращается в вишневую метель, отзывается песней журавля и чем-то теплым-теплым, оставшимся тут, на земле…

“Не жур-берег то, не синь-води то,

А життя мого течія.

Вчуся голосу, вчуся совісті

В журавля…”

 

02.09.15.

Опівнічний піаніст

Опівнічний піаніст

 

Він награвав на піаніно

віртуозно-недбалий джаз

пролітали картини

чорно-білого життя

кадри зі спогадів

проступали 

на старій кінострічці…

він грав…

Кадри мЕлькали

Наче пальці клавіш

Нерозбірливий шрифт листів

Фальш в словах ” ТЫ меня не оставишь”

Нот нерівний стрій летів

Він грав…

І коливалася душа

між forte i piano,

коли найстрімкіший рух

обривався пекучим болем…

І на piano – 

тихесенька сповідь

ронилася з твоїх рук…

Ловив її серця стук

Й розливав по тілу

Ніби гаряч й гІркоту текіли

Ноти тихше все мерехтіли

Заганяючи зорі в ніч

Вже доба йшла на нове коло

Він грав

і на хвилі forte

ранок

розітнув 

простирадло

ночі.


07.05.2014

написано у тандемі зі Славіком

 

Уїтмен. Музика. Візуалізація

Уїтмен. Музика. Візуалізація

 
Слова, образи, звуки, — із цього твориться наш світ.
 
Світ, де ми перетинаємося, заглядаємо одне одному в очі, відвертаємо погляд чи розчиняємося-творимося у чиїхось очах…
 
Світ, де хтось надихає нас, а ми — когось іще ))
 
Уолт Уїтмен, Олекса Слісаренко, музика Papercut – My Melody, моя візуалізація і спроба скласти черговий вітраж цього буття.

 

Всі ми розіп’яті на хрестах,
Всі ми покриті ранами.
Заповідано нам жорстокий шлях
Злими коранами.

(О.Слісаренко   «Пам’яті Г. Михайличенка»)

 

 

 

 

Доторкання

Доторкання

Доторкнешся рукою
до моєї душі…
Доторкнешся словами
до неба…
Ми так поспішали
галасливими людними вулицями…
Що забули про тишу
і про щирість погляду…
Розбивалися хвилі
криками чайок,
що у небі самотності
єднали тривання крихке…
Немов прозорою ниткою –
так, що вже не розірвати…
Ти чуєш це?..
Затримай свою руку
у моїх долонях…

Валерія Дмитрук

 

Музика. Спокій

Музика. Спокій

 пробігання пальцями клавіш,
доторкання струн і душі…
де у просторі — тиша віків…
де спадає 
натхнення у звуки
і ронить 
спокій на мить…

10.03.2014

Валерія Дмитрук

 

Попіл Майдану крізь серця і кордони

Попіл Майдану крізь серця і кордони

Сьогодні Україна та увесь наш народ переживають вкрай непростий історичний етап. Нелегко відроджуватися з попелу, — з попелу надій, з попелу боротьби, з попелу життів.

Ми різні, але віддаємо шану вічним цінностям, ім’я яким — Вітчизна, Життя, Справедливість.

Усі ми прагнемо до кращого життя, але ніхто нам його не подарує так просто. На жаль, політика, — не така проста й справедлива річ, як часом думають люди. І тому у пресі, по ТБ та в інтернеті хтось намагається запустити чергову хвилю ненависті. Неначебто росіяни проти українців. Неначебто українці проти росіян…

Я завжди виступала проти відродження СРСР та його аналогів, але так само завжди милувалася красою слова видатних російських письменників і поетів, музикою композиторів, картинами художників. Іще одна з близьких нам сусідніх культур лише додає до багатства нашого світогляду. Іще один народ, який поважає нас, а ми відповідаємо взаємоповагою й розумінням, — це наш здобуток у цьому світі й на цій землі.

Знайти порозуміння часом заважає намул пристрастей, дуже часто здійнятих маніпулятивною пропагандою. Як казав Стів Джобс: “Галас чужих думок здатний заглушити голос нашого серця”.

Тому пропоную нам усім хоч кілька хвилин помовчати і послухати Пісню. Щиру й небайдужу пісню нашого колеги, поета, композитора, автора й виконавця власних пісень Юрія Єрмоленка.

Юрій — росіянин з українським корінням, батько його – українець з м.Шостка, а мати – росіянка з Ростовської області. І зараз, з Росії, попри усі технології та інформаційні бар’єри, ця людина зуміла відчути й пережити серцем те, що переживаємо зараз ми в Україні.

Відродження можливе завдяки розумінню й відкиданню ненависті.

Послухаймо цю пісню, — тут біль, співпереживання і пристрасть до життя…

Юрій запропонував зробити переклад цієї пісні українською мовою, тому цей варіант пісні, — результат нашої творчої співпраці. Думаю, це символічно, і має допомогти усім нам відбудувати зруйновані мости та віднайти порозуміння між народами, між людьми. За цим — життя.

