Публіцистика

Чер 22 2014

Суспільство без еліти – як вершник без голови

“Небуздане хамство і цей раз розвалило Українську Державу” (В. Липинський). Чи можна будувати державність без еліти? Розвивається чи деградує суспільство, де усе опанувала маса?

Світ сьогодення яскравий і швидкий. Картинка на моніторах, екранах і сторінках преси яскрава й зваблива. Вона закликає нас поспішати купувати, встигнути, наздогнати, не пропустити черговий розпродаж чи висловитись на чергових виборах, але зовсім не лишає місця й часу подумати над власними діями. Та ж не у спонуканні до аналізу завдання сучасних “продавців снів”, а у творенні “маси споживачів”, що проковтне будь-що. І це стосується не лише сфери матеріальної, а й нашого духовного буття та самоідентифікації.

Чи може бути здоровим суспільство без еліти? Українські вчені, що задавалися питанням розбудови нашої державності, розробили власні теорії. За словами Дмитра Донцова: “За моральним упадком еліти слідує, як його тінь, заслужена кара нації”. Можна багато говорити про те, як знищували нашу еліту упродовж чи не усієї історії народу. Та, гадаю, важливіш усвідомити тенденції сучасні, бо ніхто не в силі змінити минуле, але мусить сам займатися своїм сьогоденням.

То де зараз наша еліта і чим займаються ті, кого ми звикли називати “аристократами духу”? Схоже, поняття “духовних авторитетів” у сьогоднішніх умовах виродилося. З різних більш чи менш авторитетних трибун людям втовкмачують про недолугість народу, низький культурний і духовний рівень соціуму і т.д. Причому, промови ці присмачено насправді аж геть не “елітарною” лексикою. Так, наче оті промовці раптово втратили відчуття слова і ясність думки. Для чого це робиться? Чи не для того, щоб і справді поступово звикали “заковтувати” будь-що, бо начебто “вже все одно”? Можливо, це і є оте, згадане Донцовим покарання, і у світі перевернутих цінностей та орієнтирів треба заново шукати себе?

В. Липинський у своїх роботах приділяв увагу загальноєвропейській плебейськи-прагматичній тенденції, і представив її у міфічних образах синів Ноєвих – Хама і Яфета. Першому з котрих притаманний “абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, до свого “я””, а другий уособлює творчу енергію, спрямовану на розвиток тієї громади. У світлі цих образів цікаво подивитися на деякі гучні заяви й заклики до народу, – хто їх промовляє – самовпевнений Хам чи творчо-суперечливий Яфет? Чи не помінялися непомітно для нас маски й дійові особи на сцені?..

12.03.2012

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 0 • Мітки:

Чер 22 2014

Безбатченки у пошуку власного коріння

Спроба перекладу положень психоісторії української літератури Н.Зборовської у психоісторію нашого соціополітичного буття.

Відомий літературознавець Ніла Зборовська у монографії “Код української літератури” представила психоаналітичний зріз історії української літератури як проекцію підсвідомого нації. Такий погляд дозволяє спробувати розв’язати запитання, що досить часто лишаються без відповіді.

Отже, концепція дослідниці базується на аналізі материнсько-батьківського коду української нації. Традиційно патріархальний етнос під час поневолення імперією частково розгубив своє коріння, і тепер мусить його віднайти, щоб відновити психоструктуру власної ментальності.

Автор пише: “…імперський суб’єкт спрямований на порушення табу, яке відкриває йому шлях до символічної злочинності (на рівні слова)  та до соціальної злочинності (на рівні історичних перверсій, за аналогією до більшовизму); національний – має стійку психологічну перешкоду щодо порушення табу, оскільки в його психології активізується агент символічного закону через архетип праотця. Лише національна несвідомість дає змогу імперському суб’єкту плутати національний характер і спонукати його до перверсій“

А тепер погляньмо навколо – чи не несвідомим і досі керується досить велика частина соціуму? І до чого це призводить? Гонитва за мріями й казками та повне розчарування через їх примарність і нездійсненність. Бо зруйновано батьківський архетип свідомості, й маргінали-безбатченки не мають стійкого самоопертя на власні сили й бачення речей, а тому дуже легко надаються до керування через інстинкти й бажання силами сторонніми. Це засвідчує інфальтильний характер “вічно недорослих” синів нації, що можуть лиш нарікати на обставини, а не відповідати особисто за власну долю й вибір.

