Чер 18 2014
Один спогад. Сторінки буття
Хрусткими пальцями доторкаєшся неба і безнадійно мовчиш. Усе вже пройдено — жалощі, біль, розчарування, благання і злість. Десь загублено та розвіяно вагання й сумніви.
Та до чого усе це тепер? Коли очі розчиняються у недосяжному просторі, а небо кришиться й розколюється від отого, що має вихід лише у пучках пальців.
— Життя — жорстка річ. І кожного б’є по-своєму.
Промовив і відвернувся. А я розгубила увагу, бо де там було до неба, коли дати б раду на землі…
…Так, життя б’є…
Навідліг, з розмаху, підступно й несподівано… А світ регочеться і йде собі далі. Байдуже.
Знизують плечима дощі й сіро набухають у душі мрякою…
То усе сонце. Відвертається на мить, а немов забуває про тебе назавжди…
І тоді душа у дощі…
І стінка — шорстка, тверда і надійна. Добре, що хоч щось лишилося собою у цім світі, раптово поглинутім дощами. У світі потопу, де потопельники марно намацують свої спогади, плани й уламки надій… усе вислизає з рук, мов сполохані промоклі птахи, обдає тебе бризками сліз і тікає.
…Ти тільки тримайся. Стихія — вона теж не назавжди.
Світліше буде…
…потім.
10.01.2014
Чер 18, 2014 @ 16:12:50
Витончено, та сумно…
Чер 18, 2014 @ 20:08:18
Щиро дякую за відгук )))
Рада бачити ))
Чер 18, 2014 @ 20:46:15
мов пісня ))) ніби як ода життю і його солі.
Чер 18, 2014 @ 20:51:40
Дякую ))
А коли писалося, пригадую, зовсім не до пісні було…. буває таке ) “завдяки всупереч”(с)
Чер 19, 2014 @ 14:38:29