Один спогад. Сторінки буття

Хрусткими пальцями доторкаєшся неба і безнадійно мовчиш. Усе вже пройдено — жалощі, біль, розчарування, благання і злість. Десь загублено та розвіяно вагання й сумніви.

Та до чого усе це тепер? Коли очі розчиняються у недосяжному просторі, а небо кришиться й розколюється від отого, що має вихід лише у пучках пальців.

– Життя — жорстка річ. І кожного б’є по-своєму.

Промовив і відвернувся. А я розгубила увагу, бо де там було до неба, коли дати б раду на землі…

…Так, життя б’є…

Навідліг, з розмаху, підступно й несподівано… А світ регочеться і йде собі далі. Байдуже.
Знизують плечима дощі й сіро набухають у душі мрякою…

То усе сонце. Відвертається на мить, а немов забуває про тебе назавжди…
І тоді душа у дощі…
І стінка — шорстка, тверда і надійна. Добре, що хоч щось лишилося собою у цім світі, раптово поглинутім дощами. У світі потопу, де потопельники марно намацують свої спогади, плани й уламки надій… усе вислизає з рук, мов сполохані промоклі птахи, обдає тебе бризками сліз і тікає.

…Ти тільки тримайся. Стихія — вона теж не назавжди.
Світліше буде…
…потім.

 

10.01.2014

Валерія Дмитрук

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki