Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

А голос бринів…

А голос бринів…

 

А голос бринів… Золотим весельцем торкався душі й відчиняв її до життя, до сонця, до справжньості… Рятував із небуття, зігріваючи своїм теплом…

Голос, що був життям.

Досі.

Попри закони фізичного буття й небуття.

Попри поспіх буденщини сих днів.

Попри збайдужіння й жорстокість.

Десь тут, на самісінькому дні, лишилася одна надія, єдиний рятунок – торкнутися живлющої води з того джерела, що колись винесло на берег та навчило любити життя. Любити і жити – попри усе. Жити, і дарувати світло, тепло, буття…

Голос, що і є Життям…

“Дотліває нескошене жито…”

“Дотліває нескошене жито…”

Поночі

коли сутінки примарні,

і все мовчить,

дотліває нескошене жито;

стиха заколисує

хвилями стулених очей

і похилених голів,

що чекають на гострі леза,

бо ж – призначено так.

Від сівби й до ужинку –

усі твої кроки –

вкарбовано

у чорну книгу землі;

звідки вийшли,

й куди хилиться колос,

де облишено

старі розсохлі двері.

Пам’ять деревини

іще тримає наше тепло

і чиїсь кроки,

сповнені колисанкою спогадів;

коли чуття були живі,

й лише заповідалось на ранок,

а колос зелений

гордовито пнувсь до сонця,

і не гадалося

про отого женця,

що з серпом у долонях

стинає похилі думки.

 

Валерія Дмитрук

Чого бояться “безкорисливі Шурочки”?

Чого бояться “безкорисливі Шурочки”?

 

Переглядаючи новини на моєму улюбленому каналі “1+1″ (жодного, жоднісінького “вата-тб”!), несподівано згадала одну сценку з рязановського “Службового роману”. Там, де Шурочка “симпатичная, но слишком активная”, допитується до кожного з співробітників: “Вы деньги сдавали? Сдавали или нет?”

Звісно ж, не можна казати, що активність наших сьогоднішніх волонтерів недоречна, і що саме вони часом не рятують життя українських військових, бо державне забезпечення армії (попри списувані урядом щодня невідомо куди величезні суми) — мізерне. І, так, саме волонтери купують і необхідне обладнання, і допомагають одягом та продуктами.

Але волонтери — у переважній більшості випадків — проміжна ланка між людьми, які скинулися фінансово чи матеріально, та безпосередньо тими, кому допомогу призначено. І волонтери — з поруху серця. патріотичних, суто гуманних почуттів — беруть на себе місію посередництва, збирання й доставки допомоги.

А тепер повернімося до сюжету з новин, де волонтери обурювалися тим. що держава збирається укласти реєстр волонтерів, змусити їх сплачувати податок з зібраних коштів (це питання вважаю вкрай суперечливим), та зобов’язати звітувати про усі цінності, що проходять через їх руки.

І що ж ми почули від волонтерів? Повне небажання діяти у рамках законності. При цьому хтось з них каже, що звітність як така у когось із них є, але у різній формі, а у когось і немає. І що через їх руки проходять міліони гривень. …Під чесне слово? Питання…

Іще одним “перлом”, що пролунав у тому ж сюжеті, було зізнання, що, мовляв, ідея начебто й непогана, але ж волонтери не бачать, що будуть з цього мати. А ось тут повертаємося до питання безкорисливості деяких “шурочок”. Чому волонтери, що збирають мільйони гривень на допомогу українській армії, не хочуть офіційно звітуватися українській же владі?

Що ж не так у “датському королівстві”?