Інформація

Автор: :

Не стоит заглядывать под чужие маски. Потому что иногда ты можешь увидеть то, чего совсем не ждешь. Сломанную напрочь психику. Вдребезги искалеченную душу. И больные, страшно больные глаза. 

 — (Дарья Романович. Внушение)

Люди редко хорошо выглядят, когда остаются одни. В обществе они всегда носят маски. (Стивен Кинг. Глаза дракона.)

Только поверхностные люди знают себя до конца. — О.Уайльд.

Я не хочу писати порожніх листів

Я не хочу писати порожніх листів

Я не хочу писати порожніх листів,
для тих,
хто вважався другом, приятелем, знайомим…
Я не хочу
дарувати порожні посмішки
”Для годиться”,
і відводити погляд
від порожніх очей…
Коли усім чогось треба…
А мені —
вже й ні.

05.06.2014

Чи є між “осанна!” та “розіпни!” місце для визнання: “mea culpa”?

Чи є між “осанна!” та “розіпни!” місце для визнання: “mea culpa”?

Готовність нести відповідальність за власний вибір та вчинки – важлива характеристика дорослішання як окремого індивіда, так і усього соціуму.

Готовність нести відповідальність за власний вибір та вчинки – важлива характеристика дорослішання як окремого індивіда, так і усього соціуму. То на якій стадії перебуває зараз українське суспільство? Чи багато людей зробили зі своїх дій та вибору висновки, що сягали б далі за таврування “зрадників” та створення нових ідолів? Адже це замкнене коло, де пасивний спостерігач завжди лишатиметься “обдуреним” та “зневаженим” на карнавалі власноруч обраних “месій-іуд”.

Звісно, видовища та гра завжди мали притягальну силу для людства. Та готовність задовольнятися лишень цим засвідчує застрягання на найнижчій за З.Фройдом стадії розвитку – оральній, споживацькій. Ну, про споживацьку культуру та ринкове суспільство сказано досі немало, але… “Васька кушает, да ест”… Поки дають їсти. А не дадуть – вкотре перетворяться з “месій” на “іуд”. Ото й усі зміни, що відбуваються у свідомості споживача.

І лишаємося у континуумі “Легенди про Великого Інквізитора” Достоєвського. Відповідальність як важка ноша й антитеза до безтурботного стадного щастя. Ну чи хоч “напівщастя”… Невже влаштовує?..

19.07.2012

Доба ненависті

Доба ненависті

“…ненависть сповнена страждань того, хто її відчуває” Шарль Монтеск’є

“Ненависть – почуття, що природньо виникає по відношенню

до того, хто вас у чомусь переважає” – Амброз Бірс.

Чи не забагато ненависті навколо нас?

Чи не грішимо ненавистю ми самі?

Якось так склалося, що у підсумку цього тижня пригадався мій перший блог на Кореспондент.net… Чи то межа жовтня-листопаду – настільки прикрий злам осені, чи усе повторюється… Але – сліпці добровільні лишаються такими, а ксенофобія починає переважати у нашому надто сучасному світі арахнофобію та іще величезний список перверсій…

Несприйняття іншого, несприйняття “не свого”, а тим паче – протилежного. Якщо говорити про суспільство у політичному розрізі (а наше суспільство досить сильно заполітизоване), то годі чекати на порозуміння сліпих з глухими. А іще прикріш – від тих, хто ненавистю живе… Невже немає у житті чогось кращого у людей?

Ерос і Танатос – два маяки, залишені нам паном Зигмундом… Прагнення до творчості та потяг до руйнації постійно борються і змагаються у душі людини. І у кожного перемагає своє. У когось – на час, а у когось – і надовше… Бо з руїни виборсатися важко. Тим більш – без свого власного бажання і прагнення.

   Кілька мотивів ненависті, що їх вирізняють психологи:

– бажання долучитися до успішності та енергії іншого;

– несвідоме прагнення вивищитися за рахунок приниження когось;

– позбавлення від комплексів шляхом приписування іншому своїх вад.

А отже, скрізь фігурує наше невдоволене самим собою “я” та отой, як повітря необхідний, “інший”…

То чого варта ненависть без міфологізованого Іншого? І наскільки вона згубна (рятівна?) для зболеного “я”?