То як відродити код національної свідомості? У книзі сказано про “аристократичний закон свідомої любові” на противагу деструктивно-депресивному дискурсу ненависті, що інспірований у свідомість багатьох. Але питання лишається відкритим для кожного окремо.

22.04.2012

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 0 • Мітки: ,

Про “червоних мисливців”, “вищих істот” та гендерну і взагалі рівновагу

Чер 22 2014

Про “червоних мисливців”, “вищих істот” та гендерну і взагалі рівновагу

Роздуми на тлі Посту та напередодні “восьмоберезня” і т.п.

Фільм Пітера Грінуея “М’ясник, крадій, його дружина, її коханець” відкривається реплікою автора: “Ця картина присвячується тим, кого я ненавиджу”.

Британський режисер невблаганно викриває у своїх картинах людські гріхи, страхи й бажання. А вже нам вирішувати – дивитися те чи ні, бачити суть чи відмовитися…

Отже, шумовиння-мозаїка з останніх подій: висловлювань, що їх “недочули” та фотографій, котрі кудись зникли… Виокремлю дві – надто яскраві своєю провокативністю на тлі начебто й незначущості самих подій. Маю на увазі варіації навколо нещодавніх висловлювань Володимира Литвина щодо ролі жінки у суспільстві та появу-зникнення фотографій з полювання Євгена Червоненка на його сторінці у Фейсбуці.

Як-то кажуть, публічні особи мусять відповідати за свою публічність… (згадувані нижче персонажі – лишень макет можливої передісторії подій)

План психологічно-інтроспективний

За кожним титаном може ховатися звичайна людина – зі своїми почуттями та вчинками, що мають виток саме у корінні, розвитку особистості. І поки один хлопчак постійно отримував підручником по голові за те, що смикав однокласниць за косички, інший – поціляв з улюбленої рогатки по шибках. Зрештою, обидвоє хлюпали носами перед директором та несли додому червоні від послань до батьків щоденники.

Але усе те поступово миналося. Способи самоствердження змінювались, та векторна спрямованість лишалася: на “вищу істоту” чи на “маскулінного мачо”, – що такими мусить визнати загал колишніх хлопчаків. І все має тому служити – гіперкомпенсації колишніх психотравм. На жаль, за такої ситуації жодні інші досягнення не здатні принести людині відповідної радості та самоповаги. Потрібна саме сатисфакція у важливих для індивіда сферах. У описуваній історії – це ствердження “на полі бою” чи “гендерна вищість”.

Звісно ж, очевидне доводити не треба. Але наші герої не такі… Тому мусять щось доводити. І не відають, що насправді намагаються довести насамперед самим собі – власну дорослість, мужність, силу… На жаль.

План політико-міфотворчий

Звісно ж, ці “події” як такі начебто мають невелику вагу. Важливіша тут симптоматичність. До чого призвичаюють соціум? До культу сили та сильного, до войовничої патріархальності, що за визначенням “вирішує усе”. До того, що усе має бути “як завжди”, “як усталено”, що “дорослі (?) дяді” самі усе вирішать, бо “так їм призначено”… Вам вже сумно? Чи навпаки – смішно з того, що “у титана глиняні ноги”, а усі його дії дуже легко пояснюються абсолютно не переживаннями “за долю нації”…

Спробуймо поєднати?

А можливо, не варто отако прискіпуватися до суто людських вчинків політиків, хоча вони начебто й “вершителі доль”? Адже кожен має право і на “скупу чоловічу сльозу”, і на щиру радість від перемоги (навіть над беззбройним?). То усе – “людське, занадто людське”, як казав колись Ніцше. Усе може бути. Але зважімо на контекст – поява відповідних фото саме під час Посту. Збіг? І нетолерантні висловлювання напередодні жіночого свята. Теж просто збіг? …

Насправді, річ не у тім. Залишмо політтехнології політтехнологам. Варто поглянути на ситуацію просто по-людськи. І подумати – чому “нагорі” мусять бути отакі “хлопчаки”…

03.03.2012

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 0 • Мітки: ,

Казочка про Збайдужіле Сонце

Чер 22 2014

Казочка про Збайдужіле Сонце

То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі…

Одного ранку Сонце завагалося – а сходити, як звично, на небо, а чи ні. Позирнуши тоскним оком на землю й на поснулих мурашино-дрібних людей, вирішило, що ніц поганого за один день не станеться. Зрештою, електрику вони собі мають, та й взагалі… Не будеш кожного дня добрим, ще й для усіх. Та й  цінуватимуть більше, як почекають.

