Це був сон. Просто страшний сон – не більш того… Ці три роки життя. Чи – точніше (й чесніше!) – існування, коли дотліваєш із дня у день, коли тепла вже не вистачає й на себе самого… Він нервово гортав сторінки потертого записника, нарешті вирвав з нього кілька сторінок, і, зім’явши, пожбурив у куток…

…Скільки іще таких снів-марень треба вихворіти зі своєї свідомості, аби випірнути й знову почати жити?.. Робити хисткі іще кроки, – немов по линві, що, мов струна, натягнута над прірвою… І ти – намацуєш рештки себе між буттям і небуттям. Аби мати, на що спертися. Аби виборсатися з вологих обіймів летаргії. Аби – злетіти.

Бодай на тонесеньку мить.

Бо ж для того прийшов у цей світ…

…він підвівся, важкими, якимись загальмованими кроками підійшов до купи папірців у кутку й ворушив, розкидав те за роки назбиране звалище, аж поки не знайшов нарешті малюнок… чи не дитячою, невпевненою рукою нашкрябана фігурка людини. Чоловіка, що балансує над прірвою.

Поміж небом і землею.

Між буттям і небуттям.

У пошуках себе.

Це був сон. Просто страшний сон – не більш того… Як завжди, прокинувся за півхвилини до сигналу будильника й адаптувався до нового дня. Майже силоміць, з болем видирав, видряпував себе з обіймів летаргії, де так просто і так байдуже до геть усього. Де пристрасті, якісь принципи й ідеали – абсолютно зайві й непотрібні вже навіть тобі самому.

Бо іншим до цього байдуже щодня.

Щосонячного, щовеселого, щозвичайного дня.

А тобі – немов і немає там місця…

Сон.

Колись ти припиниш опиратися назовсім. Назавжди.