ПОПІЛ МАЙДАНУ

Запах п’янить нас,
запах свободи.
Київ народить;
Важкі пологи.
Гордим вкраїнцям
Смерть на загрозі,
Та Україна
В муках народить!

Попіл Майдану,
Попіл Майдану,
Попіл Майдану, -
У чорну ніч.
Попіл Майдану,
Попіл Майдану,
Попіл Майдану

В серці горить .

Чорнії сили
Ратників скосять,
Люд у могили
Кулями зносить.
Чорному зводу
Світять сигнали,
Та ми за волю
Серце поклали!

Справа свободи
Зрушилась рвійно.
Важкі пологи
Звершаться, вірте!
Праведна справа,
Сила народу,
Діву пресвітлу
Завтра народить!


 

26.02.2012

Валерія Дмитрук


Читать полностью: http://h.ua/story/399688/#ixzz371JseLxq

Сірий світ. Дощ. Музика

Сірий світ. Дощ. Музика

«Послухай сіру тишу вона тече у жилах, вона в тобі пульсує, холодна і жива. Послухай сіру тишу,склади тихенько крила і може ти почуєш, як пророста трава…» (з пісні Ірини Грей)

І таке прозвучало: світ не добрий і не злий, він байдужий до нас і лиш повертає те, що ми сюди привносимо…

Що ти даруєш цьому буттю? Проблеми, клопоти, поспіх відбирають натхнення і час до творчості. І лишається банальність. Банальність і сірість. Табула раса і хаос як простір для нового со-творення. Якщо зважитися відринути сталість.

Тобі звично ховати думки у тумані і тікати туди від себе. І сірий колір туману поглинає усі барви й почуття. Поглинає і нівелює. Аж до того часу, поки готовий будеш вихопити їх з сірого марева і матеріалізувати… Та упізнати – для себе своє. Як у дзеркалі сутінків, коли згасання денного світла породжує зовсім інші кольори – приглушені та глибокі як безодню…

Або – як у тому назавжди втраченому (чи ні?) червневому дощовому присмерку… Коли спека й галас дня розчинилися, омиті зливою почуттів. І чиїсь голоси, дитячий сміх, відлуння кроків на мокрій бруківці, та запашний присмерк ясмину… І вже не заховаєшся від барв і звуків, що виринають з сірих і таких небуденних сутінків… Сутінків, після яких – найкраще світання…

Крок до себе з сірого туману — це так мало і багато водночас… Крок до тебе… Крок до буття…

Джерело фото: http://photocentra.ru/work/104954 

06.03.2013

Валерія Дмитрук

http://blogs.korrespondent.net/blog/users/3225376-siryi-svit-dosch-muzyka

Чому ти не граєш їй музики?

Чому ти не граєш їй музики?

А чому

ти більше не граєш їй своєї музики?..

Буденність

кутається у минуле -

що так-і-не-відбулося…

промайнуло-втрачене-навіки…

Чи – ні?

Той сумнів – найболючіший.

Ятрить рану й відлунює кригою…

болем, спалахом,

пристрастю

недозволеною, бо ж -

ні, не тобі…

Пролетіли, зникли у просторі

станції, зупинки, дні.

А попереду – туннель чи ні?

Хтозна…

І тобі ж вже байдуже, – так?

Тиша…

Чому

ти

не граєш їй музики?..

 

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=dQKy2I8Zh5k 

 

18.10.2013

Валерія Дмитрук

Осінній настрій. Лакрімоза

Осінній настрій. Лакрімоза

Чорна земля, наче мурашинням, обліплена сірими людьми. Сіре снування простяглося у часі й метушиться, благає, зловтішається і женеться за примарами щастя, що кольористо зблискують і зникають у всезагальноохопній сірості.

Сіре вороння на сірому небі. Сірим снігом осипаються постарілі важкі хмари. І брудні зморшкуваті руки дерев навпіл розтинають сірий розпач мовчання.

Бо мовчить душа. Мовчить і більше не плаче.

 

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=c5NcaVp2-5M 

 

Валерія Дмитрук

 

 



Прощання з літом

Прощання з літом

Якоюсь мірою це гра –

Театр,  актори, люди хворі

І вже – пора.        

Невже – пора?

Так, це Чайковський – «Пори року».

Пора стояла на порі,

А він пройшов, розбивши спокій

І погляд в погляді глибокий

Втопила я

Осінні сни…

Де все чекається весни.

Погасли ноти у роялі…

А що там далі, що там далі?..

Сумне смеркання, сон Далі,

Той глек, розбитий Магометом…

Він був, здається, епілептик.

Спинися, мить… І вже – щемить.

І пролітає неодмінно…

І хтось кудись привносить зміни.

Чекай зими, – віщують сни.

Де ми – одні, де ми – самі…

Так само – в літі ноти сходять.

А я – спускаюся по сходах.

Розсиплеш зойки – наче роси.

Надвечір міняться покоси…

І все згасає у імлі…

Театр постане на землі.

 

Валерія Дмитрук