Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Навколополітичне. Риторичні запитання

Навколополітичне. Риторичні запитання

 

Натрапила на свій вірш десятирічної давнини…

Державність, побудована на грі.

Хто переграв тебе, сумний народе?

Коли злилось твоє Трипілля в долю,

Ти виявивсь у іншій площині.    /17.12.2004/

 

…Ну що ж… головне, — так само, як тоді, — безпомильно праві. Так само, — критика дорівнюється до ворожості. і т.д., і т.д. І так само, — повна глухота.

Права на помилки, розкачування, ігри, — більше немає. І часу — усе менше.

Можливо. досить грати і втішатися іграшковими “перемогами”?..

…Нічого особливого, в принципі, але знову ж – “нові” самовдоволено-переможні обличчя зі старими звичками й закидами. Вкотре хтось намагається казати від імені усього народу… Нічого, власне, іще не зробивши.

Уважна “неуважність”. Замітки на полях

Уважна “неуважність”. Замітки на полях

 

   Часом життя влаштовує цікаві експерименти, результати яких можуть привести до несподіваних і не надто приємних висновків.

   Але… реалізм, він такий, — грішить непричесаністю, непригладженістю, недопродуманістю. Тим більш — реалізм непередбачуваності й спонтанності.

 Скажімо, маємо змогу посміятися з дотепної гуморески, шаржу, карикатури і т.д. Про якусь особу. Усі хвалять автора і його прозорливість чи просто “випадково натрапили”, “не зрозуміли”, про що це, й “оцінили лише художні якості твору”. Буває, — і “випадково”, і “просто так”, і “не помітили”, й усе інше… Життя, — воно таке, що пояснень завжди знайдеться море. Аби лиш шукати ;))

Та найцікавіше починається наступного дня, коли той же гуморист-дотепник вирішує на хвилі вчорашньої слави й підтримки мас оприлюднити іще один, аналогічний за художніми якостіми (це для тих, хто “оцінює лише художній твір”), але відмінний за “об’єктом натхнення” опус.

І тут вже спостерігаємо зовсім іншу картинку, коли захоплені фанати “прозорливого автора” не верещать, що він “жжот” і т.д., а якось тихенько-сором’язливо оминають те, чим іще вчора захоплювалися.

Звісно, є очевидна “кліка”, яка й не приховує у подібних випадках свої симпатії й антипатії. Змушує замислитися інша група, — тих, хто “не помітив” вчора конкретну адресну спрямованість там, де вона була відкрито зазначена, а сьогодні нарешті став чи то уважним, чи то вже перехотів сміятися… Хтозна )))

…як сказали б у подібних випадках гумористам-дотепникам, — “Бреши, та не забріхуйся. Затям собі, — на хазяїв не лають”.

Отака вона — “спонтанна” й “неуважна” публіка…

…Так чим же керуються люди у подібних ситуаціях? Чому — аналогічне — вчора смішило, було влучним і дотепним, а сьогодні вже — ні? Хіба ж це “раки, які вчора по три, а сьогодні — по чотири, але великі”(с)?

Звісно, автор-гуморист у одному з випадків міг бути й неправим. Зазвичай у такій ситуації і “фанати”, й “любі друзі, щиро поважаючи людину, намагаються вказати на її помилки. Але буває й таке, що, прикро засмучені й розчаровані помилкою “оракула”, впадають у прикрість, розчаровуються і взагалі втрачають до нього інтерес. Цілковито ймовірний варіант. Але час (і активність автора-дотепника) зазвичай демонструють остаточну вибірку, на основі якої можна робити глибші висновки.

Наразі можна лише зафіксувати ту картинку, що складається за результатами дводенного “експерименту”. І поставити під сумнів такі якості, як “неуважність”, “оцінювання виключно художніх якостей твору”, “неупередженість і незаангажованість” читачів. А також, звісно, — і їх “дружнє ставлення” до автора як самодостатньої особистості. Адже людині, яку поважають, до думки якої дослухаються (!) обов’язково скажуть про свої сумніви у її позиції, яка, менш, ніж за добу, припинила вкладатися у звичне сприйняття захоплених реципієнтів.

