Доба ненависті
“…ненависть сповнена страждань того, хто її відчуває” Шарль Монтеск’є
“Ненависть – почуття, що природньо виникає по відношенню
до того, хто вас у чомусь переважає” – Амброз Бірс.
Чи не забагато ненависті навколо нас?
Чи не грішимо ненавистю ми самі?
Якось так склалося, що у підсумку цього тижня пригадався мій перший блог на Кореспондент.net… Чи то межа жовтня-листопаду – настільки прикрий злам осені, чи усе повторюється… Але – сліпці добровільні лишаються такими, а ксенофобія починає переважати у нашому надто сучасному світі арахнофобію та іще величезний список перверсій…
Несприйняття іншого, несприйняття “не свого”, а тим паче – протилежного. Якщо говорити про суспільство у політичному розрізі (а наше суспільство досить сильно заполітизоване), то годі чекати на порозуміння сліпих з глухими. А іще прикріш – від тих, хто ненавистю живе… Невже немає у житті чогось кращого у людей?
Ерос і Танатос – два маяки, залишені нам паном Зигмундом… Прагнення до творчості та потяг до руйнації постійно борються і змагаються у душі людини. І у кожного перемагає своє. У когось – на час, а у когось – і надовше… Бо з руїни виборсатися важко. Тим більш – без свого власного бажання і прагнення.
Кілька мотивів ненависті, що їх вирізняють психологи:
– бажання долучитися до успішності та енергії іншого;
– несвідоме прагнення вивищитися за рахунок приниження когось;
– позбавлення від комплексів шляхом приписування іншому своїх вад.
А отже, скрізь фігурує наше невдоволене самим собою “я” та отой, як повітря необхідний, “інший”…
То чого варта ненависть без міфологізованого Іншого? І наскільки вона згубна (рятівна?) для зболеного “я”?
10.11.2012