Із такими думками Сонце перевернулося на другий бік, та й захропло.

А люде прокидалися. У темній мряці снувался їхні заблукані думки, скуті перелякомта нерозумінням. Хтось намагавсь дошукатися відповіді, хтось складав плани виживання у облозі та запасавсь сірниками, а хтось починав проповідувати нову мораль. Наразі незрозуміла й самому мовцеві, вона таки знаходила поціновувачів. Коли людям лячно – вони ладні вхопитися за будь-що.

Та наступного дня відпочиле Сонце знову зійшло, і всі забулися про той прикрийінцидент. Лиш острах тонесеньким, ледь помітним павутинням вчепився їхніх очей.

Дні минали за днями у земних клопотах, роботі й відпочинку, аж якось збайдужіле Сонце знову вирішило влаштувати собі маленький відпочинок. Цього разу на земліто сприйняли набагато спокійніш – адже втямили, що то не назавжди, а таке собітимчасове зло, що із ним краще не завдавати собі зайвого клопоту, а просто – перечекати.

Довго те діялося, а поступово стали люди не пізнавати себе. Їх очі, остаточно заткані павутинням збайдужіння й кволості, відучилися розрізняти барви і світло. Хтось за тим сумував, а хтось призвичаївсь і навіть вважав за певну полегкість – орієнтуватися у цьому – оновленому – світі, не зазираючи іншому в очі, аби не наштовнутися на так само мертвий, як і в себе, погляд.

В темряві не видко, хто кинув камінь, а хто простягнув руку допомоги. І люде перестали сподіватися на чиюсь підтримку. Вони стали сильними, байдужими ізлими. Ні, вони не стали самотніми, як не здатна ними стати зграя сліпців. То була сила натовпу, що переміг людське в собі та відтепер керується лишень правилами доцільності, що лиш вони й здатні убезпечити у цьому сліпому світі.

Коли Сонце позирнуло на землю після чергового спочинку, то побачило, що вже нікому там не потрібне. Можливо, колись потім настане його час. А зараз можна відпочити, поки зомбовані мерці із затканими павутинням очима й серцями попровалюють си черепи камінням, щедро наготованим для самозахисту у світі, де нема, на кого сподіватись.

30.10.2011

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 0 • Мітки: ,

Бути напівлюдиною?

Чер 20 2014

Бути напівлюдиною?

Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?” (М.Коцюбинський)

Мабуть, чи не кожен чув такий вислів: “Скільки людина знає мов, стільки разів вона й людина”. Щонайменше одну знають усі. У країнах, де є кілька державних мов, люди володіють цими мовами. Національні меншини знають свою рідну мову та державну. Зазвичай саме так відбувається у полілінгвістичному світі.

В Україні давно й наполегливо нав’язується не просто білінгвізм, а панування російської мови. Мовляв, “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян”, – як писав П.Валуєв у своєму сумнозвісному циркулярі від 1863 року.

Як бачимо, і досі пристрасті не вщухли, а “великороси” з України продовжують обстоювати своє небажання знати і визнавати мову тієї держави, де живуть. Так, певно, чи не кожен україномовний громадянин України розуміє російську чи й навіть краще за деяких місцевих “великоросів” нею володіє. І це не є проблемою. Так само, як особисто для мене як білінгва не проблема перейти на спілкування мовою, що ближча співбесідникові, з поваги чи… співчуття до нього. Скажімо, я не стала б катувати Миколу Яновича вимогою розмовляти суто українською, якби дійсно бажала почути його думку з фахових питань ;)

Але натомість логічно очікувати на аналогічну повагу, яка чомусь відсутня. Войовничі “великороси” з України не просто не бажають (не здатні) вивчити українську бодай для вживання у тих випадках, де необхідно послуговуватися саме державною, а й відверто зневажають українську та продовжують торочити казочки про “нарєчіє”. То варто лишень заглянути в історію розвитку слов’янських мов і побачити, що разючі відмінності відбулися вже на рівні палаталізацій та інших етапів окремого розвитку двох різних мов: української та російської.