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Духовне” і світське у боротьбі за владу й електорат

“Які врятують тебе гуси, о найнещасніший народ,

що, переживши такі струси, не пережив своїх глупот?!” (Ліна Костенко)

 

У одній зі своїх попередніх статей я вже посилалася на твір передчасся Другої світової війни “Матінка Кураж та її діти”, написаний Бертольдом Брехтом. Дуже вже на часі ці думки німецького мислителя у сучасній усе іще Україні, бо:

“Если какой-нибудь командующий или король – дурак набитый и ведет своих людей прямо в навозную кучу, то тут, конечно, нужно, чтобы люди не боялись смерти, а это как-никак добродетель. Если он скряга и набирает слишком мало солдат, то солдаты должны быть сплошными геркулесами. А если он бездельник и не хочет ломать себе голову, тогда они должны быть мудрыми как змеи, иначе им крышка” (Бертольд Брехт)

Держава – це система, де усі члени соціуму пов’язані між собою функціями та діяльністю; де кожен громадянин забезпечує роботу усієї системи, а вона натомість – підтримує його життя, здоров’я і добробут. І влада – це наймана робоча сила, чиновництво, що має стежити за злагодженою роботою усього механізму й налагоджувати його у випадку дисбалансу. Це нормальні і обов’язкові функції державної влади. А зовсім не закликання народу до різних “подвигів”, як це, власне, було й за СРСР, коли ту ж недосконалість трудового обладнання і його нерентабельність люди мусили надолужувати стахановською нелюдською працею.

Здавалося б, ті часи давно минули, а Україна вже більш як 20 років є суверенною державою. То чому сьогодні знову чуємо про те, що треба “затягнути паски” (можливо, почнемо з “демократичної” влади та її кортежів і пільг?), що треба бути патріотами (патріотизм – це любов до своєї країни, а вона досягається не порожніми брехливими закликаннями продажних політиканів, а реальними кроками до унормованості й поліпшення елементарного життя кожної людини у цій країні), що треба почекати іще два чи скільки років, не критикувати владу, “якій і без того важко” (то чого взялися, як не здатні?), що втрата територій суверенної держави та змушена міграція населення у мирний час – це “тимчасові труднощі”?

А можливо, хтось елементарно не впорався із взятими на себе повноваженнями?

Хоча я б поставила питання більш радикально: Можливо чиєюсь метою була зовсім не демократична влада та виведення країни з тупика, а елементарне самозбагачення, “поки дорвалися до кормушки”? …Раптом, хтось наведе аргументи, що заперечують це припущення? А точніше, не припущення, а те, що усі ми зараз і переживаємо.

Отже, недаремно іще в давнину було сказано: Богу – богове, кесарю – кесареве. Бо будь-яке зречення – усвідомлений вибір самої людини, і вже зовсім не те, до чого мають її закликати ті, хто працює “для народу”, присмачуючи свою брехню намаганнями впливати на почуття провини громадян.

Це не ми винні владі, а вона нам. Це не народ має відчувати провину, що “не усі були на майдані”, що лишилися (поки що!) живими у державі, яка першою повинна захищати життя своїх громадян. Це усе – відповідальність тих, хто вів за собою людей, і тих, хто зрештою посів владу.

У кріслі чиновника має бути фахівець, людина дії, а зараз – дії у екстремальних умовах, бо потрібно терміново рятувати країну, щоб ні у кого не виникало думки тікати подалі з прихопленою територією проживання… Вдумаймося – країна перетворюється на зібрання “територій проживання”, бо загальновизнаної легітимної влади по суті немає (революційна доцільність виправдовує далеко не усе, й не для усіх), спільну національну ідею вбито іще попередніми правителями, а від державної економіки теж майже нічого не лишилося, бо її успішно витіснила боротьба інтересів олігархів. “Антикризова” програма уряду вже в дії, і робочі місця по країні скорочуються. І це на фоні мігрантів з Криму, яким також треба і працювати, і десь жити…

А хтось розповідає про патріотизм, затягування пасків, терпіння і всепрощення… Чи навпаки – закликає до подальшого й остаточного розхитування суспільства і країни, педалює ненависть до “східняків” чи “западенців”, “колорадських жуків” чи “бандерівців”, і так далі…

Складається враження, що країна потрапила у якийсь моторошний квест, де кожному видали набір кричалок, прапорців та інших відзнак поділу “свій-чужий”, хтось отримав в руки зброю, хтось бруківку чи бити… І кожному вказали на “ворога”. Якого треба знищити, якщо ти “патріот”. І так – по обидва боки умовного бар’єру, що пролягає вже не просто між сходом і заходом, а й у кожному місті… Боротьба за виживання під маркою “зате свобода” (а де й для кого?) у розпалі. І поки хтось розділяє та владарює, іншим пропонують чергові примарні обіцянки…

 

07.04.2014

Валерія Дмитрук



Читать полностью: http://h.ua/story/401929/#ixzz37fwCDqV6