Сер 20 2014

Червнева спека. Втеча

***

Складалося враження, що безум огортає усе навколишнє. Свічки каштанів перетікали у спеку й суцільним пінним шумовинням заповнювали свідомість. Хотілося втекти бозна-куди, подалі у запінену й запашну безвість; туди, де зникає поспіх, турботи і щоденна, щохвилинна гризота думок. Вони обступали щільним колом, мов з ножем до горла, і чекали-чекали чогось… Ба ні, то начеб годинник волік час, що витікав з рани буття непомітною досі цівкою. А от зараз — схаменулися. Несподівані після білого холоду спекотні аромати виштовхнули свідомість з насидженого кубельця: “Біжи, хапай, лови!”… І побігла…

***

Вони зустрілися на заході сонця в Ель-Аюні. На спустілій базарній площі. Чужоземці носилися довкола на тонких засмаглих ногах та посміхалися їм. Кружляли пильні заметілі. Газети прибивало вітром до дерев’яних прилавків, і блукали у пошуках їжі руді, вимотані спекою собаки. Опинитися тут було несподіваним для нього, однак він здогадався, чиєю витівкою це могло бути та відчув легку досаду. Повернувшись,  побачив її, — схудлу, засмаглу, що стояла, кокетливо схрестивши ноги, і тримала сигарету, як Одрі Хепберн на тому чорно-білому знімку, що валявся на їхній кухні мільйон років тому.

***

– Знову ти? Звідки?.. – навіть трохи розгубився, немов то налетіло якесь дежавю чи марево… Незграбно наблизився, плутаючись у думках і словах до тієї, майже минулої, але, чулося, не поглинутої мороком забуття назовсім. – Скажи… Давно хотіла у тебе спитати, – елегантним чітким рухом струсила попіл з сигарети й подивилася просто у вічі. – ЩО тоді було з нами? Той безум, що розкидав нас по різні боки землі, те шаленство… це лише мені здалося чи?…

Раптом зойкнула якась птаха, немов чайка, і хижа тінь затулила сонце…

***

Повітря вмить набралося тривожною важкістю. Він оперся на пустий дерев’яний прилавок, та, заклавши руки в кишені чорних потертих джинсів, поглянув у бік міста, що скрадалося раптовим  затемненням, вельми неохоче являючи себе чужому погляду, та демонструючи перед ним лише нехитрі будівлі, в яких тяглося невимовно інше життя, нездатне усвідомити саме себе. В його янтарних очах стояв вбивчий спокій та глибоко захована власна думка чи не про все у світі.
***

— Саме тому. Бо — спека. Передчуття й перші торкання пекла. коли губиш себе, життя… когось… Коли… — вона продовжувала неблимно дивитися просто у вічі. Як тоді… Птахи злітали й озиралися на місто здаля. Білі пелюстки невідомих, прохолодно-морозних квітів застилали усе якоюсь хмаринкою-маревом. …Та й усе, що сьогодні діялося там, за завісою пелюсткового безуму, було маренням, дивним, колишнім, несподіваним… — Навіщо — знову?.. — билася у скроню думка, а ти намагалася й не могла прокинутися. — Що мені вже там?.. Навіщо?.. — і провалювалася знову у дивний, спекотний, анабіотичний сон.
***

Вони сиділи під середньовічними ворітьми Марракешу та дивилися як червоне сонце наближається до горизонту. Дихати стало трохи легше. Раптом він посміхнувся, показуючи свого надщербленого зуба, і сказав:” Все не знайдемо місця. Краще  вже під тією дикою грушею на високому плато, ну там де трава вітром гнеться, пам’ятаєш? Чи як там в тебе було?, – він розмахував рукою, намагаючись згадати один з її щоденникових записів. – Ну, де ти сидиш на невисокому схилі, обхопивши коліна руками, а я… наближаюся з такої далечини, що ти мене бачиш ледь помітною рухливою точкою. І чекаєш, нікуди не поспішаючи…”.

“То зовсім інша зустріч, до неї я не готова. Я ще не стала тією, яка має сидіти на тому схилі,– Вона раптом повернула до нього обличчя. – Скажи, навіщо ти залишив мене саму?”. Замість відповіді він дістав з кишені пласку криву монету, завів за спину руки і, злегка закушуючи нижню губу, запитав з лукавим посміхом:”В якій?”. Вона кивнула в правий бік і вгадала. “Тримай, – монета пролетіла коротку параболу та впала біля неї”. “Це що, Юлій Цезарь?”. “А хто ж іще, – він посміхався, – можеш не сумніватися”.

Їй хотілось запитати, де він дістав цю монету, і чому вона така нерівна та пласка, але набридливий ритмічний дзвінок не давав  зосередитися, і вона прокинулася. Це була сестра, їй треба було у когось залишити кота на тиждень. Бо так і не зателефонувала б. “Все на краще, – думала вона, блукаючи по квартирі, – розмова все одно не вдалася. Може, іншим разом, – вона підійшла до вікна, щоб краще розгледіти монету, яка контрабандним шляхом потрапила до неї з іншого краю землі, з іншого виміру, від того, хто залишив її одного дня назавжди.

Оповідання написано двома авторами —  Агата Аргентум, Ліліт

http://h.ua/story/407546/

Автор: Агата Аргентум • Художня проза • 7 • Мітки: Ліліт, Література, художня проза