Та чи скаже це щось тим, хто не хоче чути і знати? Зараз, з одного боку, поменшало російської у школах. І часом це призводить до викривлень, бо діти з російськомовної сім’ї не здатні розрізнити, де російська (позаяк не вивчають її), і часом розмовляють жахливим суржиком. Хоча це можна сприйняти, як етап, що його треба подолати, а далі усе врегулюється.

Можливо… але пригадую слова нашого професора, викладача слов’янської філології, яка казала: “Людина, яка знає лише одну мову, не знає жодної”.

Ось на цьому й хотілося б наголосити нашим войовничим “малоросійським великоросам”. Чи знаєте ви так добре ту ж російську, як “любите” її? З моїх власних спостережень – ні. Набагато грамотнішими майже завжди виявляються білінгви, що однаково добре володіють обома мовами.

Тому – не “малоросійським великоросам”, що не поважають країну, де живуть, казати про те, як вони зберігають тут російську. Неповага до чужого походить від глибинної неповаги до свого власного.

30.07.2013

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 8 • Мітки: ,

Музика тиші

Чер 18 2014

Музика тиші

“Ты чувствуешь то, в чем ты нуждаешься. Ты являешься тем, в чем нуждаешься. Ты являешься тем, что тебе интересно. Состояния приходят и уходят, ты вне состояний. Любое состояние, которое может быть названо, которые переживаются, являются состоянием тела. И если ты скажешь: «Да, это счастье! Это – любовь, вот оно!», – это переживается телом. Только для тела есть любовь, печаль, радость и что- либо еще… Ни одно из переживаний не является постоянным. Ты находишься до всяких определений, а ты хочешь одного какого-то удовольствия, которое когда-то случилось. Если какое-то переживание начинает цениться, ценится прошлое, то, чего нет. Ты лелеешь память, ты не находишься здесь, а выискиваешь здесь то, что было там. Тебе не нужно ничего делать, чтобы переживать настоящий момент.Ни одной идеи, ни одного слова не нужно, чтобы настоящий момент был настоящим моментом. То, что есть, то и есть, и этого всегда достаточно” (Артур Сита)

Жити сьогодні… Це найбільш природньо для усіх живих, але й найбільш складно. Ми повсякчас носимо із собою старі проблеми, образи, історії, – пригадуємо та прокручуємо їх у свідомості знову й знов. І так “вчора” неухильно й невблаганно керує днем сьогоднішнім…

Або ж будуємо прожекти завтрашнього дня. Чи навпаки – виринають страхи, що прийшли звідучора й віддзеркалюють у своєму викривленому дзеркалі майбуття. А десь між отими двома полюсами “вчора” і “завтра” й проминає саме життя – день за днем та мить за миттю…

Банально сказано і не раз – жити треба сьогодні й зараз… Відчувати цю мить, бачити ці кольори й чути музику, що випромінює навіть тиша. І тоді – почуєш себе, свою справжність і щирість, своє власне буття…

Часом треба перепочити і зануритися у тишу і спокій, щоб потім знову відчувати життя у всій його повноті… Своє життя.

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=JQzd2Pwl5Pg

13.07.2013

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 0 • Мітки: , , ,

Катарсис. Перестрибнути крізь купальське багаття

Чер 18 2014

Катарсис. Перестрибнути крізь купальське багаття

Україна – земля на перетині західного та східного світоглядів, минулого й майбуття, язичництва і християнства. Ця наскрізна дуальність буття на марґінесі дає нам багато переваг, про котрі й не замислюємося, а сприймаємо як даність, ба навіть — як важку й непотрібну ношу…

Свято Івана Купала — день, позначений двома “сімками” (07.07), перша декада липня та розпал літа, коли сонце часом припікає, як вогонь, а усе живе поринає у якусь споглядальну медитативність. Вже й “улюблені” “народні обранці” з ВР, мов розжарені на сонці комахи, відпочивають (від чого, – питання інше, але й народ наразі радий просто відпочити від їх наврипливого інфодзижчання), а ми таки часом (та й часто) забуваємо про свято.

Ментальність народу найперше відображається у його мовленні. От і слово свято багато про що каже нам. Це не просто вихідний, а день, коли святе, світле приходить у думки та душу людини. Та чи не забуваємо ми часом (та й часто!) про цю потребу свята, що дає нам і відпочинок, і світло, що так необхідні для повноцінного творення свого життя?..