10.11.2012

Мовчання між рядків та мов

Мовчання між рядків та мов

“Таким чином, між двома мовами ваша стихія – мовчання” (Ю. Крістева)

Спочатку було Слово… Людина живе поміж слів, мислить та пізнає завдяки поняттям, словам. Слово є інструментом мислення та нероздільно пов’язане із нашою свідомістю. Слово і мова.
Стверджують, що рідною може бути тільки одна мова. І кожен знаходить свої докази “за” чи “проти” цього твердження. Непоодинокі приклади письменників, що творили не однією мовою, але частіше люди не можуть висловити найгостріші емоції та почуття нерідною мовою…
Кажуть, що сни ми бачимо лише рідною мовою…
Не одразу розумієш красу поезії чужою мовою…
Мову, слово потрібно відчути немов на дотик і на смак.
…Але це питання творчості. А є питання психологічні. Зокрема, Юлія Крістева пов’язує білінгвізм і поліглотію із маргінальністю чужинця – людини, що покинула (втратила) своє і намагається надолужити це у осягненні чужого. Намагання досягти ідеалу у царині чужого – своєрідна гіперкомпенсація за колишні втрати й розчарування, що спіткали людину у царині свого, рідного.
І чого тут більше – здобутків чи втрат? Хтозна… Якщо казати знову про творчість, то уся вона – здобуття, побудоване на якихось особистих втратах.
Але якщо подумати про німоту чужинця, що відбився берега і перебуває у вічних мандрах, у постійному пошуку, котрий допомагає забутися лише до часу. Дон Жуан стомився бавитися у пошуки, а перекотиполе лишається серед пісків порожньої пустелі.
І мовчання як вибір переростає у мовчання без вибору. У мовчання між рядків.
“Ми – знак без жодного смислу,
Нечутливі до будь-яких страждань, ми майже
втратили здатність говорити в країні чужій.” (Гельдерлін)

14.12.2012

Ціна помилки

Ціна помилки

Етюд про двох метеликів

Ці два метелики, що прибилися до мого вікна… такі однакові й різні. Дві кропивниці мерехтливо-барвистого сяйва, два промінчики життя, два Знаки…

Першого знайшла надвечір. Зачепився на занавісці і щільно стулив свої крильця. Сірим був, не яскравим. Від обережного доторку ледь-ледь стріпнув затаєними яскравими барвами, наче востаннє… і принишк.

Вже зранку мертвий був.

…Через день, коли були гості, у когось під ногами просто на підлозі побачила веселкові барви нового метелика. Він наче хизувався своєю красою та довершеністю. То був виклик і небезпеці, і усьому звичному. Краса під ногами, крихка і безстрашна… Або – краса напоказ?..

Піднявся, пролетів кілька кіл і вилетів у вікно. Промайнув у очах, аж самій захотілося знову до свіжого повітря та сонця.

…Надворі було світло і вільно. Сонячно… Та думки усе вертали й вертали до отого сірого, несміливого, що ховав свою красу, не бив нею у вічі… Що так щиро був собою. Не напоказ, і не для гри. Не для усіх…

…Необережність і неуважність можуть вбивати без доторку. Та найперше – вбивають тебе самого зсередини. А тоді –  сонце втрачає свої барви і обертається на мертву машкару… Бо це твої руки, твої очі у гонитві за яскравим вбили справжнє…

…Але кажуть, душа метелика оживає… Коли відчує твою справжність…

19.06.2013

Мандрівки буттям

Мандрівки буттям

Світає… і краплини срібляться на траві й гілках дерев…
Починається новий день…
…Кожна подорож приносить нам щось нове, завершується чи плавно перетікає у мандрівки, що несуть із собою зміну пейзажів, контексту й настрою…
Але часом виникає бажання погортати альбом зі старими й новішими враженнями, доторкнутись до тих почуттів, і отримати якийсь імпульс аби йти далі.
…Отже, щось пригадається, щось буде зібрано й розставлено по поличках, а щось — іще чекає на своє втілення на цих віртуальних сторінках.

Як Уот прийшов,  так вiн i  пiшов, посеред ночi,  яка накриває всi речi
своїм покровом, особливо коли надворi хмариться.  — С.Беккет “Уот”