Політика, економіка, соціальні негаразди і навіть природні катаклізми стають незліченними приводами для обговорень і вихлюпування свого невдоволення. І поступово твориться дискурс, просто-таки вщерть затоплений негативом, він усе росте й шириться, а кожен додає щось своє: нарікання на безгрошів’я, владу, сусідів, погоду, співрозмовників… І поступово усе тьмяніє та блякне ота гуманітарна аура, про яку так намагалася нам нагадати колись Ліна Костенко та, схоже, марно…

…Катарсис, очищення вогнем… Люди здавна обожнювали вогонь та його силу. І недаремно на Івана Купала є звичай перестрибнути через багаття, пройти крізь вогонь, щоб очиститися від того намулу темряви й прикрощів, що переслідували людину упродовж року з дня у день. Кажуть, той, хто зрісся з темрявою, впустив її всередину, не перестрибне те багаття, а інша людина Феніксом пройде крізь святкове вогнище, і лишить негатив, що не торкнувся її душі, попелом, який паде додолу…

Свято, маківка літа сьогодні. З Іваном Купайлом нас!

https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=JZKb0nHvRVA 

07.07.2013

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 2 • Мітки: ,

Електорат. Полювання за душами чи відстріл?

Чер 18 2014

Електорат. Полювання за душами чи відстріл?

У країні, що живе від виборів до виборів, які нічого не змінюють окрім суто номінальних перестановок у владі-опозиції (ці спарінг-партнери дедалі менше різняться між собою), вже давно цінуються не громадяни, а електорат. Й от саме за нього, ні, вже не точаться війни, а йде холодне і цинічне полювання. Електорат заганяють до інформаційної облоги, де є і приманки, і уміло порозвішувані “прапорці”. А далі – справа напрацьованих роками реакцій. Схоже, багато у чому праві представники психологічної школи біхевіористів: вони дивляться на людину як на механізм, що на певний стимул дає й відповідну передбачувану реакцію.

Полювання за душами та поголів’ям електорату відбувається усіма доступними і найбільш масовізованими засобами. І насамперед це ЗМІ. Якщо з друкованою пресою та ТБ усе більш-менш звично й зрозуміло, то віртуальні виверти мисливців та загонщиків у мережі Інтернет лише набирають обертів і фантазії. Тут і “добрий старий” тролінг, який, насправді, дає найменший ефект, адже мало хто зі сторонніх читає ті дискусії, а троль троля все одно ні в чому не переконає (“Синку, це фантастика!”(с) ). Тут і тенденційна подача інформації та немало інших відпрацьованих способів маніпуляції масовою свідомістю.

А іще – надання можливості невдоволеному електоратові безболісно й обережно “випустити пару” на різних форумах, сайтах і блогах. Можливо, це демократія… А можливо – елементарне зондування настроїв. І друге явно ближче, бо ж може давати цілком відчутний зиск.

Хтось тішить себе думкою щодо можливості використання віртуальної мережі для абсолютно невіртуальної революції, але зовсім не бачить того, як люди обирають комфорт… Навіть задля висловлення свого невдоволення. І бачимо такі собі “комфортно обставлені” протести, коли розшароване за партійним, мовним, ідеологічним, національним, економічним чи іншими принципами суспільство елементарно ділиться на окремі, закриті для діалогу, сегменти. І відбувається це як у бутті реальному, так і у віртуальному його віддзеркаленні.

Отже, електорат розігнано по окремих закутках, де його легше відловити й переділити. А маніпуляції з окремими сектами, звісно, набагато передбачуваніші за маніпуляції групами більшими.

Отже, експеримент добігає кінця, й усі вже на фінішній прямій?.. Передбачуваність губить навіть надії на розвиток, але ж старі граблі так і просяться стати одним з національних символів нашого народу.

03.07.2013

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 4 • Мітки: , ,

Чому в українському медіапросторі неприйнятний конструктив?

Чер 17 2014

Чому в українському медіапросторі неприйнятний конструктив?

Рік тому зареєструвалася на українському порталі громадянської журналістики Хайвей. Ресурс із досить цікавим інтерфейсом, набором функцій та можливістю для самореалізації авторів із різними інтересами й поглядами.

Після досвіду спілкування на більш заполітизованих ресурсах Хайвей видався такою собі творчою віддушиною, де, начебто, можна було спілкуватися на творчі теми, давати й вислуховувати конструктивну критику та ділитися досвідом з “колегами по перу” і  просто цікавими людьми.

Але усе це, як виявилося, лише на перший погляд. Не думаю, що людям непричетним була б дуже цікавою й зрозумілою епопея того, кого й за що там банили, а яких політичних провокаторів ледь не під руки підтримують на ресурсі Хайвей. Як кажуть, — не суди людину, поки не походиш у її мокасинах ;))

Отож, після річного ходіння у хайвеївських “мокасинах”, буду лаконічною й наведу лише один вірш, що так і не пройшов модерацію, бо його автора було забанено і видалено його акаунт…

І подумаємо — якщо на українському медіаресурсі Хайвей “вказують на двері” авторам, що намагаються внести конструктив у наш інфопростір, а залишають тих, хто не творить власних матеріалів (нагадую, на порталі громадянської журналістики!), і лише передруковує провокативні агітки, — до чого підштовхують і готують українське суспільство?

 

Вірш автора Shinha, що так і не пройшов премодерацію на Хайвеї:

 

Вінничанам
         1
Чудові міста є на світі
Сказати не вистачить слів
Про  Київ в каштановім цвіті,
А також укоханий Львів
Та серце лишилось з тобою
Де кращі минали літа,
У місті над Бугом-рікою,
На тихих його берегах
refrain
Там зорі у небі смарагдами сяють
Над сріблом нічної ріки
І де б я не жив, я завжди пам”ятаю
Це місто, мої земляки
        2
У парків зелених аллеях
Здається спиняється час…
Варшава, Париж та Корея
Я знову пригадую вас
Малі Хутори і Казарми
Сабарів , Каліча, Садки
Можайка, Мури, П”ятничани
І  Старого Міста стежки
refrain
Там  зорі у небі смарагдами сяють
Над сріблом нічної ріки
І де б я не був, а про вас пам”ятаю
Мої дорогі земляки
         3
Куди б не закинула доля
До самих далеких країв
Душею я лину додому
До рідних мені берегів
Це місто фонтанами грає,
Хай щастя прийде в кожен дім
Хай землю цю Буг зберігає
Усім вінничанам моїм
refrain
Там  зорі у небі смарагдами сяють
Над сріблом нічної ріки
І хто б я не був, всім вам щастя бажаю
Мої дорогі земляки
Coda

http://blog.i.ua/user/6422685/1433503/

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 21 • Мітки: , ,

“Лише на життя запізнилась свобода…”

Чер 10 2014

“Лише на життя запізнилась свобода…”

Лише на життя запізнилась свобода,

Як жаль, що сповна на моє” (І.Губерман)

Свобода… у цьому слові міститься так багато для кожної людини… Це — сподівання на щось нове і краще, віра у свої сили та у власний шлях. А іще — величезна відповідальність. За кожен крок та за кожен наш вибір у цьому житті.

Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Наскільки давно це було сказано, і наскільки ж нічого не змінилося. І досі непросто буває побачити ту межу, що розділяє наші права, бажання та можливості із простором іншої людини, іншої особистості та її світу.

Мікрокосмос чи частинка Вищого Розуму — у кожному з нас. А звідти — прагнення до творення, перетворень та пошуків. Прагнення до мандрів та нових зустрічей. До пошуку себе та того/тих, що часом настільки далеко, а насправді — дивовижно близько… Бо десь і колись ці світи вже зустрічалися у безмежному просторі нашого Всесвіту, у космосі між зірок чи у світі тонких сфер. Людина може називати як завгодно те, що відбувається уїї  житті, та вимірювати й визначати це за різними шкалами й критеріями. Але закони цього руху — однакові: у фізиці,  релігії, психології чи історії… І атеїст, і релігійний фанатик, проходять свій шлях за одними законами, бодай і під різними назвами… Але ж справа — не у назві, а у змісті і закономірностях.

“Життя іде, і все без коректур. І час летить – не стишує галопу”, — писала Ліна Костенко… Усі ми — діти і закланці часу, великого і свавільного божества Хаосу, і кожен черпає з неминучо-вічної Лети дні свого життя… А свобода — для чого вона людині? Для добра і зла, для радощів та суму, для війни та примирення… для творчості та здобуття. І — для втрат також…

…Бо усе обертається і змінюється навколо. І ми змінюємося. А свобода — вона має бути у самій людині. Як відповідальність, як думка, як биття серця…

Не можна запізнитися на своє власне життя.

08.06.2013

Агата Аргентум

Автор: Агата Аргентум • Публіцистика • 0 • Мітки:

1 2 3